Платили страшною ціною...

Партизани, підпільники — невловимі народні месники, які не дають спокою окупантам. Перетворюють життя солдатів ворога на суцільний жах, на нескінченне очікування смерті — справедливої відплати за всі злочини, коли за кожним поворотом дороги, за рогом кожного будинку, біля кожного дерева чи куща в тебе може влучити куля повстанця. Діяльність партизанів у глибокому ворожому тилу надає безцінну допомогу регулярній армії: знищуються комунікації, летять під укіс ешелони з технікою та живою силою, ведеться розвідка, підпільники перетворюються на «очі й вуха» своєї армії, надаючи безцінну інформацію. Також провадиться робота серед населення, яке залишилося на окупованій території: листівки дають змогу виявити реальний стан справ на фронті, вдалі диверсійні акти доводять, що опір триває, що народ не зламаний, що «ворог буде розбитий і перемога буде за нами». Все це змушує ворожу армію фактично вести війну на два фронти, тримати у своєму тилу значні воєнні контингенти, яких так не вистачає на фронті і які, цілком можливо, могли б переламати хід багатьох вирішальних битв, якби були вчасно перекинуті на допомогу.

Усе це давно відомо і з теорії, і з багатої практики світових військових конфліктів. Свого часу мало яка книжка, присвячена війні з Наполеоном 1812 р., обходилася без портрета героя-красеня, гусара-партизана Дениса Давидова. Творча ж уява художників зазвичай доповнювала ці портрети ще й малюнками численних голодних французів, які потерпали від холоду та яких захоплювали в полон «орли-гусари». На цих малюнках вороги виглядали надзвичайно жалюгідно: відповідно до неписаних, але твердо встановлених канонів жанру на таких ілюстраціях обов’язково були зображені солдати, перев’язані жіночими хустками, одягнені у щось відверто смішне, недоладне, з похиленими плечима, відмороженими кінцівками, давно покинута зброя і з’їдені коні... Натомість партизани мали вигляд хвацький і бравий: шкірили в посмішках білі зуби та підкручували вуса — на погибель не тільки ворогам, а й серцям багатьох дівчат як минулого, так і сучасності. До речі, це той рідкісний випадок, коли пропаганда загалом збігалася з історичною правдою: багато шкоди ворогу наробили тоді стрімкі, несподівані удари сміливців-партизанів, яким вдалося перетворити відступ французької армії на суцільне пекло.

Отже, що ж сталося 1941 року, чому пізніше дослідники називатимуть цей період не інакше як трагедією партизанського руху? Нагадаємо, із 3,5 тисяч партизанських загонів і диверсійних груп, які залишилися в тилу ворога, на середину 1942 року діяло всього 22. Було знищено 99,4% всіх загонів! Практично під нуль. Зрозуміло, що в більшості випадків ні про яку серйозну шкоду окупантам від дій цих швидко зліквідованих загонів не можна було вести мови.

Однією з важливих складових краху партизансько-підпільного руху 1941 року стало панування концепції «наступальної війни». Адже ще в 1920-ті — на початку 1930-х рр. партизанам приділялася значна увага. Створювалися партизанські школи, бази, закладалися таємні склади і таке інше. Але, як пізніше свідчив один із керівників партизанського руху І. Старинов, аналізуючи причини катастрофи: «1933 р. перемогли прихильники теорії війни на чужій території». І відповідно, «було репресовано повністю всіх партизанів-підпільників-диверсантів». Більше того, в усіх військових навчальних закладах було ліквідовано курси партизанської та диверсійної справи.

