«Павло Скоропадський – постать великого європейського масштабу»

2018-й «День» оголосив Роком століття Гетьманату Павла Скоропадського. Приємно, що крім газетної ініціативи, зокрема публікації фоліанта «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського», який уже був представлений у кількох містах України і має великий читацький успіх, виникли також інші цікаві проекти. Серед таких — і задум режисера, журналіста, громадського діяча, керівника ГО «Студія медіа-проектів «Вартові демократії» Ігоря Чайки створити документальний фільм «Останній Гетьман. Незавершена подорож...». Днями пан Ігор прийшов до редакції, щоб більше розповісти про фільм, а також — запросити на відкриття виставки «Останній Гетьман. Сучасні візії» в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана 29 листопада і запропонувати провести спільну з «Днем» презентацію.

Далі — пряма мова Ігоря Владиславовича.

ПРО ВИСТАВКУ В ЧЕРНІГОВІ

— Виставка в Чернігові — це перша частина нашого проекту. Він називається «Останній Гетьман. Незавершена подорож...». Наша головна мета — створення документального фільму про Павла Скоропадського. Зараз ми за підтримки Українського культурного фонду робимо трейлер і сценарій проекту.

Наш партнер, Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана. У галаганівській колекції — кілька портретів нащадків Павла Скоропадського. Плюс Чернігівщина, як відомо, пов’язана зі Скоропадським — це передусім Тростянець, який заклав дід П. Скоропадського. Тож ми запросили сучасних українських художників і запропонували їм зробити свої алюзії на тему Павла Скоропадського. Отже, 29 листопада ми побачимо на тлі робіт його нащадків 12 сучасних картин різних авторів, зокрема таких, як Микола Яковина, Ксенія Дацюк, Федір Александрович, Валентина Грицук, Alex Kosh, Марта Базак та інші.

ПРО ТЕМУ ФІЛЬМУ

— Ми хочемо розказати саме про так званий німецький період Павла Скоропадського, коли він уже виїхав після зречення з України. Бо історики, особливо українські, переважно займаються саме періодом Другого Гетьманату, але не дуже ще досліджена тема еміграції. А там відбувалося дуже багато чого цікавого. І взагалі — чим більше ми дізнаємося самі, тим більше розуміємо, що це взагалі тема великого європейського проекту, який передусім буде зрозумілий у Європі. Бо таким є масштаб постаті гетьмана. Причому в Україні він не завжди зрозумілий, на жаль. Але це через незнання, швидше за все.

5 грудня в Національному центрі Олександра Довженка запланована повна презентація нашого проекту, і це буде згадана виставка, яка приїде з Чернігова, трейлер фільму, ексклюзивне число журналу «Українська культура» — разом із Національним газетно-журнальним видавництвом ми робимо спеціальний українсько-німецький випуск, присвячений Скоропадському. Плюс газета «Культура і життя» публікує протягом трьох місяців у кожному номері також матеріал, присвячений Скоропадському.

Вихід фільму запланований на 2020 рік. По-перше, нам потрібен час, а по-друге, у 2020-му виповнюється 75 років від часу загибелі гетьмана Скоропадського, який був поранений у Платлінгу на залізничній станції. Він пішов із життя в монастирському шпиталі в Меттені й уперше похований саме там. До речі, історія поховання теж драматична, бо той монастир католицький. І його керівництво відмовлялося ховати гетьмана — православного. Разом із гетьманом була його донька Єлизавета, яка теж була поранена, але не так тяжко. На щастя, у той момент там же перебував український греко-католицький священик, отець Онуфрій, до якого звернулася Єлизавета. Він пішов на перемовини з керівництвом монастиря. Останнім аргументом стало, коли отець Онуфрієв сказав настоятелю: «Якби ваш король загинув десь на чужині і його б відмовлялися поховати, то як би ви до цього поставилися?» Після цього надали дозвіл, і гетьман Скоропадський був похований у Меттені. І це теж драматична історія, бо на похованні була тільки донька, отець Онуфрій і двоє служителів монастиря. Отець пише, що в нього були ряднини з України — це єдине, що вони змогли постелити гетьману. Але через рік тіло Гетьмана перевезли в Оберсдорф, де жила на той момент його родина, і його вже поховали з належними почестями.

ПРО ЕКСПЕДИЦІЮ ДО НІМЕЧЧИНИ

— У жовтні ми зробили першу експедицію і проїхали якраз шляхом гетьмана, але трохи у зворотному напрямку — були в Оберсдорфі на його могилі, потім у Мюнхені зустрічалися з двома дослідниками-істориками, були в Українському вільному університеті. Потім переїхали в Платлінг, Меттен і далі були в Берліні, Ванзеє, де жила родина Скоропадських (будинок, на жаль, не зберігся), і в місцях, де був свого часу розташований Український науковий інститут у Берліні й будинок (який теж не зберігся), де гетьман зупинився вперше. Ми підготували міні-ролики про цю подорож, тож 5 грудня будемо вже все це представляти у трейлері.

