Як (не)треба будувати державу?

Він і донині дивує нас багатогранністю свого таланту. Не лише визначний політичний і громадський діяч, один із найближчих соратників гетьмана Павла Скоропадского, не тільки найбільший в Україні політичний мислитель та історіософ першої половини ХХ століття (повною мірою це усвідомлюється лише зараз, у наші дні...), а й талановитий, блискуче підготовлений дипломат, що вмів відстоювати українські державні інтереси навіть у вкрай несприятливих умовах, вищого рівня публіцист, та, нарешті, глибокий, об’єктивний історик, наділений неабияким пророчим даром, — це все В’ячеслав Липинський (1882—1931), постать, яка залишила нам у спадщину твори, інтелектуальну вартість та неупереджену, безкомпромісну чесність яких Україна лише починає осягати. Основні відкриття на цьому шляху — попереду, основна робота — у майбутньому.

Ми сьогодні розглянемо саме доробок Липинського-історика, а конкретно — його працю «Україна на переломі. 1657 — 1659, замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ столітті», україномовний варіант котрої було остаточно відредаговано, завершено й опубліковано автором вже після драматичної поразки Української держави гетьмана Скоропадського та неминучої в цих умовах еміграції, а саме — у 1920 році в Австрії; друге видання з’явилося лише за  23 роки після смерті Липинського, 1954-го, у Нью-Йоркському українському видавництві «Булава».

Перш ніж перейти до викладу засадничих ідей твору (ми будемо максимально надавати слово самому Липинському, гранично обмежуючи власні коментарі) — декілька вступних зауваг.

По-перше. Вже у підзаголовку чітко окреслено предмет і тему дослідження: історія українського державного будівництва ХVІІ століття (а конкретніше — середина того великого, кривавого й трагічного століття, доба Хмельниччини, а ще точніше — роки 1657 — 1659-ті, події, що передували смерті Великого Богдана, й найближчі 24 місяці після його кончини. Липинський, як і завжди, дуже точний: справді, саме той час був для України та її державності воістину переламним, вирішальним!). А оскільки цей визначний історик дуже тонко відчував зв’язок епох і розумів, що уроки здобутків і поразок ХVІІ століття українці не мають права забувати і у столітті ХХ-му, бо ті уроки наочно показують, як (не)треба будувати державу, — то фундаментальна монографія Липинського буквально наснажена сучасністю (і ХVІІ століття, і доби Гетьманату, і ХХІ століття).

І, нарешті, про дуже непросту, багато в чому драматичну творчу історію книги. Сам автор розповідає про це так: «Оця історична студія вперше була  надрукована польською мовою, присвячена пам’яті Володимира Антоновича, Пауліна Свєнціцького і Тадея Рильського (батька видатного поета. — І.С.) і видана під моєю редакцією в 1912 р. гуртком українців, що по походженню своєму належали до правобічної української шляхецької верстви. Ту правобічну шляхецьку верству в часах нашої національної руїни прозвано «польською», за її — тією руїною викликану — участь у польськім державним житті й за придбані нею, під час польського періоду її історичного існування, ознаки польсько-державної цивілізації».

І далі В’ячеслав Липинський робить величезної ваги, без перебільшення, світоглядне визнання: «За весь час моєї громадської української праці я стояв на ґрунті своєї приналежності до тієї шляхецької верстви, хоч і спольщеної зверху, але по суті такої ж української, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація. Я думав і думаю, що тільки участь тієї рідної мені верстви в новочаснім українськім національнім життю, тільки відродження традиційного духового зв’язку зі своєю «землею» дасть їй нову моральну силу та енергію та спасе її від розкладу і загибелі».

Свою тогочасну позицію автор пояснює розгорнуто й докладно: «Надрукувати ту студію в 1912 році польською, а не українською літературною мовою я вважав тим більш доцільним, що тоді вся так звана «свідома» частина української нації (за виїмком одиниць і «Галичан»), вживаючи української літературної мови, стояла на ґрунті автономізму в межах Російської держави і до всяких заходів, зв’язаних з питанням власної української державності, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або ж, в найкращому разі, абсолютно байдуже... Мої історичні праці, друковані по-польські, в котрих... аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодні (у 1920 р. — І.С.) сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української держави, наше громадянство почне цікавитись зв’язаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й, може, захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки». Ось чітке авторське формулювання змісту й завдання праці!

І, нарешті, присвята, що її навіть сьогодні непросто читати байдуже: «Дорогій пам’яті Вірного Друга й Доброго Сусіди, Співробітника в сільській праці хліборобській і громадській — Селянина Левка Зануди, який за весь час війни беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку і який за те, що хотів зберегти їх і під час російської революції, був убитий  злими і темними людьми, — присвячую мою працю... Бо вся моя бібліотека й рукописи згоріли під час погрому разом з хатою в моїм хуторі — Русалівських Чагарях на Уманщині...»

