Наслідки закономірні й очікувані...

Приїхали. Дожилися. Догралися. Польський прем’єр публічно порівняв гетьмана Богдана Хмельницького з Гітлером і Гіммлером. Чи те ще буде... Аз грішний неодноразово попереджав, що беззуба політика офіційного Києва на польському напрямі не утихомирить антиукраїнські сили сусідньої країни, а, навпаки, максимально їх мобілізує. Всі ці заклики наших політологів і галицьких інтелектуалів (які, не просихаючи від візитів до Польщі, так і не спромоглися осягнути деякі особливості  польської політичної ментальності) не реагувати на антиукраїнські виклики — продемонстрували свою повну неспроможність. Польський політикум будь-які поступки сприймає як слабкість і запрошення до  безкарної  агресії. З Польщею, як і Росією, політика «другої щоки» (підставленої для другого ляпасу) не проходить. Вона швидко змушує ставати  на коліна того, хто реагує смиренністю на напад. Із цими країнами найефективнішою є політика «око за око, зуб за зуб».

Варто було Ізраїлю заявити про відкликання свого посла  з Варшави, як Польща почала задкувати і спілкуватися з примирливими інтонаціями. А офіційний Київ капітулянтством, безпринципністю  та побоюваннями сам виростив Голема польського експансіонізму та реваншизму. Але урок не дав користі: не лише влада, а й інтелектуали в Україні продовжують тужливо скиглити про те, що ми не хочемо сваритися з Польщею. А вона хоче, жадає не просто сваритися, а ідеологічно воювати проти України. І дедалі більше. Раніше їх лише Бандера не влаштовував, а тепер уже і Хмельницький. І зі Скоропадським розберуться, польські історики попорпаються і знайдуть, у чому гетьман не поступився полякам, і висунуть претензії. І до Ярослава Мудрого дійдуть, чому протистояв польським королям, що здійснювали на Схід свій «Дранг нах Остен».

Віктимна поведінка української влади постійно перетворює Україну  на жертву. Слабкість духу політичної верхівки дорого обходиться нашій країні. Звичайно, польські політики з «ПіС», які поступово втрачають здоровий глузд і стають мішенню власної пропаганди, підкладають «свиню» своїй країні. Горезвісний закон про Інститут національної пам’яті, атмосфера ненависті до України неминуче призведуть до злочинів проти українців, які працюють у Польщі. А це змусить багатьох із них повернутися до України або виїхати до інших країн Європи й Америки. Врешті-решт, українці не гірше зуміють працювати там, на Заході, куди вже виїхали на заробітки польські робітники. А Польщі доведеться вирішувати проблеми з робочою силою за рахунок мігрантів з Близького Сходу, Азії й Африки. Тамошні жителі вже точно не «бандерівці». І їм наплювати на Катинь і Волинь і все з ними пов’язане...

На поляків у мене зла немає. Вони поводяться щодо України так, як завжди поводилися, — по-польськи. Я дуже злий на українську владу, органічно не здатну захищати національні інтереси України та гідність нашої країни. Важко засуджувати вовка за те, що він їсть ягнят. На те і вовк. Але безвідповідальний пастух, який дозволяє йому вриватися до кошари, заслуговує на осудження. Натомість керівники України не втомлюються підкидати суспільству абсолютно непотрібні скандали. Останній такий — щодо депортації до Польщі Саакашвілі. На телеканалі NEWS ONE, де давно прописався  Анатолій Гриценко, з приводу депортації затаврував господаря Банкової такою оцінкою: «Президент мстивий, підлий і «безбашенный». І пояснив причини. За його версією: «у Порошенка жодних шансів на виборах ні в першому, ні в другому турі немає, тому і прагне зачистити все політичне поле, щоб не було конкурентів». Тут, щоправда, виникає питання: Саакашвілі не може (згідно із законом) бути ні кандидатом у президенти, ні балотуватися до парламенту. Тож який же він конкурент? До речі, а чому Порошенко не діє так само рішуче й оперативно  щодо очевидних ворогів України? Чи вороги України — це не його вороги?

На ICTV у «Свободі слова» виступив один із учасників здачі Криму 2014 року РФ екс-прем’єр  Арсеній Яценюк. У мікрофон Арсеній заявив, що хотів би зробити Будапештський меморандум частиною національного законодавства. Мінські угоди, на його думку, це погано, але  без них було б ще гірше. Інтерес Росії, як і раніше, полягає у знищенні України як незалежної держави. А інтерес України в тому, щоб відновити свою територіальну цілісність (до втрати якої особисто причетні Яценюк, Турчинов та інші товариші). Адже багато хто з генералів і адміралів ще тоді,  2014 року, пропонували план рішучих дій, який Турчиновим і Яценюком був знехтуваний. А тепер Яценюк каже про те, що проблему Криму вирішать наші онуки. Значить, як здавати — Яценюк, а як повертати — онуки.

