Олена Лебідь із БФ «СВОЇ»: «Два роки ніхто не рахував, скільки він спав...»

Про легендарний центр «Фролівська», чия адреса містично збіглася з номером служби порятунку 9/11, відомо кожному переселенцю, якого війна закинула на Київщину. Незважаючи на величезну кількість людей, котрі приходили по допомогу, на той стрес, який виник на початку бойових дій, волонтери змогли вибудувати ефективну структуру. Бо вже 2014-го інтуїтивно зрозуміли: щоб надавати допомогу якісно, потрібен інструмент. Таким інструментом став фонд «СВОЇ», який зараз має з десяток суспільно значущих проектів: допомагає онкохворим та сім’ям з особливими дітьми, опікується інвалідами, підтримує лікарні, просуває реформи, пропагує громадянську активність. Олена ЛЕБІДЬ — одна із засновників цього фонду. Вона займається дитячими програмами та є координаторкою Громадської мережі «СВОЇ».

Корінна киянка, філолог за професією — викладач івриту, Олена не просто знайомить дітей із прифронтових територій з найкращими куточками нашої Батьківщини, вона вчить їх любити Україну і вірити у свої можливості.

В інтерв’ю Олена Лебідь розповіла, чим керувалися люди, котрі 2014 року взяли на себе функції, від яких усунулася держава, чим займаються і мотивуються «СВОЇ» сьогодні.

— Центр «Фролівська» був чи не найбільш ефективним серед тих, які допомагали переселенцям, — чому він припинив існування?

— «Фролівська» виникла спонтанно. Всі ми прийшли туди з різних сфер. Наприклад, я працювала в школі. Арсеній Фінберг мав успішний туристичний бізнес. Леся Литвинова була режисером. Оксана Сухорукова працювала в солідній будівельній компанії. І всі ми мали намір якось допомогти людям, котрі опинилися в тій жахливій ситуації, яка пов’язана з початком війни. Пам’ятаю той день у вересні 2014-го, коли ми почали видавати продуктові набори. Я приїхала на Фролівську десь о сьомій ранку, побачила скільки зібралося людей, і мені стало страшно. Бо це була майже тисяча потребуючих. Я так хвилювалася, що мені було навіть страшно відчиняти ворота. Але в нас був чіткий розподіл обов’язків, і ми мали уявлення про те, як треба надавати допомогу. А саме: так, щоб людина не відчувала себе приниженою        — ми завжди керувались цим принципом. Це був виклик для нас, і ми його прийняли. Приблизно два роки ніхто не рахував, скільки він спав, і як давно відпочивав. А коли ситуація трошки стабілізувалась, люди почали ставати на ноги і допомагати іншим. Наприклад, у нас працювала мальтійська кухня, і до нас приходив хлопець, котрий десь із рік забезпечував цю кухню продуктами. Спочатку він отримав у нас допомогу, а після того як відновив бізнес, почав годувати інших. Є чоловік, котрий є нашим волонтером уже чотири роки. Він пам’ятає день, коли вперше прийшов, подолавши зніяковіння. Прийшов заради доньки та дружини — крайню потребу. А зараз вважає волонтерство альтернативою армії, адже служити не може за станом здоров’я. Але з часом волонтерів на Фролівській стало більше, ніж нужденних. Почали з’являтися такі собі «туристи», які на запитання: чого ви потребуєте — відповідали: а що у вас є?

— Тобто проект вичерпав себе?

— Так. Ми перейшли на новий рівень.

— А фонд «Свої» виник до чи після?

— Фонд «СВОЇ» був від самого спочатку, хоча люди чули лише про Фролівську. Тоді ж, 2014-го, ми заснували благодійний фонд, щоб не тільки отримувати допомогу від звичайних людей, а й приймати вантажі з гуманітаркою від діаспори з-за кордону. А головне — щоб чесно та прозоро звітувати про все, що витрачаємо. Нам пощастило, що ще тоді зрозуміли, як важливо мати чесну та прозору звітність. Саме це викликає повагу й дає змогу залучати більше ресурсів.

— Якась кількість сімей залишилися під вашим патронатом після закриття центру на вул. Фролівській?

— Є близько 60 родин переселенців, які не можуть вижити самі — люди з важкою інвалідністю, яких ми вже ніколи не залишимо без нашої допомоги. Наприклад, родина з дорослим сином, який має ментальну інвалідність і все життя потребуватиме опіки, а його батьки вже старенькі. Таким родинам дуже страшно  — що буди з їхньою дитиною після їх смерті. А до того ж, велику кількість грошей відбирає оренда житла.

