Чи заслуговують сталінські полководці на монументи в Києві?

Дискусія про долю пам’ятників радянської доби триває. В одному з фокусів громадської уваги опинилися монументи загиблим під час Другої світової війни генералам Червоної армії. Зносити їх? Переносити? Чи залишити на місці? Адже йдеться про тих, хто воював проти Гітлера (нехай і на боці Сталіна) і поліг у цій війні; а хіба гітлерівський режим не був одним із осердь «світового зла»? Однозначно був, а на додачу доля розпорядилася так, що СРСР після 22 червня 1941 року опинився на боці сил світової демократії, Об’єднаних Націй (хоча якби в листопаді — грудні 1940 року Гітлер і Сталін домовилися про поділ Євразії, все було б зовсім інакше, з точністю до навпаки...). Тож і виходить, що — не глорифікуючи особливо цих генералів — пам’ятники їм у центрах українських міст усе ж треба залишити, чи не так?

Як на мене, відповідь тут має бути така: «ні». Проте не тому, що полеглі генерали Червоної армії апріорі не заслуговують на посмертну пошану, а тому, що в цій справі неприпустимий «валовий», стандартний підхід. Для прикладу візьмімо пам’ятники генералам Кирпоносу та Ватутіну, встановлені в українській столиці, — проблема їхнього знесення чи збереження сьогодні є предметом дискусій між політично активними киянами.

МИКОЛА ВАТУТІН ПОГОДИВСЯ З ІДЕЄЮ НАСТУПАТИ НА УКРАЇНСЬКУ СТОЛИЦЮ З БУКРИНСЬКОГО (КАНІВСЬКОГО) ПЛАЦДАРМУ. ПЕРЕПРАВУ ТУТ РОЗПОЧАЛИ В НІЧ ІЗ 22 НА 23 ВЕРЕСНЯ. СЕРЕД УЧАСНИКІВ ОПЕРАЦІЇ БУВ РЯДОВИЙ ВІКТОР АСТАФ’ЄВ, ЯКИЙ ПОТІМ СТАВ ВІДОМИМ РОСІЙСЬКИМ ПИСЬМЕННИКОМ; ВІН ЗГАДУВАВ, ЩО ТАКИХ СТРАШНИХ БОЇВ НЕ БУЛО З ПОЧАТКУ ВІЙНИ, «КОЛИ З ОДНОГО БОКУ В ДНІПРО ВХОДИЛИ 25 ТИСЯЧ ВОЇНІВ, ТО НА ПРОТИЛЕЖНОМУ — ВИХОДИЛИ НЕ БІЛЬШЕ 5—6 ТИСЯЧ»

Генерал-полковник Михайло Кирпонос командував радянським Південно-Західним фронтом з 21 червня (саме тоді за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) цей фронт був утворений) до 20 вересня 1941 року, до смерті у бою в урочищі Шумейковому (Полтавська область). Маючи на момент німецького вторгнення чисельну перевагу над ворожою групою армій «Південь» за всіма параметрами, зокрема в танках і літаках — у декілька разів (тільки Т-34 і КВ у Кирпоноса було більше, ніж усіх німецьких танків, а число лише новітніх літаків дорівнювало всьому числу бойових одиниць «Люфтваффе»), Кирпонос ущент програв прикордонну битву, втративши за два тижні майже 4000 танків (німецька 1-ша танкова група станом на 4 вересня 1941 року, вже вийшовши на Дніпро, невідворотно втратила лише 186 танків). Щоправда, взяти з ходу Київ Вермахту не вдалося — завадила щойно сформована 37-ма армія генерала Власова (того самого); а от 6-та армія генерала Музиченка і 12-та армія генерала Понєдєліна на початку серпня були оточені та вщент розгромлені в районі Умані; у полон потрапили понад 100 тисяч вояків Червоної армії, німці захопили 317 танків і 858 гармат. Ну, а далі у вересні загроза оточення нависла над усім Південно-Західним фронтом; ситуацію міг порятувати організований відступ від Києва на рубіж річки Псел, але цього не сталося; як наслідок, 15 вересня кільце зімкнулося, 20 вересня припинив існування штаб фронту, 27 вересня бої в оточенні припинилися. Німці захопили 3718 гармат, 884 танки і 665 тисяч полонених. Понад 100 тисяч бійців розбіглися по селах. З оточення вийшла лише 21 тисяча вояків...

В ролі командувача фронтом генерал Кирпонос проявив себе бездарністю та нікчемою; він панічно боявся Сталіна та Берії — і жертвував сотнями тисяч людських життів, щоби порятувати себе. Начштабу фронту генерал Тупиков намагався переконати генштаб у необхідності відведення військ з району Києва — але Кирпонос відмовився підписати відповідний документ. А 11 вересня у розмові зі Сталіним Кирпонос — усупереч позиції військової ради фронту — завірив, що утримуватиме Київ й інші рубежі до останнього. Цим він підписав смертний вирок приблизно півмільйону людей. Ба більше: коли 17 вересня генерал Баграмян на літаку прорвався до оточених і привіз наказ маршала Тимошенка організовано відходити, Кирпонос відмовився виконати цей наказ — мовляв, він не оформлений письмово, — і цілу добу було згаяно, поки не надійшло підтвердження. Отаким полководцем був Кирпонос...

