Про дві концепції геноциду в Україні

Наприкінці листопада у Києві відбувся Міжнародний форум з нагоди 85-х роковин Голодомору 1932—1933 рр. В його рамках було проведено науковий симпозіум і меморіальні засідання Верховної Ради (у пленарній залі парламенту) та Міжнародного форуму за участю Президента України та глав іноземних держав (у Мистецькому арсеналі). Учасники Форуму підкреслювали необхідність переконати міжнародні організації та світову громадськість в тому, що найбільша в історії українського народу трагедія була злочином, який підпадає під визначення Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р.

Нині майже 80% українських громадян визнають Голодомор геноцидом, а Закон України про Голодомор як геноцид Верховна Рада прийняла ще в 2006 р. Проте з таким визначенням досі солідаризувалася обмежена кількість країн. Турбує й те, що з ним не погоджується п’ята частина співгромадян. Правлячі кола Російської Федерації визнали факт голоду початку 1930-х рр., але вважають, що в Україні він не відрізнявся від голоду в інших регіонах.

Як можна довести, що Голодомор підпадає під визначення Конвенції ООН? Існує дві концепції Голодомору як геноциду — Рафаеля Лемкіна і Роберта Конквеста. Концепція Конквеста викладена в книжці «Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом» (1986 р.). Конквест розглядав конкретну подію: вилучення всіх запасів хліба в українському селі, тобто терор голодом. Автор Конвенції ООН Р. Лемкін виклав своє бачення у промові, виголошеній на мітингу в Нью-Йорку у вересні 1953 р. Лемкін пов’язував конкретну подію, якою був Великий голод, з тривалим процесом: систематичним винищенням української інтелігенції — мозку нації, священнослужителів — душі нації, і хліборобів — хранителів національного духу. «Голод був потрібний радянській владі, — говорив він, — отже, вона створила його «на замовлення», накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок».

Визнаючи заслуги Р. Конквеста, який зробив безглуздим накладене ще Сталіним блокування інформації про голод початку 1930-х рр., в Україні не приймають сформульованої ним причини Голодомору — терор голодом. Справа дійшла до того, що підзаголовки його книжки сфальсифіковані в обох українських виданнях, здійснених вже за доби незалежності. Київське видавництво «Либідь» у 1993 році й луцьке видавництво «Терен» у 2007 році переклали його так: «Радянська колективізація і Голодомор». Натомість визначення Р. Лемкіна вважається таким, що відповідає Конвенції ООН. Перша сесія наукової конференції, яка відкривала Міжнародний форум, невипадково мала назву «Голодомор-геноцид: осмислення Р. Лемкіним і міжнародно-правова кваліфікація».

Неприйняття терору голодом як причини Голодомору пояснюється просто: Конвенція ООН розглядає геноцид в рамках чотирьох людських груп: національної, етнічної, расової і релігійної. Наявна у визначенні Лемкіна соціальна група була виключена у 1948 році зусиллями радянських дипломатів. Терор голодом спрямовувався проти селян, тобто соціальної групи. Під правовим кутом зору смерть мільйонів селян мусила кваліфікуватися як соціоцид, який не підпадав під дію Конвенції ООН.

Розуміючи це, Р. Конквест писав: «Виглядає ймовірним (так в оригіналі, а в українському перекладі, здійсненому луцьким видавництвом «Терен», зазначено: «немає жодного сумніву» — оцініть різницю!), що проти Радянського Союзу потрібно висунути звинувачення у геноциді за дії проти України. Принаймні такою була точка зору професора Р. Лемкіна, автора проекту Конвенції. Та не так важлива формальна відповідність тих подій визначенню того, що таке геноцид. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в селах, де вмирали з голоду, — це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася ця нація».

Бачимо, що Конквест і Лемкін однаково бажали поєднати терор проти українців як нації і нищення українських селян в одне ціле, щоб довести відповідність Голодомору Конвенції ООН в її урізаному вигляді, тобто без соціальної групи. Конквест, однак, не маючи доступу до радянських архівів, не спромігся знайти для цього переконливих аргументів. Звідси його обережність у формулюванні геноциду: «виглядає ймовірним»... Цю невпевненість підмітив видатний англійський фахівець з історії радянської Росії Алек Ноув. У одному з перших відгуків на книгу він висловив таку думку: «Сталінський удар радше спрямовувався проти селян, серед яких було багато українців, аніж проти українців, серед яких було багато селян». Формула Ноува виводила Голодомор за рамки Конвенції ООН. Але ж, використовуючи дослідження Голодомору за останні 30 років, можна переконливо довести, що сталінський удар радше спрямовувався проти українців, серед яких було багато селян, а не проти селян, серед яких було багато українців.

