«Золотий перетин» Андрія Чорного

Мабуть, кожен з нас, почувши словосполучення «класична музика», перш за все уявляє собі образ великого симфонічного оркестру, що виконує безсмертні твори Баха, Моцарта чи Бетховена. Для нас класика в широкому розумінні — це щось стабільне, непорушне та перевірене часом. Саме поняття «класичний» у перекладі означає «взірцевий». Сучасні композитори вважають таким взірцем твори класиків XVII—XIX стст., але що ж будуть вважати класикою за 100 чи 200 років? Яку музику викладатимуть у музичних школах чи консерваторіях у майбутньому? Класицизм у музиці виник не на пустому місці, адже часто за основою музичних творів ставала театральна драматургія, як тогочасна, так і антична. Але в ХХ—ХХІ стст. поняття драми у масовій свідомості значною мірою пов’язане вже з кінематографом, а не з театром чи оперою. І цілком закономірно, що на початку нового тисячоліття виник новий мистецький стиль, що являє собою синтез сучасного кіномистецтва, камерної музики, хореографії, хорового співу та візуальних ефектів, і це не просто background music, яку ми можемо почути під час перегляду кінофільму, це квінтесенція сучасного мистецтва, що виникає на перетині різних стилів та епох.

Саме така культурна подія — нове симфонічне шоу «Гра престолів ІІ» відбудеться 22 листопада у Національному палаці мистецтв «Україна». У виконанні симфонічного оркестру під керівництвом амбіційного одеського диригента Андрія Чорного, гості шоу зможуть почути твори всесвітньо відомих композиторів сучасності: Ханса Циммера, Говарда Шора, Ніно Рота, Раміна Джаваді та ін. Композиції, що знайомі багатьом з нас лише по кінофільмах пролунають в унікальному авторському аранжуванні симфонічного року. Про нову шоу-програму, сучасну класику та багато іншого ми поговорили з диригентом проекту Андрієм ЧОРНИМ.

— Андрію, в одному з інтерв'ю Ви розповіли, що познайомилися з музикою ще в ранньому дитинстві. Як це сталося, і яка в цьому роль Ваших батьків?

— Коли мені було 4-5 років, я був на батьківських зборах і побачив мого першого майбутнього педагога – Вітвицьку Світлану Сергіївну, я взяв її за ручку та відразу зізнався їй у коханні, і вона згодом стала для мене музичної мамою.

—  Як це мило!

— Через рік вона запропонувала моїм батькам спробувати віддати мене на музику. Батьки підтримали, я спробував і досі пробую (сміється). Хоча кілька разів я намагався кинути музику, бо цим треба займатися, усі діти гуляють – а я сиджу, займаюся на баяні. Але в мене було суворе виховання – якщо ти за щось узявся, то ти маєш цю справу довести до пуття. Мама сказала, мовляв, довчишся в музичній школі, а потім вже що хочеш, те й роби. Я закінчив, п'ять років (баяністи стільки вчаться). Сім із половиною років я провчився в музичній школі та зрозумів, що мені це подобається. Тоді я вже розумів, що буду вступати до музичного училища.

— Ви навчалися грі на баяні і в музичній школі, і в консерваторії? Чому саме цей інструмент?

— Мій дідусь Степан Михайлович був баяністом і навіть композитором. Він написав твір – «Платок», мені бабуся розповідала, але ноти не залишилися. Потім він помер і залишився баян. Мій старший брат грав, його дідусь потихеньку навчав. Брат пішов на баяніста, а я грав, тому що вдома був цей інструмент. Мама грала на гітарі, ще коли була молодою, вона приходила, навіть не переодягалася, закривалась у своїй кімнаті і грала пісні Віктора Цоя.

— Як Ви гадаєте, які якості потрібні дитині, щоб стати в майбутньому відомим музикантом? Що важливіше – природна обдарованість або терплячість і працездатність?