Навіть просто порушувати такі теми стало небезпечно. Так, якби хто-небудь із викладачів, приміром, військової академії виступив із пропозицією почитати курси партизанки, то фактично він сам собі виписував путівку до ГУЛАГу. Бо одразу ж потрапляв під вогонь нещадної критики. Тобто які такі курси партизанської справи?! А проти кого партизанити?! Невже ви, товаришу військовий, вважаєте, що під мудрим керівництвом Комуністичної партії та особисто Й. Сталіна можлива така ситуація, що якийсь ворог захопить хоч клаптик нашої землі? Чи, може, ви, шановний викладачу, не вірите в силу нашої зброї, нашої армії, а, навпаки, захоплюєтеся якою-небудь іншою армією, може, навіть армією потенційного противника? Дуже незручні і, доречно зазначити, надзвичайно небезпечні запитання.

Як наслідок, бази було ліквідовано, всі вибухові запаси передано регулярній армії, а декілька десятків тисяч іноземних гвинтівок та карабінів разом із кулеметами і набоями до них — просто знищено. Повторимо: ЗНИ-ЩЕ-НО! Досвідчені ж партизанські кадри були репресовані. Як свідчив І. Старинов, уціліли майже повністю ті, хто напередодні війни перебував поза межами СРСР. І він знав, що каже, адже саме його на початку війни призначили першим керівником спеціального навчального центру — простіше кажучи, партизанської школи. Офіційно вона називалася Оперативний навчальний центр Західного фронту. Коли Старинов прибув 14 липня 1941 року в Рославль, де був розташований той центр, то стан справ у «школі диверсантів» був таким: «Спеціалістів із партизанської тактики і техніки на пункті немає, техніки теж немає, але загони формуються, людям ставлять конкретні завдання — знищувати фашистських солдатів і офіцерів, руйнувати різноманітні воєнні об’єкти і залізниці, заважати роботі зв’язку». Коли ж Старинов цілком логічно запитав, а чи вчать майбутніх партизанів-диверсантів, як саме все це слід робити, відповідь була досить показовою: «Ну! Самі зрозуміють!».

Начальник пункту Кутєйніков доповідав: «Зі зброєю біда... Гвинтівок не вистачає, кулеметів немає, навіть ручних гранат не назбираєш... Тут жодної живої душі немає, яка хоч би трохи розумілася на цій самій підривній справі!»

Зазначимо, це відбувалося у спеціальній партизанській школі через три тижні після початку війни! Немає зброї, інструкторів, і панує переконання, що люди там, за лінією фронту, якось самі в усьому розберуться. Загалом на все навчання відводилося всього 60 годин, що в 15 разів менше, ніж на початку 1930-х років у тих самих ліквідованих партизанських школах.

Інший партизанський керівник — П. Пономаренко, який очолив Центральний штаб партизанського руху, теж наголошував на величезній шкоді, яку завдала «шапкозакидальна» передвоєнна доктрина: «Помилкові і неправильні установки Сталіна, що при нападі на нас ми будемо воювати тільки на чужій території, призвели до того, що всю роботу щодо узагальнення досвіду партизанської війни в минулому, з розробки відповідних мобілізаційних документів було згорнуто. Це збільшило труднощі організації партизанського руху на початковому періоді війни. Партії довелося дорогою ціною виправляти помилки, які допустив Сталін».

Зауважимо, що не тільки й не стільки партія «дорогою ціною» виправляла помилки Й. Сталіна. Загибель тисяч партизанів та підпільників, які віддали життя, виправляючи ці помилки, — хіба вони заплатили не надто «дорогу» ціну?!

Однак, гадаємо, причина цього не в перемозі прихильників суто наступальної війни. Насправді проблема значно глибша. Й. Сталін, зануривши країну в масштабні соціальні катування: колективізацію, розкуркулювання та інші каральні експерименти тієї доби, що загалом коштувало життя десяткам мільйонів людей, разом із тим не міг не усвідомлювати й масштабів незадоволення його політикою, що могло спричинити акції у відповідь.

