Під акомпанемент дощу, перемог і... біди
Коли минулої неділі, пізно ввечері, за вікном линув дощ, який останніми днями не минає Волинь, подумалося насамперед про дім на Рівненській вулиці, у котрому на світанку цього ж вихідного впала частина під’їзду. Хлющ безжально заливав залишки нехитрого домашнього скарбу людей, які ще минулої ночі лягали спати, ні про що не підозрюючи. Та лихо згуртувало лучан. І добряче «струсонуло» владу... В області мають обстежити всі будинки щодо їхньої можливості так обсипатися. Учасники мітингу на Театральному майдані на захист української мови передусім ушанували пам’ять загиблих на Рівненській людей. Прокуратура запевняє, що розслідування буде оперативним і вживатимуть усіх заходів, щоб відшкодувати збитки. Цей тиждень для Луцька багатий і на радісні події. Від матчу України зі Швецією — коли після його закінчення збуджені перемогою фани пройшли центральним проспектом, і водії з ними навіть не сварилися — до заходу, який став однією з візитівок княжого Лучеська, фестивалю «Ніч у Луцькому замку». Проте всі кошти, отримані від продажу квитків на «Ніч...», буде перераховано постраждалим мешканцям будинку на Рівненській.
Галина БЄЛОВА, менеджер зі зв’язків із громадськістю приватної фірми «Скорпіон-сервіс»:
— Люблю футбол, скільки себе пам’ятаю. Моїми улюбленими гравцями в різні часи були Олег Блохін, Ринат Дасаєв, Мішель Платіні, Ерік Кантана, команди — «Динамо» (Київ), «Динамо» (Тбілісі), «Манчестер Юнайтед», «Реал» (Мадрид). Не тільки вболівала, а й... грала. Спочатку це була мішана вулична команда, у якій найстаршому гравцеві було 27, а найменшому — п’ять років. Сусідський хлопець — наш тренер і натхненник — ставав на імпровізовані ворота, а я вдаряла по м’ячу з усієї сили. Із того часу вже знала, що таке «забити в дев’ятку» чи «поцілити в перекладину». Ці навики стали в пригоді, коли була капітаном футбольної команди журналісток. Пам’ятаю тривалі муки сумління від незабитого голу в порожні ворота і фонтан емоцій після вирішального пенальті у власному виконанні. Неправда, що футбол — це чоловіча втіха, брехня, що жінки приносять невдачу. Ми вміємо до останнього вірити в наших футболістів, а вони повинні чути, як вистрибує з наших грудей серце, бачити, як котяться нашими щоками сльози радості. Спасибі вам за перемогу!
Марія ДОМАНСЬКА, заступник голови Волинського обласного молодіжного громадського об’єднання «Асоціація молодих реформаторів» (АМоРе):
— Стіл, закиданий різними книжками, паперами, буклетами. Літній дощ, дуже очікуваний і такий теплий. Диплом, ще більш очікуваний, але заслужено напрацьований. Нарешті, легкі й невимушені прогулянки Львовом. Червоні помада й вино. Посилена активність громади через два фактори (позитивний і негативний): Євро й протест проти законопроекту Колесніченка-Ківалова. Озера Горохівського району, на Волині, і безліч пташок, що нестримно співають під час моєї дороги додому. Тепла ніч. Це все мене тішило. Натхненно заливало по вінця енергією і живим відчуттям буття. Живим — це тоді, коли відчуваєш, що живеш, коли в неділю не можеш пригадати, що було в понеділок, через шалену кількість подій. Коли вдихаєш на повні груди свіжого післядощового повітря і тобі байдуже, що ноги й одяг мокрі. Коли їси полуницю прямо з городу, ніжишся з кошеням і слухаєш тишу простого села. Це так круто! Мати в собі такі різні моменти життя, носити їх, виношувати враження від усього побаченого. Це молодість, і я тішуся їй.
Але щоразу думаю про час. Мене засмучує усвідомлення того, що все плинне, все минає, що рано чи пізно дійсність стає спогадом, а майбутнє — дійсністю. Це гостре відчуття спровоковане переходом до нового етапу — уже не студентського, а справжнього дорослого життя. Це надзвичайно цікаво — що ж там чекає на мене: може, бурі, негоди, катастрофи? А може, спокій, умиротворення й самозаглиблення? Ніхто не знає, навіть я. Можу лише відчувати наближення цього. Але саме плинність років, що так добре візуалізується плаванням хмар на небі, засмучує мою ще молоду сутність. І це, мабуть, здається дивним — у 20 років думати про таке, але так мені думається і відчувається. І от таким і запам’ятається настання уже майже 21-го року мого життя.
Володимир КРИЖУК, рівненський сільський голова (Любомльський район):
— Наприкінці минулого тижня їздив до наших партнерів за Бугом — у гміну Руда-Гута Республіки Польща. Ми маємо з ними угоду про співпрацю, а насправді — дуже тісні й доброзичливі партнерські відносини між двома сільськими громадами. Треба було розв’язати деякі питання з наступною поїздкою наших рівненчан на свято гміни — День народження дуба. У селі є дерево, котрому понад півтисячі років, й урочисті події на його честь — своєрідне свято всієї гміни. Третьої ж неділі липня відзначатимемо свято села в Рівному, і польські партнери вже обіцяють привезти цікавий фольклорний ансамбль. Що зворушило і приємно здивувало? Оскільки наше село — прикордонне, маємо на території сільради і заставу, і митний перехід «Ягодин», то почуваємо, що ми — ворота в Європу і в Україну, у нас є обличчя держави. Як кажуть, природа дає кожному своє лице, воно може бути гарним чи не дуже, але якщо це стосується села, то має бути принаймні порядок і чистота. На митному переході вразив цей порядок. Процедуру перетинання для фанів чи таких людей, як я, тобто хто відвідує іншу державу в службових справах, дуже спрощено. Але і Євро для України й Волині теж відіграло позитивну роль. У Польщі я бував півроку тому й зауважив, що у нас — більше позитивних змін. В Україні всі узбіччя скошено, а в сусідів, як не дивно, — не скрізь. Аж настрій піднявся! Адже останнім часом наша сільська рада конкретно покращує благоустрій території сіл, зробили те, до чого руки не доходили десь тридцять останніх років. Щоправда, мені і працювати, коли прокладали ту ж дорогу через Старовойтове, Рівне до місця, де була колись польська колонія Острівки, доводилося із 7 ранку до 23 ночі. Зате маємо європейську дорогу, серйозним інвестором спорудження якої виступила держава.