— Насамперед, бажання і все-таки якісь здібності від природи – відчуття ритму та слух, бо потім він розвивається. І, звичайно, завзятість батьків, щоб вони допомагали дитині. Тому що завжди хочеться погуляти і треба домовлятися з дітьми, пояснювати їм у суворій формі та проявляти з дитинства такі вольові якості. У мене було багато вчителів. Перша – Світлана Сергіївна – це мій друг по життю. Ще був Башмаков Петро Миколайович, який вже в музичному училищі викладав гру на баяні. Там були й інші педагоги, але я від них переводився. На другому курсі музичного училища я хотів брати другу спеціальність – фортепіано, мені дуже подобався цей інструмент. Я займався з Резниковою Людмилою. Коли я вступив до консерваторії, навчався у Власова Віктора Петровича, а з диригування як народник я займався у Черноіваненко Алли Дмитрівни. Потім я вступив на композицію та займався в Цепколенко Кармелли Семенівни – дуже хороша жінка, і дякую їй за терпіння, тому що я в молодості був амбітним хлопцем (сміється). І на органі займався в Єфремової Ольги Олегівни. Коли вступив на оперне симфонічне диригування, я займався в Сергія Мацаяна.

— Коли Ви вирішили отримати вищу музичну освіту, чому вибрали саме Одеську консерваторію, а не, скажімо, Київську?

— Я їздив до Києва, хотів вступити. Мені дуже подобається це місто, але зараз я все-таки віддаю перевагу більш спокійним містам. Я хотів вступати, але погано зіграв на Дні відкритих дверей (у консерваторії). Довелося все свої зусилля спрямувати на Донецьку консерваторію, щоб вступити до Костянтина Жукова, на той момент він рік або два як посів друге місце на конкурсі Клінгенталь у Німеччині як баяніст. Я до нього дуже хотів вступити, але не склалося, бо там були свої відносини з моїм педагогом із училища. Потім я рік працював у Херсоні в музичній школі № 3, де в мене були учні. Через рік я вступив до Одеси, моя музична мама Світлана Сергіївна підказала: «Навіщо тобі Київ або Донецьк – їдь до Одеси, там є Віктор Власов». Я до нього і приїхав, так і склалося моє життя.

— Коли Ви вперше задумалися про кар'єру диригента?

— Ще в музичному училищі. Спочатку я не розумів, що таке диригування, але з третього курсу я зрозумів, що мені це подобається. Зрозумів, що мені подобається звучання оркестру. У мене якось усе зрослося, і, коли я випускався на четвертому курсі (1999 рік), я зрозумів, що оркестр мені дуже подобається і я вже не можу без цього. І я пообіцяв собі, що при нагоді я обов'язково піду на диригента. Дуже велику роль у цьому відіграла Довголенко Ніна Сергіївна. Я був на четвертому курсі як баяніст, вона прийшла та каже: «Андрію, закінчиш ти консерваторію і що далі?». Вона бачила, що в мене були здібності. Річ у тім, що, будучи студентами Консерваторії, ми зібрали свій симфонічний оркестр, але репетирували потайки від усіх, бо викладачі негативно ставилися до таких речей. Ніна Сергіївна запропонувала перевестися на інший факультет, і я перевівся, через що в мене були великі проблеми (у Консерваторії це не схвалюється). Але я розумів, що мені мало закінчити навчання на баяніста, а коли розумом усвідомлюєш, що чогось хочеш і можеш, то чому б не діяти? Тому все, що в мене є на сьогодні в музиці та у творчості, це заслуга Ніни Сергіївни.

— Наскільки складною Ви вважаєте професію диригента порівняно з музикантом-виконавцем? Диригент – це хто? Потрібні для цієї роботи особливі лідерські якості?

—  Звичайно! У будь-якому випадку повинен сказати, що в диригента мають бути якості лідера, бо потрібно вміти з усіма домовитися, з усіма знайти спільну мову, є такий вислів «паршива вівця», яка паскудить отару, і таке було. І коли бачиш, що таке відбувається у твоєму колективі, то потрібно набратися сміливості, взяти цю людину, пояснити, у чому проблема, і попросити його піти з колективу.

— А був такий випадок?

