«Смисли не одного дня...»

«Очима» «Дня» в регіонах великою мірою є наші власні кореспонденти. Вони першими «сканують» больові точки свого краю, аналізують приховані від поверхового погляду процеси, вишукують неординарні історії боротьби та успіху, щоб поділитися «зернами» нового знання з читачами своєї газети. Багато років такою опорою в Житомирі для нас був Валерій Костюкевич, один із тих, хто створював «кістяк» власкорівської школи «Дня». Нині він трохи відійшов від активної журналістики, залишившись при цьому уважним спостерігачем за суспільними процесами. Про тенденції в регіональних медіа ми й почали розмову з Валерієм Дмитровичем.

— На тлі процесу роздержавлення ЗМІ, як ви вважаєте, чи є своя місія у регіональної журналістики? Чи вона її виконує? Яка зараз потрібна регіональна журналістика?

— На цю тему буквально днями в мене була розмова з редактором однієї з місцевих газет Олександром Сичевським. Він — досвідчений журналіст, а зараз обдумує проект сайта (раніше його газета була в паперовому варіанті), на якому хоче зібрати місцеві інтелектуальні сили з обговорення саме актуальних місцевих проблем. Мені це видалося цікавим, отримав запрошення до співпраці. Тож, на мою думку, регіональна специфіка є: люди намагаються осмислити те, що відбувається, і є група активних людей, які критично ставляться до того, що відбувається в регіоні й самому Житомирі зокрема. До речі, у мене була розмова ще з одним знайомим журналістом саме місцевого видання, який мене теж запрошував до співпраці, щоб розвивати місцеві проекти. Ідеться саме про «розумні» проекти. Тобто це показово — пошук іде.

Хоча, чесно кажучи, я не зовсім у захваті від того, що відбувається у нас. Триває суперечливий процес. З одного боку, був період більшої інформаційної активності журналістів, яка мала під собою громадянський ґрунт. А потім вони пішли, вибачте, в прислугу до різних груп — політичних, бізнесових, підприємницьких — як у регіонах, так і загалом в Україні. Таким чином, вони втратили функцію реального об’єктивного описування ситуації, висвітлення реальних проблем. А якщо й займаються цим, то зразу починаєш думати: а чиї вуха за цим стирчать? Хто може бути зацікавлений у тому, щоб критично про щось сказати чи написати й водночас щоб це працювало на вигоду якійсь іншій групі?

Це стосується нашої керівної верхівки і зараз. Парадокс, але мені видається, що за Януковича це було менше помітно. Тобто існують дві тенденції, які борються: одна — на підпорядкування меркантильним інтересам, і вона, на жаль, переважає. Але є й інша тенденція, згадана вище, яка дає надію.

Окрема історія — куди пішли наші журналісти і молоді політики-майданівці після нібито перемоги Євромайдану. На жаль, більшість пішли у прислужництво.

— Минулого року «День» відзначив 20-річчя. Понад дві треті цього шляху газета пройшла разом із вами. Як ви оцінюєте цю історію співпраці?

— Вважаю «День» однією з найвизначніших газет України. За всіх тенденцій, які мали і мають місце у різні періоди її існування. Хотів би також відзначити просто величезний інтелектуальний потенціал усього колективу «Дня». За моїми спостереженнями, за медіапростором України, якщо й можна поставити десь близько, то один-два-три колективи — саме як цілісний редакційний колектив. У такому поєднанні саме ціннісного підходу з інтелектуальністю я конкурентів «Дню» не бачу. І це не тому, що я працював у газеті.