Отже, повстанський рух в Україні, спрямований проти радянської влади, як реакція на масштабні знущання й пограбування під виглядом «розкуркулювання», справді, був надзвичайно широким. Так, лише за перші місяці 1930 року було здійснено понад 1500 терористичних актів проти представників радянської влади на селі. Приміром, у селі Красносєльє на Кіровоградщині загинув так званий двадцятип’ятитисячник (так називали присланих для активнішого проведення колективізації міських робітників — зрозуміло, що ці люди здебільшого абсолютно не розбиралися ні в сільському господарстві, ні в місцевих умовах, не розуміли ні традицій, ні української мови, та й керувалися у своїй діяльності практично єдиним гаслом-планом «Дайош на мєста 100% колєктівізацію!» і, як наслідок, практично єдиним результатом їх надсилання до села стало різке зростання в ньому соціальної напруженості), робітник заводу «Красный Профинтерн» Б. Будзинський, на Полтавщині селяни вбили голову Комаровської сільради О. Проценка, голову артілі М. Полякова та інших людей. Повторимося: понад 1500 вбивств і замахів лише за декілька місяців!

Показовим є те, що робилися спроби надати цьому руху спротиву організованого характеру. Так, на Сумщині на базі об’єднання невеличких повстанських груп отаманів Клітки, Федини і Сусіденка готувалося масштабне масове народне повстання. Підпілля охопило своєю діяльністю 49 населених пунктів, було створено повстанські осередки в селах: Саї, Поділки, Беєво, Зеленівка, хутір Московський, хутір Хорол тощо. Заготовляли зброю, проводили агітацію серед населення, а також бійців і навіть молодших командирів Червоної армії, здійснювали терористичні акти проти партійного активу. Лідери підпілля намагалися встановити контакт із подібними організаціями в інших регіонах — зв’язкові були відправлені на Полтавщину тощо.

Однак цим планам не судилося здійснитися. Весь задум провалився через неорганізованість вибуху селянського гніву. Так, під час розкуркулення на хуторі Жовтоніжки натовп селян з криками «Бий красноголових бандитів!» напав на радянських активістів, які грабували «куркулів». Розпочалася стрілянина, декілька селян, у тому числі жінок, було поранено, а партійні активісти втекли. Зрозуміло, що влада відповіла арештами й судовими процесами. У ході розслідування було розкрито і повстанське підпілля. Усіх його активних учасників було заарештовано і засуджено. Так стихійний виступ зірвав усю підготовку чітко скоординованого повстання.

Отже, стає зрозумілим, що за умов масового народного незадоволення вчити диверсантів, підпільників, готувати людей до таємної боротьби дійсно було не логічно. Адже не існувало жодних гарантій, що набутий досвід не буде використовуватися в боротьбі не з теоретичним потенційним противником (з яким, до того ж, збиралися битися тільки на його території), а, навпаки, саме з радянською владою.

Тут буде доречно згадати і такий історичний факт. Книжку спогадів партизанського керівника П. Пономаренка було видано тільки 1983 року накладом усього 2500 екземплярів. Та й ті під грифом «Для службового користування». Ось так. Через майже 40 років по війні, і то лише для «службового»! Причина була в тому, що вище керівництво реально побоювалося використання партизанського досвіду у війні проти СРСР якимось гіпотетичним «ворогом». Адже який такий «ворог» мався на увазі? Американці? Це навіть не смішно. Та за ці 40 років їхні підручники з диверсійної справи пішли вперед уже так далеко і відповідали умовам не Першої чи Другої світової, а СУПЕРНОВІТНЬОЇ війни; що спогади Пономаренка стали б для них такою ж «корисною» інформацією, як для сучасного солдата детальний опис технології виготовлення кам’яних наконечників для списів.

Тим більше, не варто забувати про партизанську армію — УПА, бійці якої на той момент уже надрукували сотні, тисячі томів спогадів із детальними описами воєнних дій, тактики і стратегії війни саме на території СРСР і проти радянської влади. Отже, із цього боку — секретність через побоювання зовнішнього ворога — все це не більш як відвертий секрет Полішинеля! А от щодо страху перед партизаном ВНУТРІШНІМ, то ситуація стає цілком зрозумілою і логічною.