— Так. Причому це дуже неприємно робити... Але коли ти бачиш, що починається сварня в колективі, дурна заздрість або ще щось, це заважає працювати. Був випадок ще в музичному училищі, коли я запропонував одному педагогу налагодити інструмент, а вона каже: «Навіщо його налагоджувати, ми все одно виступати не будемо». Я тут студентам вкладаю в мозок найкраще виконання, а приходить педагог і цю планку опускає. Один раз попросив, другий раз пояснив – а нічого не змінюється, партії не вчаться, як звучали нечисто, так і звучать. І виходить, що вже студенти грають ліпше, ніж вона. На одній із репетицій я при всіх попросив її більше не грати. Вона образилась і досі, напевно, ображається. Але інакше в цьому випадку вчинити я не можу. Диригенту потрібно одночасно і любити музикантів, і де потрібно вміти їх приструнити, вишикувати, тримати в тонусі. Ну і самому при цьому мати якісь якості музиканта. По-перше, ти повинен уміти грати на якомусь інструменті, просто руками махати – це не музика. Музику ти відчуваєш своїми пальцями і тілом. У нас, у музикантів, як і в спортсменів, тіло вважається апаратом, за допомогою якого ти можеш відтворити якусь музику. Я щоранку намагаюся приїхати як мінімум на годину раніше в музичне училище, де я працюю, і позайматися на фортепіано до репетиції з оркестром. На репетиціях потрібно володіти певним умінням, щоб досягти гарного звучання. Якщо трапляються оркестрові труднощі, треб знати, як пояснити музикантам, щоб це звучало злагоджено, красиво, і щоб це було чудово. На сцені віддаєш найголовніше – свою енергію та завзяття, бо музиканти захоплені нотами, своїми власними труднощами на інструменті, а в диригента немає таких проблем. Йому потрібно стежити на концерті за оркестром, за тим, як він звучить, і реагувати, якщо раптом щось відбувається. В Одеській філармонії, наприклад, хороша акустика в залі, а на сцені не дуже. І музикантам не завжди приємно та зручно грати. Ти можеш сидіти грати, але не чути через чотири людини, хто і як грає. Тоді оркестр починає грати не разом – розвалюватися. І тут завдання диригента – за допомогою техніки зібрати оркестр знову докупи та підбадьорити їх емоціями й енергією, щоб вони розуміли, що все нормально і все добре, що треба грати і віддавати почуття в зал.

— Як досягти гармонійних відносин у великому колективі творчих людей?

— Від самого початку так сталося, що коли я ще був у консерваторії, то збирав свій перший оркестр, і ось звідти все і тягнеться. Це все почалося з 2003 року. Я цікавився інструментами, граючи на баяні, ти ж не знаєш, які можливості є в інших інструментів. І я ходив, питав, почав спілкуватися з людьми. З кимось зав'язалися більш тісні дружні відносини, і з тих часів хлопці знають, хто я, який я. Згодом дехто кидав музику, хтось їхав. А дехто залишився ще з тих часів. Я закінчив консерваторію, створив оркестр і незалежно від консерваторії став запрошувати деяких студентів-випускників зі свого музичного училища. Немалу роль у цьому відіграють людські взаємини, бо ти можеш бути прекрасним музикантом, але якщо ти нехороша людина, то з тобою ніхто спілкуватися не буде. Найголовніше, коли, пройшовши через весь період репетицій, де у когось усе добре, у когось – не дуже, ми всі разом виходимо на сцену. Тоді самі музиканти чують, що вони звучать круто й оркестр теж. І коли зал вибухає бурею оплесків, то вони розуміють, що якщо десь і були шорсткості у відносинах, то вони мені пробачають, я їм пробачаю. Так ми і дружимо однією великою родиною.

— Спочатку, крім класики, Ви робили аранжування знаменитих рок-творів у рамках проекту Voice of the Sympho Rock. Зараз продовжуєте експериментувати в цьому напрямку, і чи можна очікувати в майбутньому концерти на цю тематику?

— Звичайно, мені це цікаво. Зараз ми готуємося до концерту 18 грудня в Оперному театрі. Там буде симфорок, ми вибираємо кращі твори з цього репертуару, які ми грали в минулі роки, також я напишу щось новеньке. Рок-музика завжди цікава своєю ритмічною структурою, там може бути не так багато самої музики, як у класиці, але там зовсім інший настрій. Мені завжди це нагадувало образ, коли стоїш на залізничному полотні та до останнього моменту чекаєш і дивишся, як на тебе несеться локомотив. Це сильна музика, вольова й амбітна, я б сказав. Рок він і є рок, це протест. Таку музику протесту мені завжди подобається писати, хоча це дуже важко, особливо коли сидиш за комп'ютером цілодобово. А іноді буває, тижнями не можеш написати твір. Це важко фізично, але коли це напишеш, приносиш ноти в оркестр, слухаєш і розумієш, що тиждень пройшов недаремно.