Перш за все потрібно розвести у часі голодування, спричинені терористичними хлібозаготівлями з урожаїв 1931 і 1932 рр. Обидва були наслідками терору голодом, спрямованого проти українського селянства. Однак голод першої половини 1932 року, спричинений хлібозаготівлями з урожаю 1931 року, не може кваліфікуватися як геноцид, хоч він супроводжувався багатьма десятками тисяч жертв. Безпосереднім наміром уряду тоді було максимально можливе стягнення хліба, а не заподіяння смерті селянам. Щоб не зірвати посівну кампанію 1932 року, Сталін розпорядився розвантажити готові відплисти кораблі з експортним зерном і закупити у трьох країнах невеликі партії хліба. Консервні заводи одержали наказ передати голодуючим українським селянам частину своєї продукції. Не забороняв генсек і поїздок селян за хлібом в Білорусію і Росію. Тоді знялося з місця майже три млн селян.

По-іншому склалася ситуація з голодом, викликаним стягненням хліба урожаю 1932 року, який був істотно менший, ніж у попередньому році. В останні місяці 1932 і в перші місяці 1933 рр. відбулося замасковане під зимові хлібозаготівлі вилучення у селян всього продовольства тривалого зберігання, а не тільки зерна. Таким жахливим способом селян карали за величезні втрати урожаю під час його вирощування. Знаючи, що держава все одно забере урожай, селяни недбало поставилися до праці на колгоспному полі і зосередили трудові зусилля на присадибному господарстві, яке рятувало від голоду.

Все продовольство тривалого зберігання, одержане з присадибного господарства, у листопаді — грудні 1932 року було вилучене в селянських оселях, поставлених на «чорну дошку» за невиконання хлібозаготівельного плану. У січні 1933 року вилучення всієї їжі уже здійснювалося на всій величезній території двох радянських регіонів з переважаючим українським населенням — в Україні і на Кубані. Посеред зими селян залишили без будь-яких засобів існування.

Технологія сталінського удару по селянах цілком переконливо засвідчує намір нищення людей, а не заготівлі зерна для постачання міст і на експорт. Удар складався з трьох головних ланок: конфіскації всього їстівного, заблокування селян в їхніх оселях, щоб вони не могли рятуватися від голодної смерті в інших регіонах, та інформаційної блокади. Четвертою ланкою став відпуск зерна «на продовольчі потреби робітників радгоспів, машинно-тракторних станцій і майстерень, а також партійного і безпартійного активу колгоспників, які потребують допомоги». На відміну від конфіскації продовольства, здійснюваної в суцільній тиші, допомога надавалася під фанфари. Постанови про продовольчу, фуражну і насіннєву допомогу Україні і Кубані Сталін почав підписувати з 8 лютого 1933 року. Надавалася вона через радгоспи і колгоспи тільки тим, хто зберіг фізичну здатність брати участь у посівній кампанії.

На Міжнародному форумі виявилося, що два визнаних фахівця в галузі правової науки — Володимир Василенко і Євген Захаров — мають спільну думку щодо небезпеки уявляти Голодомор «українським Голокостом». Намагання використати майже синонімічні поняття Голокосту і геноциду для обґрунтування геноцидної природи Голодомору завжди було контрпродуктивним і навіть аморальним. Український Голокост справді існував, але це була загибель 1,5  млн євреїв на території України, окупованої націонал-соціалістами.

Насамкінець треба сказати про давню розбіжність між мною і проф. В. Василенком щодо визначення людей, постраждалих від сталінських репресій. Василенко визначає їх як українців, а я — як громадян України. Ця розбіжність проявилася і на Міжнародному форумі. Від такого визначення залежить, яку людську групу з наявних у Конвенції ООН ми обираємо — етнічну чи національну. Вибір визначення формує й систему аргументів, з якими треба звертатися до міжнародної громадськості, переконуючи її в геноцидній природі Голодомору.

1933 рік згубно подіяв навіть на покоління, народжені пізніше. Українці стали залежними від держави, яка називала себе робітничо-селянською за конституцією, але була насправді деспотичною. Страх перед державою у багатьох зберігається й досі, породжуючи покірливість, безініціативність, невміння розпорядитися своїм суверенним правом обирати представників у органи влади. Тому ми повинні віддати належне поколінню українців, яке найбільш постраждало під час будівництва ленінсько-сталінського комуносоціалізму.