Та повернімося до подій 1941 року. Не слід забувати, що Й. Сталін максимально негативно, з великою підозрою та недовірою ставився взагалі до будь-яких проявів самоорганізації мас. Так, офіційну постанову ЦК ВКП(б) про організацію боротьби в тилу ворога було видано лише 18 липня 1941 р. Це тоді, коли німці захопили вже треть території України, майже всю Білорусь, Прибалтику, Молдавію. Та що вже й казати, якщо Український штаб партизанського руху взагалі розпочав свою діяльність лише з 20 червня 1942 року!

Коли стало зрозуміло, що війна швидкою вже аж ніяк не буде, і коли ворог уже захопив величезні території, лише тоді, тобто під тиском об’єктивних обставин, почали аврально, нашвидкуруч створюватися партизанські загони й підпільні групи. За умов стрімкого наступу німців і відповідно гострого браку часу, зрозуміло, більшість «партизанів» та «підпільників» не встигли пройти ніякого військового вишколу. Не кажучи вже про те, що в підпіллі залишилася величезна кількість випадкових, неперевірених людей, абсолютно не готових до боротьби у ворожому тилу.

Причому абсолютна негнучкість командно-адміністративної системи рельєфно проявилася й у цьому процесі. Адже залишали в підпіллі у повній відповідності до принципів командно-адміністративного бюрократичного керування та підпорядкування. Членами й керівниками партизанських загонів призначали (нерідко саме так, у наказовому порядку) голів колгоспів, передовиків виробництва, стахановців, представників партійно-господарського активу та інших подібних кадрів. Словом, то все були люди, яких добре знало місцеве населення. Вони посміхалися на численних дошках пошани, їхні портрети друкувалися в газетах, вони часто виступали перед населенням на безлічі мітингів, нарад, засідань, святкувань тощо. Зрозуміло, що ймовірність провалу в такому разі збільшувалася безумовно. Досить було однієї-єдиної випадкової зустрічі з людиною, ображеною на радянську владу, яка впізнала б колишнього партійного функціонера й видала його німцям.

Також серйозного удару по підпіллю завдало й те, що нерідко вся діяльність щодо формування «диверсійних» груп відбувалася в атмосфері практично повної відсутності конспірації. Приміром, у липні 1941 р. до Миколаєва прибув із Ленінграда капітан НКВД В. Лягін — саме з метою організації підпільних груп. Але капітан, судячи з усього, дуже слабко розумів своє завдання. Якби він організовував гурток хорового співу, тоді його методики не завдали б великої шкоди, але в умовах підготовки диверсантів вони виявилися цілком провальними.

Так, капітан у ході підготовки кандидатів у підпілля інструктував та «перевіряв на відповідність» (хто б його самого перевірив!) спочатку кожного окремо, а потім зібравши всіх разом. Повторимо: ЗІБРАВШИ ВСІХ РАЗОМ! Інструктаж, як перед поїздкою на пікнік на природу. Відтак УСІ члени підпільних груп знали один одного в обличчя, чули завдання, паролі, явки тощо. Зрозуміло, що така «конспірація» непомірно збільшувала ймовірність провалу. Адже відтепер провал ОДНІЄЇ людини ставав провалом усієї організації, що невдовзі й сталося... Як наслідок, із залишених в Одеській області 28 партизанських загонів на 1 березня 1942 р. вже не діяв жоден. Із п’яти загонів у Миколаївській області діяв лише один тощо.

Загалом, брак кваліфікованих кадрів значно послаблював партизанський рух. Адже наприкінці 1941 р. лише 15% партизанів пройшли хоч якусь підготовку. Решта, кого залишали або відправляли в тил до німців, були зовсім не готовими до підпільної боротьби. Їх відправляли в бій (а точніше, просто на заклання) після коротких і не завжди адекватних «інструктажів».

