Голос і душа народу

Нілу Крюкову я знав мало. Хоча як артистку, звісно, багато ліпше. Її голос... Голос для неї був основним інструментом. А нехай хто спробує отак, без кордебалету і пританцьовок, як нині прийнято, зіграти який-небудь текст. Сьогодні узагалі якась проблема з голосами драматичних артистів нового, молодшого покоління — надто однаково вони звучать. Голос Ніли був пізнаваний з першого звуку, з першої фрази.

Я познайомився з Нілою в кінці 1980-х, коли все бурхало й кипіло в українському житті. Вона почувалась у всьому тому, як риба у воді. Бо ж сама була ментальною революціонеркою. Усі ми пам’ятали історію з «Марусею Чурай» Ліни Костенко, за якою було поставлено виставу у Філармонії. Поставлено й заборонено. Ляпас, який отримав тодішній філармонійний директор від Ліни Василівни, то був ляпас самій системі. Вона й захиталася, вона й упала, та система. Бо ж проти неї були такі-от жінки — прекрасні й талановиті, безоглядно сміливі.

Не випадковою була й зустріч Ніли Крюкової із «Собором» Олеся Гончара. Колись забороненого, як відомо. Хто не чув і не бачив — подивіться і послухайте! Філігранний синтез романтичної й реалістичної стилістик, дуже точно, дуже яскраво й сильно. Справжній майстер слова, рідкісний, штучний талант.

Й так само надзвичайно талановито читалися нею тексти Григіра Тютюнника — з усім огромом звуків й інтонацій, що видобувалися із самої душі народної. Вона сама була з народу, була самим народом — за відчуттями і світоглядом, за мовою спілкування зі світом.

Тоді, під час знайомства, ми швидко з’ясували, що земляки. Ніла родом із села Попівка, Онуфріївського району на Кіровоградщині. Звідтам до моєї Олександрії рукою подати, півполя перебігти. Й одразу ж голосовий апарат Крюкової перебудувався, зазвучав голосами жіночок з тамтешніх сіл. Я був просто зачарований. А один переповіданий-показаний нею епізод викликав у мене сльози, сльози сміху. Вона показала бабцю із свого села, яка «страмила» рухівця (члена «Народного Руху») за те, що заповзялись скидати пам’ятники Леніну з п’єдесталів.

Бабця несподівано виступила з християнських позицій, опонуючи язичеському нігілізму рухівців. Про Леніна:

— Воно больне, воно сіфілісом боліло, всю жизнь, можна сказать... А ви, гаспидські душі, що ж ви робите? Вірьовку на шию і додолу... Щоб вам пусто було! Хіба ж так можна з такими болєзними людьми?? А подивіться на його жінку, Крупську Надєжду. Та в неї такі больні очі, що вони вибалушились аж до самого пупа. І ви ото таке творите!

Крюкова промовляла все те з чисто кіровоградськи-полтавським (польтавським!) прононсом, кожна жилочка її обличчя, кожен рух її жив тією бабцею, переконаною у тому, що з «людями так не можна», що треба по-людськи.

— Ніло,— сказав я тоді,— та у вас видатний комедійний талант! Це така рідкість, особливо в кіно. Ну щоби вам взятися за таке... Та й на телебаченні...

Одначе ж, мабуть, не той час був, Крюкову спалювали громадянські почуття. Це здорово й водночас шкода — вона могла би тут багато зробити. Може б, і зробила щось, якби не тяжка травма, що позбавила її можливості повноцінного життя упродовж останніх років.

І ще один смішний епізод, якому я не був свідком, мені його переповіли. Ще за радянських часів був традиційний тоді виїзд на села гурту письменників і митців. Дивлячись чийсь виступ Крюкова вигукнула:

— Як чудесно, як емоційно! У мене аж мурашки по тілу пішли.

І тут обізвався Іван Драч:

— Як би я хотів бути однією з тих мурашок!

Що ж, тепер Іван Драч та Ніла Крюкова мають можливість вдивлятись і вслухатись один одного уже в кращих і небесніших світах. Вічна і добра пам’ять їм!