Ще років за десять до Євромайдану «День» дуже активно пропагував україноцентризм. І те, що зараз це підіймається на щит, — логічний хід суспільної думки і рухів. Але коли видають це за нове і приписують своє авторство — що «ми отакі класні», — то за існування газети «День» це не зовсім коректно, м’яко кажучи. Чудово пам’ятаю цю ініціативу Лариси Івшиної. Про історичний аспект і говорити не варто, оскільки «День» вніс саме це бачення — вивчення, ознайомлення, усвідомлення уроків нашої історії. Абсолютну більшість книг Бібліотеки газети я перечитав. До речі, деякі з них дарував знайомим в інших країнах, як-от «Війни і мир...» польською мовою, за які мені були дуже вдячні. Та й не тільки за цю книгу. Є фраза: «Історія вчить, що нічого не вчить», але, з іншого боку, наші вороги спираються на своє трактування історії — та ж Росія — і з цього роблять велику політику. І мало того — розгалужену, дуже продуману систему нашого поневолення. Тому за цих умов це просто неоціненна робота. Вміли б тільки нею користатися. На жаль, наші і теперішні, і попередні лідери (за винятком, може, першої хвилі депутатів Народного руху) мало знайомляться, якщо взагалі знайомляться, з тим, що писав «День», і не тільки «День». Але ті люди, які щось хочуть змінити і щось роблять, не зможуть оминути «День» та його історичні, аналітичні речі, експертні оцінки. Усі роки, які я працював, спостерігав це. Не кажучи вже про те, що сам мав можливість друкувати не одну статтю такого напрямку. Пригадую матеріал «Росія знищує Чечню» за 23 березня 2000 року, де я так і написав, що Росія відкинула всі правила: права людини, пристойність, повагу до інших народів, інших країн, цінностей; і що Україна та світ мають зробити з цього очевидні висновки. Це було 17 років тому. І ще статтю за 2008 рік — про те, що наша еліта «грає» так, що нею Росія водить, як пішаками — впевнено граючи на нашій політичній шахівниці. На жаль, ті, хто мав би робити висновки, їх не роблять. Нібито вони грають самостійно, а багато в чому Росія переграє. Хоча кілька позитивних моментів я бачу: ми все ж таки «відгрібаємо» від Росії, триває декомунізація. А ще треба пройти етап, щоб побачити, що й ті, хто вважає себе елітою зараз, чесно кажучи, на таку назву не заслуговують. Хоча за державним становищем вони нею нібито є, але за відповідальністю за долю країни та її громадян — абсолютно цього немає. «День» «стукає», намагається пробудити їхню совість. Все одно — стукайте, і вам відкриють.

— У січні цього року головний редактор «Дня» оголосила про заснування Премії для власкорів імені Михайла Василевського. Що скажете з цього приводу? Адже ви знали цього багаторічного власкора «Дня» у Хмельницькій області особисто.

— Можна було б багато згадати про Михайла Василевського як «профі» з великої літери. Безперечно, він був на такій професіональній висоті, що до неї багатьом колегам, які прийшли і приходять в журналістику, треба прагнути. Але я хотів би наголосити на іншому. Михайло часто звертався до життя людей, як полюбляють зараз говорити, пересічних. Але в описаних ним історіях, за уважного читання, поставали смисли далеко не одного дня, ба навіть років та десятиліть. Мабуть, він був яскравим представником тієї когорти журналістів, які не вважали суєту повсякденних суспільно-політичних колізій чимось надважливим та сутнісним. І тепер — хоча, можливо, на тлі подій останніх років, це прозвучить дещо парадоксально — видається, що саме такої журналістики гостро бракує нашій країні. Я не маю на увазі широко розповсюджений нині прийом, коли з життя і проблем звичайних людей роблять телевізійні шоу — там чітко відчувається, що первинним є намагання «нагнати» рейтинги, а людські долі реально стають фактами другого плану. У Михайла Василевського відчувалися неприхована зацікавленість та співпереживання. Безумовно, без аналітичної журналістики, орієнтованої на ствердження в суспільстві гуманних цінностей, спрямованої на вдосконалення громадських і державних інституцій, будь-яка країна не може належним чином розвиватися. Але водночас — і це питання стоїть перед мас-медіа постійно — без інтересу до життя людей, до відображення їхнього сприйняття того, що відбувається навколо, а ще їхніх переживань, думок, розвиток, поступ також видається неможливим.

Михайло ж міг витонченими словесними мазками створити такі історії та образи, що його нариси ставали і журналістикою, і класною літературою одночасно. Тому започаткування пані Ларисою Івшиною Премії його імені, сподіваюся, буде стимулом для звернення молодих колег до матеріалів, які є в електронному архіві «Дня», щоб, з одного боку, відчути, якою має бути журналістика на всі часи, а з другого — зрозуміти, хто і як її творив.

24 березня Валерій Дмитрович відзначає ювілей. «День» щиро вітає колегу і бажає здоров’я, енергії та оптимізму!