Криза «жанру»

Протести біля Верховної Ради в четвер продовжилися. Паралельно в сесійній залі працювали народні депутати. Спочатку вони проголосували за медичну реформу, а після цього перейшли до вимог протестувальників. Нагадаємо, їхня так звана «велика політична реформа» передбачає скасування депутатської недоторканності, зміна виборчого законодавства із втіленням відкритих списків, а також створення Антикорупційного суду. Дві перші вимоги були в порядку денному, але на час підготовки номеру депутати встигли розглянути лише питання щодо недоторканності. В результаті парламент проголосував за направлення до Конституційного суду обох законопроектів про внесення змін до Основного закону у частині щодо скасування депутатської недоторканності. Різниця лише в тому, що президентський законопроект передбачає скасувати депутатську недоторканність з 2020 р., а депутатський — з 2018 р. Тепер за процедурою КС має надати висновки щодо відповідності цих законопроектів законам України.  

Загалом, з приводу останніх подій — було б смішно, якби не так сумно. Чого вартий лише приклад із можливою зустріччю Президента з організаторами протестів. Показовим тут є допис в ФБ провладного експерта Павла Нусса (це той випадок, коли можна процитувати, щоб зрозуміти нікчемність ситуації): «Зустріч депутатів Найєма, Заліщук і Лещенко, Левченко, Дерев’янко з Президентом Петро Порошенко не відбулася не тому, що ПП відмовився від неї, а тому, що він цю зустріч, яка була запланована в іншому форматі, бачив конструктивної і результативної, саме тому вона була запланована з Найємом, як більш-менш адекватним парламентарів. Але, мабуть, ПП помилився. Немає там адекватних. Мустафа привернув до зустрічі цілу групу, серед яких є абсолютно неадекватні особистості з мандатом, а перетворювати зустріч в фарс — сенсу немає».

19 ЖОВТНЯ 2017 Р. УЧАСНИКИ ТА ОРГАНІЗАТОРИ АКЦІЇ ПІД ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ ПІД ЧАС «РОБОТИ»

Чому не Тимошенко, Садовий чи Наливайченко (Саакашвілі навряд чи)? Чому саме Найєм? Можливо, все-таки Президенту варто поговорити із членами БПП на засіданні своєї фракції?.. Насправді запитань багато. Суть в тому, що українська політика дедалі більше схожа на оксюморон, розібратися в якій суспільству дуже складно. Разом з тим суспільство, напевно через досвід, поступово починає дорослішати: коли влада і опозиція не задовольняють, громадськість починає давати більш тверезу оцінку подіям і задумуватися над альтернативою. В цій ситуації є як прибічники, так і противники того, що відбувається біля стін парламенту.

Аргументи «за».

«Так смішно читати, коли пишуть, що хтось «дестабілізує ситуацію», — пише у ФБ політолог Петро Олещук. — Шановні друзі. Ситуацію дестабілізували 25 років тому. Коли в якості напрямку розвитку обрали олігархічну неконкурентну економіку. Де середній клас — химерний та дрібний, а основна маса населення — люмпени, жебраки, заробітчани. Де всі багатства у руках деяких «талановитих родин», всі шляхи для інших перекриті «феодальними бар’єрами». Де партії — це лише «розводняк» для «плебса». Стабільною така система бути не може. Особливо у XXI ст., де не можна всіх тримати за ідіотів вічно. Вона може лише існувати від одного заворушення до іншого, від одної політичної кризи — до іншої. І це не тому, що «українці так люблять бунтувати». Якраз зовсім ні. Просто жебракам і люмпенам нічого втрачати, а якщо люди не можуть самореалізуватися у «мирних» сферах — вони валять у політики та революціонери. Бахне обов’язково. Сьогодні. Завтра. Післязавтра. І буде бахати ще багато разів. І так, це може бути використане ворогами. Але не тому, що працюють якісь «кляті шатуни». Просто «нову Україну» на початку 90-х ліпили із старого радянського лайна. І така конструкція, навіть підфарбована у жовто-блакитні кольори, все одно добряче смердить».