З першої експедиції ми привезли дуже цікаву інформацію. Взагалі ми хочемо розповідати не тільки про гетьмана Скоропадського, а й про його дивовижну родину. Тому що є історія Данила, який мусив успадкувати гетьманство і продовжити справу батька. Але Данило в 1957 році, швидше за все, хоча ми не можемо ще це стверджувати, був отруєний у Лондоні (нагадаємо, цей та інші сюжети також описані в книжці «Дня» «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». — Ред.). Є історія доньки Марії, про це теж дуже мало відомо, яка під час війни жила у Варшаві й рятувала дітей із гетто. Є історія доньки Єлизавети і дружини Скоропадського, які підтримували українців. Був створений фонд допомоги постраждалим від Голодомору, і вони також підтримували українців, які тікали під час війни із західних земель. На наш погляд, це буде історія, яку варто розказувати частинами, тобто пов’язувати гетьмана з його родиною. Про це мусить знати Україна.

ПРО СПІЛЬНУ З «Днем» ПРЕЗЕНТАЦІЮ 5 ГРУДНЯ

— До речі, я дуже вдячний газеті «День». Коли я почав цікавитися цією історією — а натрапив я на неї абсолютно випадково, — то саме публікації «Дня» були першим джерелом інформації, яка почала мене надихати надалі. Пані Ларису Івшину я не тільки запросив на виставку, а й запропонував під час нашої великої презентації 5 грудня представити і роботу «Дня» — книгу «AVE...». До речі, коли мої друзі дізналося, що вийшла ваша книга (а вони в курсі, що я дуже цікавлюся цією темою), то замовили її мені в подарунок на день народження. Тобто, сподіваюся, ми будемо на цій презентації разом із «Днем».

ПРО КОМАНДУ ПРОЕКТУ

— Це Дмитро Іванов — відомий український журналіст, сценарист, громадський діяч, плюс моя стала команда, з якою я займаюся фільмами вже орієнтовно 15 років. Зокрема люди, які вирішують усі технічні питання, — це і звукорежисер, і відеоінженер Вадим Сторожев, і наш чудовий оператор Микола Авдєєнко, з нами працює чудовий перекладач пані Олена Константинова...

Як науковий консультант, нам допомагає передусім відома історик Тетяна Осташко, ми користуємося багато в чому зараз і публікаціями видавництва «Темпора», це чудовий двотомник-фотоальбом. Плюс ми в Мюнхені запросили до співпраці професора Дмитра Злепка з Українського вільного університету. Є пан Ніколас Шаповал — це людина, яка, до речі, за дорученням гетьманівни, пані Олени Отт-Скоропадської, доглядає за сімейним похованням в Оберсдорфі. У нього дивовижний архів, присвячений Скоропадським.

Пан Злепко презентував нам кілька матеріалів абсолютно унікальних — з німецьких архівів, вони будуть надруковані в нашому журналі. Про те, як гетьман і його родина піклувалися про українських біженців, котрі тікали від угорських військ із західної України. Там є документ, у якому розповідається про побоювання нацистського керівництва з приводу самостійності гетьмана. Тому що, попри всі брехливі розповіді, у тому числі радянські, про те, що гетьман Скоропадський мало не співпрацював із нацистами, документи доводять абсолютно інше. Гетьману вдалося бути нейтральним весь цей час, а його позиція була підтримана тільки тією повагою військового керівництва (не нацистського, а ще з часів Гетьманату тих вищих офіцерів), яке знало Скоропадського і поважало його як особистість, як військового, як державного діяча. І власне це допомагало робити чимало корисних справ. Тому що багато хто в Україні не знає навіть про те, що завдяки клопотанню Скоропадського були звільнені Бандера з концтабору, Мельник і ще певна кількість українців. І це була не співпраця з нацистами. А це той вплив авторитетної постаті, яка могла робити такі речі. Тому дуже шкода, що гетьман так трагічно пішов із життя, бо ще невідомо, куди б далі пішла доля...

З іншого боку, для мене зажди був важливий ще один аспект -зв’язок гетьмана з Німеччиною. Скоропадський народився у Вісбадені й перші роки життя прожив у Німеччині, потім був успішним генералом, був гетьманом України, і зрештою він знову повертається в Німеччину, пішов з життя теж у Німеччині, похований у цій землі...

ПРО НАЗВУ «ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН. НЕЗАВЕРШЕНА ПОДОРОЖ...»

— Назва нашого проекту «Останній Гетьман. Незавершена подорож...» має подвійний сенс. Ми маємо на увазі власне фізичну подорож, коли гетьман не доїхав у Оберсдорф до родини. І ми все-таки вважаємо, що не завершена подорож в Україну — і в сенсі ментальному, бо пересічні українці або не знають про Скоропадського, або знають якісь плітки, або знають дуже мало. І незавершена подорож — можливо, ще і про подорож праху. Але тут мусить ітися про всю родину, тому що, за заповітом Олени Отт-Скоропадської, не можна після смерті розлучати родину. Але це, можливо, справа не сьогоднішнього дня.

Ми співпрацюємо і з Інститутом національної пам’яті. До речі, коли були в Німеччині, я зустрічався з керівництвом Оберсдорфа, і ми запропонували подумати про можливість — бо зберігся будинок, де жила родина Скоропадських, — встановлення на ньому меморіальної дошки. Адже Оберсдорф — дуже популярне курортне місце. На зустріч керівництво міста запросило власницю будинку. Загалом вони дуже радо нас зустріли і сказали, що ідея цікава. Вона збігається з їхнім проектом — робити туристичну експлікацію по місту, тобто встановлювати меморіальні дошки, пам’ятні знаки, покажчики. Власники наразі думають над пропозицією. Також ми говорили про вказівники на цвинтарі до могил родини.

...Робота триває, але це ще багато в чому пошуки. У тому числі пошуки і коштів, на жаль. Але сподіваюся, що фільм ми точно зробимо.