Про молодих літописців минулого

Є люди, які живуть у своїх наукових текстах. При згадці про тему свого дослідження в них загораються очі і з’являється дивовижне красномовство. У мене є добрий друг, який підходить під цей опис. Він ще студент, вчиться на історика. Якби він потрапив у XVIІ століття, то знайшов би і чим себе розважити, і що почитати, і з ким поговорити – про багатьох персоналій того періоду він знає, мабуть, більше, ніж знали їхні рідні. Крім часу, який він витрачає на підготовку університетських завдань, він кілька разів на тиждень, а то й частіше, їздить в архіви. В архівах зазвичай нестерпно холодно, а у верхньому одязі перебувати там не можна – хтозна, кому з відвідувачів (поважним сивим професорам чи старанним студентам-відмінникам) заманеться винести з собою якийсь рідкісний стародрук. Ось так його зусиллями і зусиллями тисяч інших науковців – і молодших, і досвідченіших – збираються матеріали, робляться дослідження, пишуться статті – одним словом, твориться історія.

Бо ж історія – це не стільки події минулого, скільки те, що про них сказано. Для історії мало знати статистику, дати і прізвища. Важливо те, що стоїть за ними. Історики – це літописці минулого, які постійно прагнуть об’єктивності, але ніколи її не досягають. 28 березня відзначається Всесвітній день історика. Але якщо ви захочете дізнатися про цю дату більше, то чомусь знайдете обмаль інформації. Більше того, ті, чиє свято відзначають, часто й самі не знають про його існування. Мабуть, вони більше заклопотані відкопуванням із небуття людей і подій, про які, крім них, більше нікому згадати, ніж символічним ушануванням себе самих.

Але про них не забуває влада. Пригадаймо, як до 150-річчя з Дня народження Михайла Грушевського Петро Порошенко зустрівся зі студентами-істориками. За цей жест його дуже хвалили, мовляв, це гідний вчинок, що свідчить про правильно розставлені пріоритети, і жоден президент до нього цього не робив. І це так. Зробити ставку на якісну освіту, особливо у питаннях історичного минулого, – рішення, безумовно, правильне. Промова Петра Порошенка була про роль істориків у націєтворчому процесі, про надважке завдання, яке звалено на їхні плечі (очищення історії від іржавого нальоту совєтської пропаганди, протидія пропаганді російській), про те, що історики повинні служити українській державі.

Усе ж ніби правильно сказано. От тільки що самі історики отримують від української держави, яку уособлює обличчя влади? Студентам скорочують стипендії. Замість того, щоб активно займатися наукою, багато хто йде працювати, а вчиться лише «для годиться». До речі, історія – один із тих напрямів, де студентам найважче підпрацьовувати за спеціальністю. Про те, яка низька заробітна плата у науковців, і що молодший науковий співробітник отримує вдвічі менше за середньостатистичного робітника промисловості, і говорити соромно. Якщо така перспектива чекає на тих, що зараз сидять за університетськими столами й обдумують не лише об’єкт і предмет дослідження, а й де і за що через рік-два їм жити, то не дивно, що найактивніші і найздібніші шукають шляхи виходу закордон. Як показує досвід, за межами країни так само успішно можна робити дослідження і створювати проекти, спрямовані на благо України. Що ж поробиш, якщо у своїй країні доводиться обирати: або наука, або можливість дозволити собі купувати ще щось, окрім книжок.

Ви можете закинути мені брак патріотизму абощо. Але це не так. Непатріотично змушувати людей жити у стані постійної самопожертви, особливо коли ті, хто підштовхують до цього, щоразу зводять нанівець її результат. Питання «Україна для істориків чи історики для України» вирішить лише взаємодія обох сторін – взаємодія чесна, рівна, що будується шляхом діалогу, а не намаганням ієрархічно вищих диктувати свої умови гри.

Хочеться вірити, що в майбутньому мій друг разом із усіма іншими науковцями зможе зачитуватися рідкісними документами в архівах (у яких, вірогідно, ніколи не буде тепло), оживлювати людей, яких давно серед нас немає, вишукувати правду, про яку нам колись набрехали, а головне – робитиме це тут, не маючи потреби виїжджати куди-інде.