Розумний натовп
9 років тому, 17 червня 2003 року, близько двохсот людей зібралося довкола дорогого килима в меблевому відділі універмагу «Macy’s» в Нью-Йорку і почали говорити очманілим продавцям, що живуть разом у «приміській комуні» в передмісті й прийшли купити «Килимок Кохання». У світі відбувся перший флешмоб.
Флешмоб (з англійської flash-mob — «миттєвий натовп», або «миттєве стовпотворіння») — різновид короткострокової вуличної акції, що ініціюється і проводиться, зазвичай, користувачами Інтернету. Теоретичне обгрунтування було представлено в роботах американського соціолога Говарда Рейнгольда «Віртуальне співтовариство» (1993) і «Розумні натовпи: наступна соціальна революція» (2002), в яких автор передбачав, що люди використовуватимуть нові комунікаційні технології (Інтернет, стільникові телефони) для самоорганізації. Поняття «розумного натовпу» (smart mob) стало основним у подальшому розвитку флэшмобів, які по суті своїй є різновидами смартмобу.
У червні 2003 р. Роб Зазуета з Сан-Франциско, ознайомившись з працями Рейнгольда, створив перший сайт для організації подібних акцій. Незабаром після витівки з килимком кохання по світі прокотилася хвиля настільки ж дивних дійств. Влітку того ж року в німецькому Дортмунді натовп поїдав банани біля виставки пральних машин. У Денвері близько 400 людей розосередилися по різних поверхах будівлі. З верхнього кричали: «Пінг!», з нижнєго відповідали: «Понг!». У Лос-Анджелесі сто мобберов у масках із зображенням обличчя Буша рівно сім хвилин кричали: «Буш — брехун!». 7 серпня о 18.33 триста лондонців сказали в меблевому магазині: «Вау, ось це диван!».
Пострадянський простір підключився дуже швидко. Протягом наступних двох місяців з’явилися сайти в Україні — www.flashmob.com.ua і в Росії www.flashmob.ru. Вже 16 серпня в Києві, в підземному торговельному центрі «Глобус», приблизно 70 дорослих людей фотографували декоративну пальму, а інші підходили до однієї й тієї ж продавчині льодяників і, облизуючи великі смоктальні цукерки на паличках, запитували в неї: «Скажіть, будь ласка, скільки потрібно з’їсти таких цукерок, щоб поповніти на сім кілограмів?». 30 серпня в Одесі близько півсотні мобберів, одягнених у все чорне, влаштували хвилину мовчання поряд з лялькою клоуна біля входу до місцевого «Макдональдсу». Поклавши до ніг клоуна оберемок траурних жовтих квітів, натовп розсіявся. І так далі.
Технологія флешмобу досить проста. По адресах потенційних мобберів, що реєструються на відповідному сайті, розсилається інструкція з викладом сюжету акції, переліком аксесуарів, вказівкою точного часу і шляхів відступу. Більшість учасників — віком до 35 років. Об’єктами провокацій стають місця масового скупчення народу, найчастіше супермаркети, вокзали, фаст-фуды.
За своїм характером флешмоб прямо успадковує аналогічну практику вуличних акцій, що масово поширилася в 1960-х, — досить пригадати знамениту вилазку хіпі, що паралізували Нью-йоркську фондову біржу шляхом розкидання дрібних доларових купюр. Поширення Інтернету призвело не лише до відродження старого формату, а й затвердило в ньому небачену досі масовість.
Згадується, ще в 2003-му я запитав свою знайому, чи бере вона участь у подібних витівках. Вона гмукнула: «Мені що, робити нічого?». Флешмоб якось відразу завоював репутацію розваги легковажної та незрілої молоді. Утім, минув час, і підтвердилася відома закономірність: будь-який рух у соціальному просторі рано чи пізно починає визначатися станом цього простору.
Звісно, в основі ідей Рейнгольда лежить парадокс: як натовп може бути розумним? Не від хорошого життя — може. Особливо, коли уряд тримає народ за дурнів. На Заході флешмоб залишився переважно розвагою городян, що веселяться і мають можливість висловити своє обурення щодо більш серйозних приводів через звичні демонстрації й мітинги. У колишньому СРСР пророкування американського соціолога закономірно пережило породжений ним жанр. Уже й назву «флешмоб» практично ніхто не згадує, а найбільш ексцентричні за формою, але незмінно політичні за змістом акції організовують, як і було передбачено, за допомогою Інтернету та мобільних телефонів. Там, де влада всім затуляє рота, людям нічого й не залишається, як удаватися до інакомовлення. Ось і виходять спочатку письменники, а потім художники на мовчазні «прогулянки» московськими бульварами. Ось і дратує художник Артем Лоскутов новосибірську владу своїми щорічними абсурдистськими «монстраціями». Ось і аплодують мовчазні групи молоді в містах Білорусі, розчавлених диктатурою Лукашенка.
В Україні давно флешмобами ніхто не бавиться. Навіть сайт закрився. Начебто доки вистачає Фейсбука і дозволених маніфестацій. Майбутнє, проте, в наших понівечених реаліях сповнене сюрпризами. Як би не довелося нашому натовпу порозумнішати — мимоволі.
