Наше діло не труба!

На прем’єрі вистави в Харківському театрі імені Т.Шевченка мені згадалася давня постановка режисера Степана Пасічника «Маклена Грасса» Миколи Куліша. Дистанція між цією і цією виставою — чверть століття! Обидві доленосні в житті двох видатних драматургів, в історії театру і творчому шляху режисера, що створив їх на березільській сцені. Глядачем «Маклени Грасси» 1993 року був сучасник Леся Курбаса, унікальний діяч української культури Юрій Шевельов — напевно, єдиний у залі, хто бачив цю виставу в Курбаса 1933 року. Завдяки символічному рукостисканню, що зв’язало епоху Курбаса і театр незалежної України, Степан Пасічник обрав для себе творчий орієнтир. І не опускає високу планку вже багато років. Це довела і прем’єра «Самогубця».

«П’єса про те, чому ми залишилися жити, хоча все штовхало нас на самогубство», — казала Надія Мандельштам. Ердман теж потрапив до сталінської м’ясорубки. Але вижив тому, що вмів сміятися і смішити. Його «самовбивчі» байки досі читаються як зразок сатиричної безстрашності і зухвальства. Ось і в «Самогубцеві» весь текст побудований на езоповій мові, політично двозначних репризах, а то й на відвертих посиланнях на день сьогоднішній — це, напевно, режисер підкинув дрівець у вогонь. А хіба хтось сумнівається — п’єса Ердмана і про нас. Візьміть звідти будь-яку фразу. Наприклад: «Прочитав у газеті, що жити стало краще. Але, думаю, завтра буде спростування»...

Вистава С. Пасічника розпочинається з безтурботного чарльстону, який хвацько танцюють на сцені вісім пар молодих артистів. А головний герой — безробітний і вічно голодний Семен Подсекальников серед інших персонажів роздивляється це диво непу, мріючи про... шматочок ліверної ковбаси. Роман Жиров зіграв у «Самогубцеві», певно, свою найкращу роль, де є і боязка спроба прошепотіти про своє невдоволення життям, і емоційні вибухи на межі публіцистики, і філософські рефлексії про межу між «бути» і «не бути» з дулом біля скроні — питання гамлетівське, але в іронічній тональності Ердмана. Цей відчайдушний монолог Подсекальников виголошує у присутності наївного глухонімого хлопчини, який не може його ні почути, ні зрозуміти. Здається, в цьому і є безвихідь ситуації.

Актори грають з азартом, адже режисер, з волі драматурга, надав практично всім можливість «широкого плану», помітного сценічного виходу, ефектної репліки. Цим захоплено користуються молоді актори, доводячи їх до побутового комізму. Тоді як більш досвідчені притримують пристрасті до кульмінації, але теж не скрізь досягають смислової глибини.

У п’єсі Миколи Ердмана на Подсекальникова, як шуліки на здобич, накидаються представники непівської інтелігенції, панянки, що змагаються в сексуальній привабливості, торговець, піп... Кожен хоче, щоби «самогубець» переписав заповіт згідно з його інтересами. Виникає сцена, гідна гоголівського «Одруження», коли наречена одна, а женихів багато. Є і «сваха» — сусід Подсекальникова, який на цьому мріє нажитися. Виникає багато іронічних підтекстів, жанрових кульбітів, які у виставі залишаються не до кінця розкритими.

Режисер із художником Тетяною Медведь явно хочуть відійти від звичної комедії комунального побуту — на задньому плані присутній кін із завісою, щоби глядачі не забували: перед ними театральне видовище, а не картинки минулого. А ще у сценографії є «вічний календар» із запасом на століття і годинник, в якому механізм періодично починає рухатися, нагадуючи як про скороминуще, так і про вічне. Задум постановників підтримує музика Геннадія Фролова, де використано баси популярного духового інструмента. Його намагається опанувати Подсекальников, але для підготовки треба придбати ще «недорогий рояль», і єдина мрія «самогубці» руйнується.

Вистава, розпочавшись «за здравіє», закінчується «за упокій». А потім і грандіозним скандалом. Бідолаха Подсекальников передумав стрілятися. Він навіть, здається, готовий до внутрішнього переродження. Але замість нього демонстративно вкорочує собі віку якийсь Федя Петунін, якого приклад Подсекальникова змусив прийняти фатальне рішення. Федя так і залишається за кадром оповіді, а ось глухонімого хлопчини (Костянтин Жиров), якому припав до вподоби інструмент, що його залишив Подсекальников (Жиров-старший), режисер виводить у фіналі на сцену. Позбавлений слуху і можливості говорити, молодий герой лагідно обіймає басову трубу. Чи навчиться він видобувати з неї звуки, чи дійдуть вони до людей, невідомо. Але ця нота у фіналі «Самогубця» все ж вселяє чималий оптимізм.