Крім того, через наявність грубих помилок при евакуації значна частина документів щодо організації партизанського опору просто потрапила до рук ворога. Процитуємо повідомлення про діяльність айнзатцгруп поліції безпеки і СД в СРСР за жовтень 1941 року: «У Миколаєві було виявлено списки членів Комуністичної партії та співробітників НКВД. Крім того, було захоплено інструкції з організації та діяльності партизанських загонів і диверсійних груп».

Причому цей випадок був абсолютно не поодиноким. Наприклад, у будинку НКВД в Лубнах було знайдено «Організаційний план партизанів для Лубен та прилеглих районів». Так детальний опис планів партизанської боротьби, місцевостей розгортання підпільної діяльності й навіть розташування штабу — все опинилося в руках фашистів. Таким чином, НКВД фактично зробив за німців всю роботу — тим залишалося тільки ходити по вказаних адресах і заарештовувати підпільників або проводити каральні акції в чітко зазначених квадратах...

Брак зброї та боєприпасів став справжнім бичем для партизанів, серйозним обмеженням їхньої активності. У час, коли позиція керівників руху була однозначною — повне самозабезпечення, хіба що окрім рацій та мін. Керівник партизанського руху Пономаренко направив навіть спеціальну директиву фронтовим штабам партизанського руху. Він наголошував: «По-перше, партизанські загони повинні і мають для цього всі можливості забезпечити себе за рахунок противника. Партизани, якщо в них немає в достатній кількості зброї, боєприпасів та іншого спорядження, повинні добути все це в бою...» І навіть: «Не можна привчати загони вимагати і покладатися на забезпечення тільки з центру і цим заохочувати безтурботність у загонах».

Дуже непокоїла Пантелеймона Кіндратовича «безтурботність» партизанів! Зрозуміло, що нашвидкуруч зібрані партизанські загони, в яких воювали шофери, секретарки, партійні функціонери, пожежники, шкільні вчителі й такий інший контингент, і так за визначенням значно програвали регулярній армії. Вимоги від них вести відкриті бої означали фактично штовхати їх на самогубство. А тепер, якщо уявити, що таких боїв вимагали за умов браку не лише військового досвіду, а й зброї! Відповідно, коефіцієнт корисної дії таких нападів на німецькі гарнізони був невисоким.

По-перше, неминучими були великі втрати в партизанських загонах, а по-друге, звичайна логіка підказує, що під час таких нападів на гарнізони іноді витрачалося набагато більше набоїв, ніж можна було захопити. А якщо бій взагалі невдалий і німцям підійшло підкріплення, а партизани вже розстріляли весь наявний боєкомплект? (Адже він і так був небагатий, саме заради його поповнення партизани і йшли у бій)... Питання, питання... А в штабних кабінетах говорили про «безтурботність».

Наголосимо й на тому, що не менше смертельних небезпек загрожувало радянським підпільникам і партизанам і після того, як німців вибивала з окупованих територій Червона армія. Так, цікаві свідчення залишив офіцер для особливих доручень Українського штабу партизанського руху, капітан Олександр Русаков: «Відверто кажучи, тим, хто побував на цій (німецький. — Авт.) стороні, взагалі не вірять. Також і партизанам. Вони знають те, чого не мали знати... Партизани були в німецькому тилу, читали ворожу літературу, дізналися про критику Сталіна та більшовизму».

Таким чином, на початковому етапі війни партизанський та підпільний рух не зміг стати потужною силою опору, становити реальну загрозу ворожим тилам, і вдалі відплатні акції, на жаль, не перетворилися в системні дошкульні удари по ворогу. Зрозуміло, що найменше були винними в цій ситуації власне залишені у ворожому тилу підпільники. Більшість із них виконала свій обов’язок до кінця. Загибель тисяч відданих та чесних бійців і, як наслідок, практично повна ліквідація радянського підпілля стала розплатою за панівну концепцію «війни на чужій території», а також закономірним фіналом багаторічної боротьби Сталіна із власним народом.