— Андрію, а зараз Ви пишете свою оригінальну музику?

— Припинив писати. Раніше весь час мені ставили це запитання і я не міг відповісти. Я говорив, що в наш час дуже засмічуються бібліотеки. Раніше були такі поняття, як виконавець і теоретик. Виконавець мав вийти на сцену, сісти за інструмент і показати вищий пілотаж своєю виконавською грою. Теоретики завжди вивчали нові форми. Припустимо, Ліст написав одну сонату – «Сі мінор», вона йде 25 хвилин, і його на той час так переповнювали емоції, що він створив нову сонатну форму. Вона називається «подвійна сонатна форма», - це коли в сонаті лунає ще одна соната. Теоретики цим і займаються – беруть твори, слухають, збирають, аналізують, це їх робота. У наш час процес навчання трішечки пішов під укіс. Нас теж змушують писати дисертації, бакалаврські, магістерські, і вони залишаються в бібліотеках, які таким чином засмічуються. Зараз дуже багато композиторів, яких я вважаю невдахами. Насправді є так багато гарної музики, що мені б не хотілося засмічувати бібліотеку, а навпаки, розшифровувати і виконувати твори, які вже написано. Але насправді, чому я припинив писати? Цей період у мене проходив дуже болісно. Я відділився від світу, дуже сильно заглиблювався в собі, непокоївся, доходило до того, що мені було фізично не дуже добре. Це пречудово, коли ти в голові чуєш музику, якої ще не існує. Створювати – це чудово, але для цього потрібно мати певний спосіб життя. Бо в наш час звичайній людині важко зберігати внутрішню гармонію та спокій, адже всім потрібно давати раду побутовим проблемам. А будучи музикантом-композитором, потрібно залишатися в якомусь своєму світі, коли ніби в мушлю залазиш (у мене так проходив цей період), і я зрозумів, що більше так не можу жити. Я зрозумів, що я хочу відчути життя таким, яким воно є, з проблемами, друзями. У мене тоді й друзів не було, я ні з ким не спілкувався. У житті потрібно вміти здобувати знання не лише в якійсь вузькій сфері. Це як кінь – йому очі закрили, він іде тільки вперед і більше нічого не бачить. Вчора якраз подивився інтерв'ю з олімпійською чемпіонкою Лілією Подкопаєвою, то навіть вона зізналася, що вже по саме горло сита легкою атлетикою та спортом. Вона каже: я хочу дітей, життя, просто поїхати на природу та посмажити шашлики. Насправді для спортсменів ще гірше, вони і їсти не все можуть, а музиканти і спортсмени не те, що змушені, а зобов'язані займатися мінімум по чотири години на день. Неважливо, день народження, Новий рік, ти повинен прийти і тягнути лямку. Бо якщо не займатися, у тебе починають зсихатися сухожилля, шкіра зсихається, руки не слухаються і ти вже граєш не дуже добре. Тримати себе у формі дуже важко. Напевно, це і є одна з головних труднощів для виконавців.

— Андрію, ваш торішній київський концерт розпочався з Carmina Burana Карла Орфа, і це було просто приголомшливо! Яке місце у вашій творчій діяльності посідає класична музика?

— Оскільки в школі, в училищі, консерваторії нас виховували на класиці, то нам це дуже близьке і в чомусь складне, тому що є різні твори. Класику я люблю, тому що там дуже великі форми, ти виходиш і показуєш свій інтелект на 40 хвилин або на годину. Оперу, щоправда, ніколи не диригував. Бувають опери в чотири акти, а в «Кільці Нібелунгів» взагалі чотири дні триває опера. І це показник, наскільки ти є грамотним музикантом і людиною, наскільки добре відчуваєш форму, наскільки гарно ти можеш розкрити той чи інший музичний матеріал. Музика з кінофільмів мені подобається тим, що композиції невеликі, але дуже насичені за змістом. За чотири хвилини можуть закохуватися, народжувати, помирати, вбивати і просто потім мовчати... Симфо-рок подобається вируючою потужністю, ритмом, звуком, і ця потужність мене приваблює.

— Чи можна вважати музичні твори, написані для кінофільмів, сучасною класикою?