— Не секрет, що ставлення до переселенців не завжди доброзичливе. Люди, які до вас зверталися, — ким вони були? Напевно, хтось подумає, що жебраки й халявщики?

— Це люди, які потрапили в біду. Запам’яталася викладачка японської мови, котра прийшла на Фролівську з дочкою — студенткою музичного училища. Вони були в шоці, не уявляли, як прогодуватися. Пам’ятаю жінку з прикрасами, котра була красивою, дуже гарно одягнена, та розридалася на моєму плечі. Вона сказала: «У мене нічого немає, крім того, що є на мені». І ще вона сказала фразу, з якою я ніколи не погоджуся, бо не вважаю, що пересічні люди в чомусь винні, але її слова були: «Вибачте нас за те, що ми наробили».

— Існує багато гуманних ідей. Чому особисто ви дбаєте про дітей із «сірої зони»?

— Я вчителька, і це діагноз. Мені дуже подобається працювати з дітьми, більше, ніж із дорослими. Діти — це те, що я люблю, що вважаю важливим. Спочатку в нас влітку був на «Фролівській» денний табір. Ми хотіли дати дорослим можливість облаштуватися, доки діти в таборі, й показати дітям можливості міста. Для цього у нас була потужна профорієнтаційна складова, наприклад — діти змогли побачити, як працює банк. І коли в нас завершився перший тиждень і мали прийти до літнього табору вже інші 30 дітей, я побачила, що біля воріт чекають діти з минулого тижня: «Тільки не проганяйте». І до теперішнього часу кістяк цієї групи дітей залишається з нами як волонтерський. Є одна дівчинка із маленького містечка на Луганщині Катя, про яку я зазвичай кажу: стала нашою дитиною. Від неї я почула таку річ: «Мабуть, те, що з нами сталося, це так було потрібно. Я жила в будинку, де був магазин, і вважала, що хочу стати продавчинею. Бо більше нічого не бачила, не могла собі уявити, що існують інші професії».

— Якими дитячими програмами зараз займаєтеся?

— Ми проводили багато часу з дітьми переселенців, і мені було дивно, що у свої 15 — 17 років підлітки не виїжджали за межі свого міста. Мені хотілося їм показати країну, але виступила така морально-етична проблема: є люди, які потребують багато грошей на ліки, чи можемо ми витрачатися на подорожі? Але одного разу зателефонувала жінка, яка запитала про те, чим ми займаємося і про що ще мріємо. Ми з нею поспілкувалися, і вона дала нам гроші на першу поїздку 50 дітей: «Ми з чоловіком порадилися, хочемо дати грошей, бо я сама із Луганська, і якби одного разу не потрапила в Канів на Тарасову гору, я б і не зрозуміла, за що маю любити Україну. Тому вважаю, що треба не лише лікувати». Так я отримала підтвердження того, що це справді важливо. Так, 2015 року виник проект «Це моя країна», а згодом у подорожі почали вирушати діти із «сірої» зони. У мене немає завдання кружляти і розважати — як робить дехто із благодійників: привозять в океанаріум або аквапарк, і в дітей складається враження, що жити в столиці класно, тому що можна ходити в аквапарк. Припустимо, можна. Але що далі?.. Як на мене, такий підхід нічого не дає для душі. А я хочу, щоб діти, побачивши унікальні куточки своєї Батьківщини, ставали свідомими й отримували вибір. За цим проектом близько тисячі дітей побачили країну, а ще 250 моїх, як я кажу, дітей охоплені проектом «Невгамовні».

— Що це за «Невгамовні»?

— Один з улюблених моїх проектів. У чоловіка є приятель, футбольний арбітр із Мукачевого, котрий, дізнавшись про те, що ми возимо дітей у подорожі, розказав, що в них є незвичайний священик, котрий утримує також футбольну школу і хоче, щоб до нього приїхали діти з Донбасу. І ось тепер вже маємо п’ять футбольних команд із Мар’їнки, Красногорівки, Лисичанська, яких возимо на Відкритий кубок Закарпаття. Наші хлопці з Мар’їнської ДЮСШ здобули перше місце. А діти з Лисичанська — друге. Але мета в нас не спортивна. Наші діти товаришують з дітьми з іншого боку країни, бачать, що до них там хороше ставлення — зовсім не таке, про яке, можливо, вони чули по телевізору.

— В одному інтерв’ю прочитала такі ваші слова: «Я не дуже впевнена у своїх силах людина». Важко уявити це з огляду на те, чим займається Олена Лебідь сьогодні. Щось змінилося всередині вас?