«Що робити?, — ставить запитання далі Олещук і відповідає: — гаслом української еліти протягом 90-х років була відмова від еволюції та спроби консервувати вигідну їм, але абсолютно нежиттєздатну модель. Відмова від еволюції. Від поступових змін. Від лібералізації суспільних відносин у сфері економіки. Від оновлення політичної еліти через нормальні механізми політичних партій — все це дестабілізує Україну. А не «штатні революціонери» та «шатуни». Хтось може «зашатати» здорове суспільство? Ніколи. Бо там є громадяни, вони все визначають, і, у разі чого, можуть дати по пиці такому «шатуну». У нинішньої влади був чудовий шанс очолити перетворення та розчистити ці Авгієві ставні шляхом поетапних та не руйнівних перетворень. Вони обрали інший шлях. Вони заколотили двері старого туалету і зробили вигляд, що «зробили реформу» цього туалету. Тепер хтось кидає в цей туалет пакет дріжжів — і лайно лізе на поверхню. Але винуватий не стільки той, хто кидав дріжжі, скільки той, хто не хотів вигрібати лайно, і старанно робив вигляд, що жодного лайна немає».

Слушні аргументи, з якими можна погодитися. Єдине, хотілося б додати деякі уточнення. По-перше, біди, які були перераховані, мають свого «автора» — це колишній прем’єр і двічі президент Леонід Кучма. По-друге, дійсно, влада не використала шанс розпочати зміни, однак чи потрібно це вимагати у неї через вулицю, особливо коли противники не здатні заручитися великою підтримкою суспільства? Чому не через парламентські методи?

І тут ми підходимо до аргументів «проти».

«Протестні акції, так само, як і влада, мають бути легітимними. А це підтверджується їхньою масовістю. Наприклад, як це було під час Євромайдану, коли на вулиці виходило по півмільйона людей, — каже в інтерв’ю «Дню» відомий соціолог Євген Головаха («День», №186 за 18 жовтня 2017 р.). — А те, що сьогодні відбувається біля парламенту, це внутрішньоелітарні розборки. Якби вони вивели хоча б 100 тис. людей, тоді б я зрозумів, що це протестна легітимна акція. А так — ні. Якщо ви прогресивні та ідейні, то реалізуйте себе через парламент, а не через вулицю. Інакше все це може призвести до краху економіки... Я дуже сподіваюся на наше молоде покоління, яке більш підготовлене для життя в новому суспільстві. Але хай вони, якщо хочуть бути справжніми політичними лідерами, а для мене це той, хто перший біжить до ями і останній в неї опиняється, все ж таки вивчають політичні, соціальні, історичні науки. Тоді, може, їм стане зрозуміло, з яким вогнем вони граються, коли використовують нелегітимні засоби політичної діяльності».

«Перш ніж режим ламати, Порошенка міняти, на вибори йти — окремим організаторам треба вийти із БПП і покласти мандати цієї політсили: Лещенку, Заліщук, Найєму, — пише в ФБ журналістка Марина Данилюк-Ярмолаєва. — Заодно розправитись із недоторканністю, через яку шукачі мандатів готові регулярно викладати мільйони. А тоді чесно будувати політичну кар’єру і претендувати на політичне лідерство. Інакше виглядає, як бунт бджіл проти меду в межах одного вулика».

Як бачимо, слушними є аргументи обох сторін. Формально, коли про це кажуть політики, вони також мають рацію. Але відсутність відвертої комунікації з людьми, віддаліє їх від суспільства (хоча і так вже прірва). Абсолютна більшість українських політиків не звикли до щирості із власним суспільством. Вони звикли прикриватися правильними гаслами, начебто проводити або вимагати змін і навіть скликати мітинги, але це не означає, що у них благі наміри. На першому місці у них стоять власні інтереси, а потім, можливо, державні. І люди це відчувають. Відповідно «в суспільстві немає довіри ні до влади, ні до організаторів і учасників протесту», — додає вже в розмові з «Днем» Євген Головаха.

В цьому контексті варто розглядати і питання депутатської недоторканності. «Скасування депутатської недоторканності — це взагалі популістська вимога, — каже Євген Іванович. — З такою демократією, як у нас, депутатська недоторканність — це засіб зберегти життя народних депутатів. З іншого боку, якщо послухати народ, то він за те, щоб недоторканність зняли з усіх». Насправді, існує приклад і досвід провідних країн світу в цьому питання, тому вигадувати велосипед українським парламентарям не потрібно було. Суть його зводиться до того, що там також існує депутатська недоторканність, але вона стосується конкретного перебування і заяв депутата в законодавчому органі, тобто його парламентської діяльності. Звичайно, окрім явних кримінальних злочинів або державної зради. Все. Словом, це питання потребувало зваженого, делікатного і професійного підходу від українських політиків, але вони вже звикли «махати шашками», а точніше — звикли бути популістами.