«Поверніть народу добре ім’я...»

Сьогодні в посольстві Федеративної Республіки Німеччини розпочнеться щорічний Форум громадських організацій етнічних німців в Україні, учасники якого обговорюватимуть нагальні проблеми цієї меншини. А кількома місяцями раніше громадськість відзначила сумну ювілейну дату — 70 років з часу заснування трудармій, в яких загинули тисячі етнічних німців, громадян СРСР та України зокрема. Переслідування зазначеної етнічної групи, яка проживала на цих територіях ще з другої половини ХVIII століття, було зумовлено їхньою національністю та агресією Третього Рейху. До 1939 року на території України проживало орієнтовно 880 тисяч німців, за останнім переписом населення зараз їх налічується всього 33 тисячі.

ЧИМ НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЕТНІЧНИЙ НІМЕЦЬ ДЛЯ СРСР

У серпні 1941 року радянська влада примусово депортувала 227 тисяч етнічних німців, які проживали на той час на території СРСР. Єдине пояснення про примусове переселення етнічних німців можна знайти в указі від 28 серпня 1941 року про ліквідацію цілої німецької республіки на Волзі. У преамбулі було вказано, що за даними компетентних джерел у республіці німців Поволжя є тисячі шпигунів, диверсантів і т.д. (хоча, в республіці 353 тисячі німців), які чекають вказівок від фашистів. Також у цьому поясненні було вказано, що місцеве населення відмовлялося видавати «шпигунів» місцевій владі. Оскільки фронт був ще далеко до найбільш заселених німцями територій, то висновки про можливість зради цієї нації були зроблені наперед, щоб убезпечити СРСР та зробити випереджальний удар.

НІМЦІ БОМБАРДУВАЛИ НІМЦІВ

Німецьким сім’ям зі східної України давали всього 10—15 хвилин для збору речей. Також родинам депортованих видавали спеціальні довідки про майно, яким вони володіли, за цими документами німці мали отримати компенсації на новому місці проживання. Я свого часу зняв п’ятисерійний фільм спогадів етнічних німців про депортацію та їх долі під час війни. Багато хто згадує, що потяги, в яких їх везли, бомбували. Фашисти бачили, що у цих вагонах перевозять мирне населення, і в більшості випадків вони навіть знали, що це радянські німці, але це їм не завадило виконувати наказ. Пояснення цьому просте і зрозуміле — бомбували, бо це — жива сила, яку можна було використовувати в тилу для численних робіт. Багато загинуло при таких нальотах, але ще більше постраждало при тривалому транспортуванні, адже депортованих ніхто не годував. Вагон «запечатували» і через місяць лише відкривали, викидали трупи і везли далі. Оскільки ніхто не очікував таких подій, то сама депортація була непродуманою. Німців привезли в Казахстан, Сибір, але зовсім не потурбувалися про одяг, житло, їжу. Люди помирали від голоду, морозу, варто пригадати, що зима 1941 — 1942 рр. була дуже суровою... Щастило тим, хто доповзав до якогось населеного пункту. Таким «щасливчикам» давали притулок у підвалах, сараях. Обіцяні робочі місця у місцевих колгоспах їм ніхто не давав. До того ж місцеве населення не було надто товариським, адже їм мало не щодня з фронту приходили «похоронки», тому вони вважали депортованих співучасниками війни й відповідно ставилися.

У ЛАВАХ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

Майже одночасно з депортацією мирного населення починається й «очищення» Червоної армії від етнічних німців (указ Сталіна від 5 вересня 1941 року). Станом на вересень 1941 року в лавах Червоної армії вже воювало 35 тисяч солдатів німецького походження. Завдяки вищезгаданому указу приблизно 33,5 тисяч з них перевели до трудових армій у Сибір. Декому все ж вдалося залишитись на фронті попри суворі вказівки влади. Операціями з переведення солдата з фронту в трудармію займалися не командири частин, а НКВС. Багато воєначальників не хотіли втрачати хороших солдатів і на свій страх та ризик говорили, що у їхніх частинах немає етнічних німців. Цікаво, що в указі від 5 вересня 1949 року було доповнення приблизно такого змісту: якщо німець був справді незамінним спеціалістом, наприклад, наладчик техніки, прекрасний снайпер, артилерист, то його можна було залишити після відповідного подання пояснювальної записки та рапорту командувачу фронту. За свою дослідницьку діяльність я знайшов близько 70 таких рапортів. Щоправда, траплялося і таке, що коли такий документ потрапляв до СМЕРШ ((абревіатура початкових букв гасла рос. Смерть шпионам!) — відділ контррозвідки народного комісаріату оборони СРСР), то командира, який писав цей рапорт, розстрілювали, а німця все одно відправляли в трудармію. Цікаво, що сам Жуков писав таке клопотання на чудового артилериста з прізвищем Волкенштейн (родом з Полтавщини). Існував ще один шлях, який дозволив кількастам німцям все ж залишитися в армії. Ті солдати, які на час виходу указу перебували у лікарнях чи на якихось навчаннях, не потрапили у жодні списки, тому змогли повернутися у свої частини, хоча дія указу продовжилася аж 1945 року.