— Звичайно. Радянських дітей виховували в тому дусі, що від них нічого не залежить. Кожен є гвинтиком, і якщо він зламається, то його можна замінити на точно такий же, і нічого не зміниться. Мої батьки так само казали, що я така, як усі. Я розумію, що мої батьки бажали мені добра, але сама я так свою дитину не виховувала. Якщо кожен вважатиме, що від нього нічого не залежить, так воно і буде насправді. Під час Майдану я відчула, що щось можу. І взагалі кожен із нас — особистість, яка здатна на багато гарних справ. Саме так я і працюю з дітьми. По-перше, на рівних. По-друге, поважаючи унікальність кожної маленької людини.

— За теорією, яка вилилася в практику гібридної війни, російська культура допомогла РФ в її політиці завоювання. Якось мені довелося спілкуватися з колишнім співробітником КДБ, який займався т.зв. культурними обмінами. Він розповів про значення мовної, історичної, семантичної матриць. Ви вивчали російську мову та літературу. Що думаєте — як філолог — про російський вплив?

— Я народилася в СРСР, та відчула на собі поступову роботу радянської пропаганди, яка вселяла носіям української мови комплекс меншовартості. Але про небезпеку російського впливу не замислювалася до Майдану... Пам’ятаю один момент. Я працювала тоді на лівому березі Києва. Їхала на роботу, коли на Грушевського палали шини, і перечитувала Льва Толстого «Війна і мир». Переїжджаючи Московський міст, подивилася на стовп диму, і... Опустивши очі в книгу, побачила в діалогах героїв ідеї величі російського народу. Закрила, і два роки не могла читати.

Зовсім не секрет, що ще за часів Російської імперії переписувалася історія так, щоб нівелювати українство та за рахунок інших возвеличити Росію. Це мені ще пощастило, що я не піддалася на умовляння своєї родини, яка вважала, що я повинна після школі їхати вчитися до Санкт-Петербургу...

— Ви свідомо перейшли на українську. Що думаєте про мовну політику держави?

— Україна занадто пізно почала визначатись. А визначення займе певний час і це потрібно розуміти. Доведеться поступово створювати мовне середовище. Жодного слова російською на вивісках, в меню кафе, на цінниках магазинів. Жодного!..  Вся документація має бути тільки українською. Адже робота — це єдине, що може стимулювати переходити на українську. Якщо не знаєш української, роботу не отримаєш — так має бути. Але все це можливо тільки після того, як запрацює закон.

При цьому я не прихильник агресивної українізації, вважаю кращим все робити як то кажуть «тихою сапою», бо питання мови делікатне. Але мені сподобалася фраза: «Люби Америку, або забирайся з Америки». Напевно, з цим я погоджуся... Якщо ти з якої-небудь причини живеш в Україні, тобі тут комфортно, будь добрий поважати нашу країну.

— Згодні з тим, що не буде мови, не буде України?

— Як філолог, як лінгвіст, я вважаю, що мова — це дуже потужне знаряддя, яке впливає на мозок, формує менталітет та характер нації. Мова є питанням принциповим. Ви можете спілкуватися в побуті як вам зручно, але... Наприклад, я походжу з єврейської сім’ї, мої бабуся і дідусь говорили на ідиш. І що ж — оскільки мої пращури мешкали в Києві, хіба я маю вимагати, щоб українські вивіски були переведені на ідиш? Але чомусь так приблизно іноді поводяться російські люди. До речі, мій дідусь дуже добре володів не лише ідишем, а й українською. А бабуся вивчала в університеті імені Шевченка українську філологію, незважаючи на те, що в неї вдома говорили на ідиш.

— Якось ви зізнавалися, що після розчарування в Помаранчевому майдані, обіцяли: більше жодних майданів. І ось трапляється 2014-й, ви знов на Майдані. Потім війна, багато втрат... Але до сих пір ви не розчаровані, захищаєте реформи... Які зміни в країні дають вам впевненість в тому, що ми рухаємося в вірному напрямку?

— Я не особливо розбиралася в політиці в 2004ом, і зараз не можу сказати, що добре розбираюся. Орієнтуюся на свої внутрішні відчуття та середовище. Особисто я в 2014ому зрозуміла, що якщо є серед нас люди, які готові покласти життя заради України, значить зворотного шляху немає. З’явилося відчуття невідворотності, розумієте?.. Напевно, для себе я вирішила, що не можу зрадити загиблих.