— Так. Чому ні? Якщо брати конкретно за стилями, — класицизм, неокласицизм, романтизм, бароко, рококо, то музика до кінофільмів — це окремий жанр. Але якщо брати як поняття, коли, наприклад, просять музиканта: «Ану, «Мурку» зіграй», він: «Ой, а я не можу», а йому кажуть: «Та ти що — це ж класика!» (сміється). Здавалося б, «Мурку» або якусь шансонну пісню складно за загальним поняттям назвати класикою, але її люблять, хоча комусь вона може і не подобатися. Або «Чардаш» Вітторіо Монті — це реально класика, і де її не зіграєш, вона відома в усіх країнах світу. Тому музику з кінофільмів уже можна вважати класикою, вона і технічно складно і за змістом не безглузда, і за звучанням — потужна. Вона в собі несе сенс кінокартини, який вкладали в неї режисер і композитор.

— Інколи ваші аранжування досить істотно відрізняються від оригіналу. Як далеко ви можете зайти в імпровізації при написанні партитури?

— Аранжування для мене — це складна штука, буває, пишеш твір, а він не виходить, наприклад, так у мене було з композиціями Мадонни. А ось коли ти відчуваєш, що воно виходить, ти насичуєш музику. Напевно, тому що я навчався композиції і трішки вмію додумувати що-небуть, придумати, сфантазувати якісь звороти, скрасити шматки. Я пам’ятаю, на музику групи Lacuna Coil (італійська метал-група. — Ред.) я зробив свою оркестровку, навіть не аранжування, оскільки форму твору не змінював, і додав нотки східного звучання до їхньої композиції. В результаті виходить музика впізнавана, але ти їй додаєш свіжості. Мені подобається це робити, тому що насамперед це вчить мене, адже коли ти пишеш усі ці твори, ти сам їх вивчаєш напам’ять і пам’ятаєш навіть за нотами, а для музиканта завжди дуже важливо не зупинятися.

— Ваші шоу — це не лише музика, а й візуальні ефекти, відеоряд. Ви самі виступаєте режисером шоу-програми чи зосереджуєтеся саме на музиці. Як народилася ідея створення музичного шоу «Гра Престолів»?

— Ні, не я. Усе координують хлопці з концертного агентства Art-point  — це Юрій Іванов і Юрій Титар. Саме вони творці цієї програми, проекту «Гра Престолів», який людям уже подобається. Юрій Іванов зі своєю дружиною інколи сперечаються, що і коли треба поставити, вони перебувають у творчому процесі, це нормально. Коли вони складають програму, я заварюю собі філіжанку чаю, викурюю сигаретку, уявляю, що я звичайна людина: заплатив гроші та хочу отримати задоволення, сидячи в залі. І починаємо вибудовувати твори. Ти їх компонуєш і робиш так, щоб у програмі обов’язково був «золотий перетин», тому що якщо він не витриманий, і немає золотої точки в програмі, то композиції можуть бути класними, грати можна класно, але через те що вони не там стоять — буде не той смак.

— Андрій, розкажіть, чим для вас є музика?

— Це життя. Я, напевно, музичний наркоман (сміється). Якщо я не пишу музику, я стаю злою людиною, я полишаю фантазувати, кудись зникає душевний політ. Але, напевно, через те що ти з шести років до сьогодні весь час із музикою, то без цього вже не можеш жити.

— Чим ваш новий концерт відрізнятиметься від торішнього? Чи це секрет?

— Ні, не секрет. Його, як і минулого разу, відкриє Carmina Burana. Ми так вирішили з хлопцями, що вона буде як візитівка картка цієї програми. Але якщо того разу на сцені було 40 хористів, то зараз буде вже 60, разом виступатимуть співаки з Одеси та Києва. Це буде просто величезний хор. Також у Києві на «Грі Престолів 2» гратимемо твір «Ван Хельсинг». Коли надійшла партитура, мені не дуже сподобалося, як вона була написана, і я подумав: дай-но для себе сяду і зроблю її конкретною, потужною, як граф Дракула у фільмі. Так я тиждень ходив весь у «Ван Хельсинзі» (сміється). Її гратимемо аж дев’ять хвилин. Там так багато класних, сильних шматків, і я слухаю, думаю, що і це і це треба взяти (сміється). Ще буде особливий твір — «Вікінги», який у нас вийшов дуже добре (партитуру, до речі, писав я). Музика з «Гри Престолів», зрозуміло, буде, тому що проект так називається. Музика з «Останнього самурая», «Аватара», щось ми повторимо — найпомпезніше і найпотужніше.