ЯК НЕДОРАХУВАЛИ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ — НІМЦІВ

Із 43-х Героїв Радянського Союзу, які в період з 22 червня по 22 вересня 1941 року отримали почесне звання, було 23 німця. Якщо взяти радянську енциклопедію, то там їх всього чотири. Я довгий час займався саме цією темою, навіть написав книгу «Німці — герої Радянського Союзу», оскільки їх внесок не те що належно не поцінований, а просто стертий з історії. 30 років життя я витратив на те, щоб з’ясувати: «А хто вони? Скільки їх?». Після указу про вилучення німців з армії, багато їх все ж залишилося, змінюючи прізвища та національність. На сьогодні ми знайшли свідчення про 48 таких героїв, і до того ж в архівах ще багато реляцій на солдатів, які загинули. Наприклад, у головному Подільському архіві Міністерства оборони Росії можна знайти ще 117 реляцій. Це пояснюється тим, що командир полку чи командир дивізії за якийсь геройський вчинок німця писав відповідний лист до штабу армії, а ті у свою чергу — у нагородний відділ президії Верховної Ради СРСР. Та якщо на одній з цих ланок бачили німця, то виникала серйозна загроза для командира, який подав для нагородження високою відзнакою німця. І що тоді залишалось робити: або на свій страх та ризик міняли прізвища, національність, або відкладали. Так ось, 117 реляцій за здійснені подвиги просто не були підписані. Зокрема 117 людей здійснили геройські вчинки, а звання Героя Радянського Союзу так і не отримали. Сьогодні я та мої студенти, аспіранти намагаємося виправити цю історичну несправедливость. Ми хочемо знайти тих, хто постраждав у цій вимушеній таємничості, хто змушений був приховувати свої прізвище, національність, та відновити їх репутацію.

КОЖНИЙ ТРЕТІЙ НІМЕЦЬ, ЩО МЕШКАВ НА ТЕРИТОРІЇ СРСР, ЗАГИНУВ

Депортованих з прифронтових територій через військкомати мобілізували на різного виду будівництво. Якось мені трапився на очі список загиблих німців з України, які працювали на алюмінієвому заводі. Лише на цьому одному об’єкті їх було близько 4 тисяч. Головні причини — голод, дистрофія. Зрозуміло, що ніхто не займався похованням, їх просто скидали у рів та закопували бульдозером. Встановлена норма виробітку для кожного трудармійця у порівнянні зі звичайною була у 10—15 раз вищою. Як би героїчно, по-стахановськи трудармієць не працював, він не виконував її. А раз не виконував, за правилами розпорядку, — йому зменшували денний раціон. Безліч людей, які з самого початку були таким способом приречені на смерть, вважали, що це їх трудовий фронт, і працювали на повну силу. Вони говорили, що раз їм не дають захищати батьківщину зі зброєю у руках, то вони повинні героїчно працювати у трудармії. Такі трудармійці створювали комсомольські партійні організації і навіть платили внески з тих копійок, які їм давали на махорку. Для прикладу: у 1943 році влада поставила завдання збільшити кількість видобутого вугілля у Тульському вугільному басейні. Щоб виконати цей указ, туди перекинули кілька тисяч німців. Їх норма виробітку була у 5 раз вищою, ніж у цивільних робітників.

У трударміях загинули сотні тисяч німців, і цей елемент геноциду проти німців (трудармія, депортація, роки спецпоселень) призвів до того, що в той проміжок часу з 1941 року до 1945 як мінімум кожний третій німець, що проживав на території СРСР, загинув.

У вересні 1946 року оголосили анулювання трудармій. Але одна справа указ, а інша — об’єкти, які будувались етнічними німцями, були важливими у військово-стратегічному плані, тому анулювання затяглося на десятки років. Наприклад, у таборі, де я народився, знищили захисний паркан цього поселення лише 10 серпня 1964 року. Найпізніший трудармійський об’єкт був знищений 1967 року на південному сході Сибіру в Бодайбо (Іркутська область).

ТРУДАРМІЙЦІ СЬОГОДНІ

Рада німців Україні, численні німецькі об’єднання завжди допомагали і допомагають трудармійцям через німецький Червоний хрест. Долі цих людей радянська влада покалічила до неможливості. Більшість трудармійців ніколи не мала власного житла, квартир, 50 — 60 відсотків цих людей так і не змогли збудувати сім’ю через проблеми зі здоров’ям, після реабілітації їх розкидали по всіх можливих куточках країни до незнайомих людей, адже німці не могли повернутись у міста, звідки їх депортували.

І коли сьогодні стоїть питання про реабілітацію трудармійців, депортованих німців, ми зовсім не говоримо про повернення майна, будинків, корів і так далі (це питання навіть ніколи не піднімалося, оскільки всі розуміють важке економічне становище країни). Ми просимо одного: поверніть народу добре ім’я саме так, як перед усім народом, перед усією країною ви нас назвали зрадниками, спільниками фашистів. Мені неспокійно від того, що мої батьки, так як і тисячі етнічних німців, відійшли в інший світ з цим принизливим ярликом відступників...

Розповідь кандидата історичних наук, доцента кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету Дингеса Олександра Артуровича записала Вікторія БІЛАШ, Літня школа журналістики «Дня», фото надані благодійним фондом «Общество развития» (Одеса)