Гадаю, ми були присутні при народженні нової країни... Пологи це не дуже красиво — це біль, крики і кров. Але в результаті виходить гарненьке дитинча. І я думаю, що нашій країні аж ніяк не 27, а всього лише чотири роки... Саме з 2014го люди почали ідентифікувати себе зі своєю країною. Я знаю людину, яка в Грузії спілкувалася англійською, тому що українську там не розуміють, а говорити російською цей чолов’яга не міг з поваги до України, яка відділяється від радянського минулого з болем.

— І все-таки багато хто виїжджає, багато розчарованих. У вас не було хвилин слабкості, не хотілося поїхати до батьків до Ізраїлю, або ще куди-небудь?

— Коли була маленькою, я страшенно боялась, що мої батьки приймуть рішення поїхати. Тоді багато євреїв виїжджало до Америки. І друзі моїх батьків, і родичі... І я навіть плакала ночами, коли уявляла собі як це буде зі мною. Народилася в Україні, і хочу жити тут. Це моя Батьківщина, моя земля. До речі, у євреїв тут є своя спадщина, своя історія, яку мені подобається вивчати. Ізраїль дуже гарна країна, але туризм з еміграцією не плутаю. І знаю багато людей, які повертаються в Україну саме зараз. Навіть знаю тих, які виїхали давно і не «прижились», мріють повернутись, але вже не мають можливості.

Мені подобається спостерігати, як змінюється наше середовище. Як з’являються якісні українські виробники, яким люди віддають перевагу. Мені подобається те, як Україна набуває європейські риси. Гадаю, що все вдасться і з медичною, і з шкільною реформою. Мені подобається, що в школі стає менше радянщини. Я бачу, хто пручається шкільній реформі, та розумію чому...

— Звідки берете натхнення?

— Найбільше надихає молодь, сучасні діти. Ось цих дітей, до речі, теж не можу зрадити легкодухістю. Вони вільні в своїх поглядах та висловлюваннях, цілеспрямовані, вміють захищати себе, і не тільки себе. Нещодавно вразив один випадок. Я була у справах — треба було розібратись з лічильниками. Жара, черга, купа бабусь та дідусів, які прийшли поговорити, бо дома сумно. Одна з них десь з годину морочила голову оператору. Не розуміла, перепитувала. Тож на неї почали кричати з черги. І що ж? Заступилися за бабусю зовсім молоді дівчата. Вони почали вгамовувати скандалістів словами, що бабуся, має право розібратись і отримати інформацію. Вони готові були терпляче чекати, бо розуміють і поважають права людини, та мають сміливість захищати слабких. А ще я бачу, як молодь все більше використовує українську мову в побуті і це свідомо.

— А яка ваша думка про волонтерів, які вирушили у владу і з висоти свого нинішнього становища солодко брешуть?

— Це для мене взагалі не про волонтерів, а про людей. Про їх слабкості та справжні цілі. Для мене волонтер не є синонімом порядності. Людина може бути волонтером та переслідувати при цьому якісь цілі. Політичні, економічні, задовольняти проблему визнання... Для мене це не є новиною, тому і не дуже боляче. Я намагаюсь спілкуватись з людьми, з якими маю спільні цілі та близький світогляд.

А взагалі-то люди слабкі, і владою їх краще не випробовувати. Є такий фільм «Настройщик» Кіри Муратової. Там у фіналі Ганна Сергіївна каже: «Это я во всем виновата... Зачем же ставить человека перед соблазном... Это все равно, что сейчас положить деньги на тротуар, и думать, что их никто не возьмет, а кто возьмет — тот вор. Это безнравственно, издевательство... Бедные люди, беззащитные».

— Заради чого виникла Громадська мережа «СВОЇ»? Та навіщо потрібна?

— По-перше, це об’єднання однодумців, які мають намір щось змінити в країні, і по-друге — вже взялися за це професійно. По-третє: це про довіру. Важлива штука, знаєте, довіра. Адже ми можемо довірити один одному гроші, можемо розраховувати один на одного та покладатися на рекомендацію інших учасників нашої Мережі. База для нашого об’єднання — спільні цінності та підходи. В мережі «СВОЇ» немає старших і підлеглих, в ній є люди, які взаємодіють по горизонталі, спільно роблять проекти та просувають свої цінності та свою етику.

— Судячи із записів, які ви залишаєте у себе на сторінці в Фейсбуці, ви дуже не любите т.зв. зрадофілів. Чому?

— Зазвичай це люди, що мріють мати все і одразу. В мене теж не має рожевих окулярів. Бачу все, що відбувається, але знаю, що потрібно багато працювати задля того, щоб щось змінити на краще. Існує висока ймовірність того, що при моєму житті я не побачу тієї України, про яку мрію. І що? «Всьо пропало»? Ні. Все тільки починається.