— Коли вам потрібен релакс, що ви робите?

— Дуже хороше питання. Якщо не брати сферу культури — то залишити всі партитури, ноти, і десь відпочити на природі. Ми щороку їздимо з батьками на Чорне море в Херсонську область або Залізний Порт (раніше їздили до Криму, до анексії), ставимо намет і тиждень сидимо біля моря, купаємося, спимо просто на березі моря. Коли ти йдеш на концерт не просто як обиватель, а коли ти на цьому ще й знаєшся, виникає багато претензій до виконавців. Буває, коли приїжджають класні диригенти, і ти забуваєш, що ти музикант і відчуваєш, що у тебе на тілі волосся дибки стає, мурахи бігають. А буває, ми торік з директором оркестру пішли в Оперний театр, і це така була «муть», коли музикант не потрапляє в ноти. І ми одне відділення послухали і пішли. А колись пішли на концерт Каті Chilly — це космос. Я отримав кайф від концерту. Вона вводить в стан, і ти забуваєш, що ти музикант. І з цією ейфорією знаходишся разом з нею в залі, виходиш і летиш. Ще люблю відвідувати конкурси. На одному конкурсі я прийшов і слухав — виходить один піаніст, другий, грають. А потім подумав, а буду я слухати конкурсантів із заплющеними очима: ти ж коли чуєш, то приблизно розумієш, хто грає за роялем — хлопець чи дівчина, якої приблизно статури. Я послухав — збігається, тому що у гладких — м’якший звук, у худорлявих — «кістлявенький». І тут закриваю очі й чую: чоловік грає, причому під два метри росту, звук потужний, амбал! Розплющую очі й бачу — сидить худенька дівчинка! І я думаю, ось це у неї усередині стержень — розжарена сталь, що вона за статурою взагалі не відповідає тому, як вона грає. І якраз вона і виборола перше місце. Це було круто!

— Окрім своєї диригентської діяльності, ви викладаєте. Як це впливає на вашу творчість?

— Зараз до музичного училища вступає все менше і менше, якщо раніше були шалені набори, то сьогодні не вистачає людей. У нас в училищі за програмою має бути струнний оркестр, але у нас навіть його немає, тому що не вистачає виконавців. Я прошу своїх друзів із консерваторії, випускників, багатьох інших людей, які грають в оркестрах, і ми збираємо симфонічний оркестр, аби ці діти, які обрали свій шлях музиканта, випускаючись з училища, мали уявлення та розуміння, як повинен звучати симфонічний оркестр. Тому що специфіка гри на струнно-смичковому інструменті в струнному оркестрі та в симфонічному — дуже різна. Також у квартетах. Коли в симфонічному оркестрі звучать мідні труби, тромбони, туба, флейти, гобої — вони просто загудуть усе. І треба зовсім інше звучання струнно-смичкових інструментів. Хлопці приходять і допомагають нам, а молодь вчиться грати. Я не даю можливості своїм студентам бути поганими студентами. Є ще одна проблема. Погодьтеся, що не можна втрачати свою національність, культуру, мистецтво, їх потрібно просувати. Але для цього держава повинна виділяти гроші. Я працюю і бачу, на чому грають наші діти. Вони ж грають на розбитих домрах, на розламаних контрабасах. А ми — педагоги — своїми грошима складаємося і ремонтуємо ці інструменти, щоб вони жили і звучали. У нас у дорадянський час була релігія, а потім різко настав атеїзм. Коли б не звичайні люди, які ховали Біблії і продовжували віру, вона б померла. Музиканти зараз це роблять, ми зберігаємо культуру. Наприклад, домра — російський інструмент, а наш український аналог — кобза. Але найжахливіше, що домра колись була загублена, її відтворили за малюнком, і цей інструмент пройшов певну еволюцію. Коли в оркестрі домбра — це звучить гарно. Але кобза не пройшла цю еволюцію, і гроші на неї не виділяються, аби майстри отримували хороше фінансування, їздили в ліс. Раніше були експерти, які ходили зі спеціальним молоточком і стукали по дереву. Якщо дерево по-особливому звучить, з нього виготовляли  музичні інструменти, з решти — меблі. Зараз беруть звичайну суху колоду, навіть вологу, вони з нього ліплять інструмент, потім він висихає і стає непридатним.