МАЮЧИ НА МОМЕНТ НІМЕЦЬКОГО ВТОРГНЕННЯ ЧИСЕЛЬНУ ПЕРЕВАГУ НАД ВОРОЖОЮ ГРУПОЮ АРМІЙ «ПІВДЕНЬ» ЗА ВСІМА ПАРАМЕТРАМИ, ЗОКРЕМА В ТАНКАХ І ЛІТАКАХ — У ДЕКІЛЬКА РАЗІВ, КИРПОНОС УЩЕНТ ПРОГРАВ ПРИКОРДОННУ БИТВУ, ВТРАТИВШИ ЗА ДВА ТИЖНІ МАЙЖЕ 4 000 ТАНКІВ (НІМЕЦЬКА 1-ША ТАНКОВА ГРУПА СТАНОМ НА 4 ВЕРЕСНЯ 1941 РОКУ, ВЖЕ ВИЙШОВШИ НА ДНІПРО, НЕВІДВОРОТНО ВТРАТИЛА ЛИШЕ 186 ТАНКІВ)

На відміну від Кирпоноса, генерал армії Микола Ватутін мав добру військову освіту, проявив себе як досвідчений штабіст, але в критичний момент виявився таким самим безвільним і полохливим командувачем. Ось як це сталося. У середині вересня 1943-го, після виграшу битви на Курській дузі, Червона армія відкрила собі шлях на Київ. Реальні шанси з ходу взяти столицю України мав Центральний фронт генерала Рокосовського; натомість Воронізький фронт генерала Ватутіна відставав на сотню з гаком кілометрів. Але Сталін змінив розмежувальну лінію між фронтами, відсунувши напрям дій Рокосовського північніше Києва. «Я вважав своїм обов’язком зателефонувати Сталіну, — згадував Рокосовський. — Сказав, що не розумію причини такої зміни розмежувальної лінії. Відповів він коротко: це зроблено за наполяганням товаришів Жукова і Хрущова, вони перебувають там, їм видніше». Ревниве ставлення Жукова до талановитішого й освіченішого Рокосовського загальновідоме; перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, зрозуміло, хотів, щоби Києвом оволодів фронт, де він був членом військової ради; але ж Ватутін повинен був сказати своє авторитетне слово! Проте не сказав. Чи настільки закортілося отримати маршальські погони, що це бажання перевищило сумління? Тим часом Ватутін — на відміну від Сталіна, Жукова та Хрущова — не міг не розуміти, що нижче від Києва по течії Дніпра умови для форсування ріки незрівнянно гірші, ніж вище Києва, проте погодився з ідеєю наступати на українську столицю з Букринського (Канівського) плацдарму. Переправу тут розпочали в ніч із 22 на 23 вересня. Серед учасників операції був рядовий Віктор Астаф’єв, який потім став відомим російським письменником; він згадував, що таких страшних боїв не було з початку війни; «коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному — виходили не більше 5—6 тисяч». Станом на 30 вересня після жорстоких боїв Букринський плацдарм становив 11 км по фронту та до 6 км у глибину. Тим часом на добу раніше війська Рокосовського значно легше форсували Дніпро в районі Чорнобиля, і вже 23 вересня створили там плацдарм глибиною 35 км і шириною 30—35 км. Південніше Дніпро також був успішно форсований; на ділянці гирло ріки Тетерів, Димер, Лютіж 30 вересня існував плацдарм глибиною 12—15 км і шириною 20 км. Місцевість дозволяла використовувати тут великі маси танків, тоді як у районі Букрина горби, яри й ліси робили місцевість, як то кажуть, танконедоступною. Проте Ватутін спробував наступати саме з цього плацдарму, хоча заздалегідь розумів приреченість такої спроби. Після провалу першого наступу Сталін наказав Рокосовському передати Ватутіну ті дві армії, що форсували Дніпро вище Києва, і... наказав Ватутіну здійснити новий наступ із Букринського плацдарму. Який став так само провальним...

Квінтесенцією ідіотизму радянської системи та полководницької нікчемності Ватутіна стала висадка повітряного десанту 24—25 вересня. Мало висадитися для того, щоб допомогти прориву ворожої оборони на Букринському плацдармі понад 10 тисяч чудово підготовлених бійців і командирів. Реально було десантовано половину з них. Операція провалилася, а десантники зазнали страшних утрат, оскільки рівень секретності зашкалював: навіть командири десантних бригад одержали завдання перед вильотом; льотчики теж дізналися про все тоді ж; карти, які отримали командири десантних рот і взводів, не містили інформації навіть про те, в якій частині СРСР йтиме висадка, і не охоплювали всього простору майбутньої операції. Учасник десанту лейтенант Григорій Чухрай, по війні відомий кінорежисер, згадував: «Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало воєнного лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого — падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих у небі парашутів товаришів, — такого ще не пробував...».

Скільки загинуло вояків Червоної армії в районі Букринського плацдарму — достеменно невідомо. Офіційні радянські дані — 20 тисяч; українські історики наводять удесятеро більшу цифру, а часом говорять і про 250 тисяч. Але, так чи інакше, генерал Ватутін мав чудово розуміти безперспективність спроб наступу з цього плацдарму на Київ і злочинний характер наказів Сталіна та Жукова — проте так боявся за себе, що не робив спроб діяти інакше. То чи повинен стояти в центрі Києва пам’ятник співучаснику — поряд зі Сталіним і Жуковим — убивства сотень тисяч людей? Чи можна шанувати полохливого полководця, для якого (як і для Кирпоноса) не існувало офіцерської честі?

...А Київ був узятий з Лютізького плацдарму — на місяць пізніше, ніж це можна було зробити, і ціною страшних безглуздих утрат під Букрином...