Так, він має слушність, коли заявляє, що жодних виборів на Донбасі під дулами автоматів окупантів і найманців бути не може. Але де була його рішучість 2014-го, в день «х»?

Представниця «Самопомочі» Олена Сотник сказала, що виконання політичної частини Мінських угод вигідне лише Росії. Для України це згубний варіант. А щодо миротворців, то їхнім ключовим завданням є створення умов для виборів. Де тут відновлення територіальної цілісності України?

Ведучий Карп’як пафосно виголосив, що лише Мінськ допоміг зупинити фронтальний наступ Росії. Але ж його можна було зупинити і без Мінська. Для цього було необхідно ввести воєнний стан, створити Ставку Верховного Головнокомандувача, здійснити загальну мобілізацію, перевести економіку й усе життя країни на військові рейки, а не сидіти на двох стільцях: уранці воюємо, ввечері торгуємо. Між іншим, фронтальний збройний наступ Росії в Україні може статися у будь-який момент, коли Путін цього захоче, і Мінськ йому не перешкода. Коли Росію зупиняли якісь папірці? Вона завжди мислила лише категоріями реальної сили. Виникає запитання: що зробив Президент і його команда для збільшення реальної сили України за чотири роки?

Якщо наша безпека тримається лише на Мінську, то така безпека не варта й копійки...

Найголовніша біда сучасної України — це повна й очевидна неспроможність її влади. Ця влада надактивно бореться зі своїми особистими ворогами, ігноруючи ворогів держави. Якщо з такою владою ми встоїмо, то це буде диво з див і безпосереднє втручання Господа Бога в нашу долю.

«За бугром» Саакашвілі для Банкової набагато небезпечніший. Свого часу шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві вислав за кордон аятолу Хомейні. Потім це закінчилося тріумфальним поверненням вигнанця до Тегерана. Тепер на Заході Міхо розгорне скажену активність. І у Брюсселі, й у Вашингтоні, і в окремих європейських столицях він переконає багатьох у тому, що Україною керують дуже погані люди. Шкода, що це рикошетом ударить і по країні. Багато хто у нас уважно прислухатиметься до оцінок і коментарів висланого Саакашвілі. А коли йшлося про миротворчу місію на Донбасі, народний депутат від БПП Олександр Бригинець заявив, що не бачить нічого поганого, якщо у складі цього контингенту будуть і білоруські військові. Але річ у тім, що Білорусь, як і Росія, входить до складу російського військового блоку ОДКБ — «Організація договору про колективну безпеку». Вона військовий союзник Росії. Більш того, Білорусь — частина так званої союзної держави Росії та Білорусі. Фактично це конфедерація, де спільна геополітика і військова політика, де білоруська армія — продовження російської, офіцерський корпус якої далеко не лукашенківський, а путінський. Там і армія, і спецслужби — під повним контролем Москви. Білоруська державна незалежність — це фейк. Для України  немає різниці між російським і білоруським військовим контингентом, для РФ це навіть вигідніше — гарний «фіговий листочок» на  відомому місці. Поки Білорусь є політичним продовженням Росії, вона об’єктивно виступає співучасником російської агресії проти України та буде таким і надалі, поки не вийде зі складу «союзної держави» і не стане насправді незалежною державою.

Не треба ілюзій про «братську Білорусь». Ми вже дорого заплатили за ілюзії про «братську Росію», про «братську Польщу». 1917—1918 рр. Центральна Рада була щиро впевнена в тому, що якщо вона не хоче воювати проти інших, то й інші проти неї не хочуть, тому армію можна замінити міліцією. «Братська Росія» і «братська Польща» дуже швидко та криваво ці ілюзії розвіяли. Загалом, як казав Тарас Шевченко: «Не дуріть самі себе». Україна повинна навчитися жорстко стояти на своєму і не погоджуватися з тим, що їй загрожує. Наші дипломати зобов’язані здобути репутацію важких і непоступливих переговорників, які ніколи не пожертвують інтересами своєї країни і не виступатимуть у ролі вічно на все згодних «хороших хлопців», які легко все здають. Тоді й найближчі сусіди протверезіють, зрозумівши, що Україна не є для них легкою здобиччю...