— Які проекти ви плануєте реалізувати в майбутньому?

- 24 грудня хлопці з Art-point роблять Різдвяний Оскар, а ми конкретно з директором Анатолієм Гуртовим робимо Різдвяний концерт 29 грудня, де люди почують музику з кінофільмів і взагалі музику, яка їх наблизить до свята Різдва і Нового року. Це буде музика з фільмів «Один удома», «Гаррі Поттер», «Лускунчик» Чайковського. Ми робимо постановки. Це найближчі наші нові концерти. Якщо вийде, є ідея зробити таку декорацію своїми руками – поставити красиву ялинку, яка б у момент звучання музики виросла з маленької до величезної ялини під саму стелю філармонії.

—  Як цікаво! Андрію, а ви людина настрою?

— Мене мама виховувала: якщо в тебе поганий настрій – поліпшуй його. Усі люди вразливі, музиканти чи люди мистецтва, може, більше. У мене завжди піднесений настрій, навіть гіперактивний, я сам по собі рухлива й активна людина (сміється). Я люблю активну відпустку.

— А Ви виступали в рідному Херсоні? Як Вам там?

— Так. Звичайно! Колись був конкурс народних інструментів у Херсоні, взяли перше місце. Також були з симфороком двічі в кіноконцертному залі «Ювілейний». Конкурс диригентів був у Херсоні, коли був іще студентом, як диригент їздив туди, взяв перше місце й отримав лауреата.

— Розкажіть про ваші мрії.

— Я колись мріяв грати на органі, коли мій перший педагог дала мені пластинку, і я почув, як звучить орган. Потім з’явилася мрія стати диригентом, і щоб був не один оркестр, а два. Потім, коли я вже писав музику, була мрія її виконати. І всі ці мрії збулися не без зусиль, тому що під лежачий камінь нічого не тече. А зараз моя мрія — бачити людей, з якими я спілкуюся, щасливими, студентів, з якими ми разом чомусь вчимося, бачити, що вони реалізовуються і стають особистостями. Особистостями, які формують епоху, що формує цілий пласт культури. Це те, від чого я б мав задоволення. І, напевно, це можна назвати мрією. Коли ти дивишся на людину, яка в тебе колись навчалася, а зараз вона стоїть на сцені — вже зрілий музикант і показує клас.

— З чого, на ваш погляд, повинен починати артист, який мріє виступати на великій сцені?

Мене нещодавно студент запитав: як стати музикантом, і заробляти  грубі гроші. Це різні речі — гроші й мистецтво. Ти можеш отримати зарплату за свою роботу, але розраховувати на те, що я роблю мистецтво й отримаю за це гроші — такого не повинно бути. Мистецтво не може бути способом для заробляння грошей. Усе-таки це політ душі. Душа не може літати, коли у нас є багато «бабла» або купа дорогих машин, або коли люди розбещені хорошими побутовими умовами. Вона вмирає від цього. Ці речі, не варто плутати. Треба зосередитися на тому, щоб бути хорошим, якісним і висококласним музикантом. Бути хорошою людиною, яка в собі зберігає і розвиває хороші якості особистості. І якщо прийде та мить, коли до тебе прийдуть гроші на допомогу — добре, а якщо ні — не варто ображатися. Наприклад, у мене був один студент, який рідко ходив і пропускав. Я його запитав раз, він мені відповів: я влаштувався на СТО, там кар’єрне зростання. І я йому сказав   — йди зростай (сміється).

ДОВІДКА «Дня»

Андрій Чорний — одеський музикант, диригент і композитор, засновник проектів «Оркестр Андрія Чорного»,  VOICE OF THE SYMPHO ROCK. Народився 21 травня 1980 р. у м. Херсон. Закінчив музичну школу в Херсоні. Згодом — Одеську національну музичну академію імені А. В. Нежданової (музичне мистецтво (баян), диригування, композиція). Наразі успішно виступає та гастролює з різними проектами, найбільш відомим із яких є симфонічне шоу «Гра престолів».