***

А тепер — власне до самої студії Липинського. Її концепцію, як видається, стисло сформулював сам історик, коли вказував, що створював «ширшу «Історію України, яку я почав писати перед війною (і велика частина якої загинула під час погрому, про який пише автор. — І.С.) по схемі, дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією — з більшою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних проявів історичного життя нашої нації». Ось тут — ключ до розуміння «України  на переломі».

І — чіткий посил визначного українця: «Найважливіша з тих епох нашої історії, коли предки наші над будуванням власної історії працювали — се Хмельниччина. Її науковому дослідженню й присвячено сю книгу». При цьому Липинський чітко розуміє: «Історик, який студіює уважно часи, найбільше в нашій історії героїчні, як по своїм потугам, так і по своїм замислам і індивідуальній вартості людей, котрі ті замисли в життя переводили — часи повстання України під проводом Богдана Хмельницького — мусить поставити собі питання: хто були й звідки брались помічники Великого Гетьмана, і в який спосіб зумів він, досі єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднань, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної (чи не це гасло могло би бути рятівним і для сьогоденної України? — І.С.), до будови власної держави? Історичні сліди, котрі нам у формі писаних документів ті часи залишили, й навіть та їх частина, яка досі науці відома, дають на це питання досить ясну й вичерпну відповідь. Два таких документи — з огляду на їх історичну вагу — в цілості подаю нижче, з польської мови, в якій вони були писані, на сучасну українську мову переклавши».

Що ж це за два документи? Перший із них — це датована 20 червня 1657 року «Присяга їх милостивих панів шляхти Пінської (сучасна Білорусь. — І.С.), дана гетьману Богдану Хмельницькому». Це — прецікава історична пам’ятка! І не тільки тому, що сама присяга засвідчує, наскільки потужним був вплив Війська Запорозького та його гетьмана у році 1657-му (але ось «знак біди» — Хмельницькому на той момент залишалося жити трохи більше місяця!), вплив, що виходив, як бачимо, за межі офіційно визнаних державних кордонів Гетьманщини. Але більше того: ці два документи вчать (нас, зокрема, теж), як треба зміцнювати й будувати державу. Тому поговоримо про це докладніше.

Присяга пінської шляхти Хмельницькому розпочинається словами: «Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повнішого і безпечнішого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлості і непокірності занапащення та ізкорінення. Дізнало такого допусту на собі й Велике Королівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве оплакалось від остаточного знищення, даючи  тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був повіт Пінський. Порадившись між собою, щоб запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій Карі, через висланих з поміж себе чести достойних людей — обговорили ми з Його Милістю Паном Гетьманом Запорожзьким і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключаємо (далі йде перелік прізвищ Маршалку та Урядників Повіту Пінського...)». Найцікавіше нижче:

«Обіцяєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірваннє злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно під’южувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найближчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством із ними». І ще: «Віри, як Православної Грецької, так і Римської Католицької, свобод і границь наших обопільних — коли б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо».

Були висловлені, звісна річ, і побажання пінської шляхти до гетьмана: «Старшинства, уряди й зверхності, як земські, так і військові, з рук Його милості Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всією шляхтою Повіту Пінського вибиратись, але затвердження їх по виборі у Його Милості Гетьмана просити будем обов’язані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли того треба, будучи — від його ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він на урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без його відома, самі не можем об’являти війни».

Ось такою була ця присяга, на думку Липинського, не так Війську Запорозькому, як передовсім особисто гетьману (а присягали в ХVІІ столітті спадковим монархам!). Для історика це — блискучий приклад конструктивної, копіткої праці з розбудови держави. Це підтверджує і відповідь Хмельницького від 28 червня 1657 року (27 липня його не стане...): «Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом, а приятелів серцем установила приймати приятельським, бо то не є річ гідна — відповідати на рибу гадюкою, на хліб — камінням і за добрі вчинки віддавати зло». Тому, пише вже смертельно хворий гетьман, «і Ми, від давніх не одступаючи звичаїв, Послів од Повіту Пінського, для ствердження вічного союзу присланих, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обов’язки і умови, до того союзу належні, сумлінням своїм твердо їх забезпечуючи (мудрі слова, як порівняєш це із сучасними «договорняками», де тільки й мріють, аби обманути партнера. — І.С.)».

Звичайно, гетьман гарантував послам із Пінська: «Всі «вольності», належні права й привілеї — які за влади Польської були — збережені будуть!» За Липинським, це — розумний компроміс: не відштовхувати союзників, прихильників і друзів, а навпаки —  наближати їх до держави! До речі, такі гарантії тоді міг давати лише суверенний володар (монарх).

Продовження