Прочитати Донбас

Одна з найважливіших українських книжок за останній час — антологія українських письменників Донбасу «Порода». Це об’ємний літературний образ драматичного регіону.

АВТОРИ РІЗНИХ ПЕРІОДІВ ІСТОРІЇ

«Порода» побачила світ у видавництві «Легенда». Її упорядниками стали письменники Веніамін Білявський і Микита Григоров за допомогою значно ширшого кола «літературних волонтерів» (зокрема, «керівником проекту» є відомий громадський активіст Станіслав Федорчук) і фонду «Відродження». Антологія складається із майже 400 сторінок прози, поезії та драматургії українською і російською мовами. Це автори (уродженці Донеччини та Луганщини, люди, котрі провели там певний час або якимсь іншим чином пов’язані з цим краєм) різних періодів історії, різної естетичної спрямованості та різної міри «знаменитості».

Найстарший і «найкласичніший» блок «Породи» представлено визначними авторами для новітнього канону української літератури — Василь Стус, Емма Андієвська. Автор передмови, літературознавець і дисидент Іван Дзюба, шкодує, що до антології не ввійшли тексти його земляків ще давніших часів, справедливо наводячи приклад Михайла Петренка. Це йому належить вірш «Дивлюся на небо...». Утім, це концептуально виправдане занурення вглиб класики зробило б антологію непідйомною в прямому й переносному сенсі — чи можливо вгадати, до якої кількості сторінок вона б розрослася?

Після умовних «п’ятдесятників-шістдесятників» у «Породі» йдуть письменники, що їхнє творче становлення припало на пізніші радянські часи. Із-поміж знаніших у загальноукраїнському контексті тут можна згадати Василя Голобородька чи Леоніда Талалая.

Але очікувано найширше показано письменників, умовно кажучи, наших днів. Тут і Сергій Жадан, і Володимир Рафєєнко, і поет, літературознавець Олег Соловей, котрий тривалий час видавав у Донецьку україномовний літературний часопис «Кальміюс». І багато інших.

Яскравим і строкатим є коло наймолодших письменників, які виїхали з Донбасу під час війни чи незадовго перед нею. Це ефектна Любов Якимчук, вигадливий Микита Григоров, динамічний Олексій Чупа, Ія Ківа з психологічно й асоціативно насиченими поезіями... Зрозуміло, що у форматі рецензії неможливо дати бодай мінімальну характеристику текстів кожного учасника й учасниці «Породи». Та й повний перелік авторів навряд чи потрібен. Адже про масштаб свідчать уже наведені імена.

Цікавий факт: попри самоочевидний «переселенський» дух антології, є тут і письменники, які залишилися на окупованих територіях, проте знайшли для себе можливим і потрібним опублікуватися саме як письменники українські. Мабуть, наразі їхні імена не варто окремо акцентувати, але сам факт запам’ятати слід.

Присутні також кілька авторів, котрі не мають безпосереднього зв’язку із Донбасом. Східноукраїнські паралелі організатори знайшли або в їхній творчості, або в активності. Приміром, це Олексій Севрук із Праги або Бартош Попадяк із Кракова. Наскільки виправдана була така «інвазія» до суто донбаського «тіла» антології? Чи не краще було б додати кількох безпосередньо причетних авторів (дивно читати донбаську антологію, в якій немає текстів, скажімо, Катріни Хаддад)? У кожному разі, «зовнішні» учасники додають «Породі» яскравості та стилістичного розмаїття.

РЕГІОНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА

Велика частина читачів цієї антології, беручись до книги, напевно, ставитиме собі запитання: чи засвідчить вона існування певної стилістично, тематично цілісної, виразної регіональної літературної школи? Особисто мені здається, що великою мірою — так. І то школи досить талановитої, вартісної, котра великою мірою стала жертвою деструктивного донбаського міфу та невеселих провінційних суспільних практик.

Принаймні в межах антології «Порода» чітко спостерігаються деякі тенденції. Як, до прикладу, широко розповсюджений такий собі абсурд із помітним наголосом на соціальному чи, радше, асоціальному елементі. Він поєднується зі своїм певною мірою антиподом — тугим, метафізично й патетично насиченим текстом, ґрунтованим, мабуть, не в останню чергу на традиції Василя Стуса чи його попередників.

Потужним є експериментальний намір у дуже різних, навіть здебільшого традиціоналістичних і консервативних авторів антології. А загальний екзистенційний мінор постає гармонійним тлом для «військових» текстів. Проза і поезія про війну, ясна річ, дуже очікувана частина «Породи». Це найемоційніші твори, найактуальніші та, припускаю, такі, тільки заради котрих й звернеться до антології немала частина читачів (думаю, вони не розчаруються: тут вистачає сильних речей — і фронтових, і прифронтових, і переселенських). 

Кількість творів про війну, написаних у 2014 році та після, не дивує — в принципі, їх можна було набрати й значно більше. Дивує кількість таких текстів, створених до 2014-го. А отже, маємо тут до діла або з винятково гострою «колективною» письменницькою чутливістю, інтуїцією, або з вибуховою атмосферою, що нею повітря донбаського краю з різних причин наситилося задовго до «російської весни». На користь другої версії (хай вона й не виключає першої) може свідчити дуже похмурий і катастрофічний тон, напевно, добрячої більшості авторів «Породи» щодо соціальних тем чи мотивів, часто навіть за будь-якого зіткнення з мінімальними виявами суспільства.

Що ж, роздуми не лише естетичні, а й соціальні, політичні стануть неминучим логічним наслідком прочитання антології «Порода». Літературний портрет регіону, звісно, не може бути вичерпним із громадської точки зору, але йому завжди притаманна особлива проникливість і метафорична переконливість. У цьому сенсі кожна така антологія важливіша за десяток аналітичних доповідей. Зрозуміло, різні читачі прийдуть до різних висновків і вражень, по-різному «прочитають Донбас». Але, сподіваюся, серед них не залишиться тих, хто не розуміє, чому Донбас культурно важливий для нас і чому ми й далі вважаємо цей понівечений історією край Україною.