Поліське бароко

Ілля СТРОНҐОВСЬКИЙ — письменник, поет, перекладач, літературтреґер, дизайнер, житомирянин за місцем народження і проживання. Нижче — його погляд на місто.

— Що передусім ви пам’ятаєте про Житомир?

— Мені тоді було явно менш ніж чотири роки, бо з чотирьох до дев’яти я мешкав у Петербурзі; і пригадується така картина: ми з мамою йдемо площею Корольова, вона тоді називалася Совєтів. Площа засніжена, сніг високий, і мені важко ступати. Я в дитячий товстій шубці, виглядаю, як ведмежа, і мені важко пересуватися, боюся йти через ті завали, бо думаю: якщо впаду, то тут і замерзну. Оце в мене найбільш ранній спогад про Житомир, навіть у жахах снився, тому і вкорінився... А решта спогадів — у свідомому віці.

— Свідомий вік вже обирає більш приємні маршрути...

— Коли я повернувся з Петербурга, в мене з’явився великий інтерес до того, щоб досліджувати різні куточки міста. Дуже люблю й досі регулярно буваю, зокрема, на набережній Тетерева, де свого часу жив Валерій Шевчук (його брат Анатолій Шевчук досі там живе). Отой район одноповерхових будиночків, де збереглися, як я дізнався, кілька вказівників із довоєнних часів — найстаріші вказівники в місті, — мій улюблений. Знов-таки, парк Гагаріна і місця від парку до навколишніх сіл. Припаркова дамба — теж дуже цікаве місце. Ще — монумент Слави. Він стоїть над урвищем. Пагорб над берегом Тетерева, на ньому височезна голка пам’ятника Слави, все так урочисто, і тут раптом — урвище, причому таке, що якщо необережно ступити, то полетиш униз. Це мене вражало, ми там з хлопцями багато часу провели. Так само дуже цікавий район там, де перед дамбою в Тетерів впадає річка Кам’янка. Малесенька річечка. Ми там гуляли й знаходили шматочки відполірованого водою граніту. Вона протікає через кілька районів міста, і це вже ідилія: жодних будинків. Теж яскравий спогад: як ми ходимо річкою, як піднімаємося по ній і, формально перебуваючи ще в місті, опиняємося раптом у зовсім неосвоєних, маловивчених, на дитячий погляд, місцях. Отаких місць було доволі багато, ми їх досліджували, а згодом виявилося: дещо таки пропустили. Кілька районів я вже зі своєю дочкою вивчав, наприклад, вокзальну зону. Ми туди малими не потиналися, тому що це — криміналітет, дворові розбори, і задля безпеки туди було краще не лізти взагалі. У нас теж таке було: район на район, стінка на стінку — все як у людей.

— У які форми вписані ці місця? Яка геометрія міста?

— Житомир — це трикутник. Більший катет — вулиця Бердичівська, на якій я живу; менший — відстань від залізничного вокзалу й до Бердичівської, а гіпотенуза — це Київська, головна вулиця міста. Власне, цей трикутник охоплює 70 відсотків того, що треба дивитися в Житомирі. Те, що поза його межами, — спальні райони штибу Богунії та Польової й села, асимільовані містом, як Крошня або Мальованка, — друге частково лишилося селом: там у приватному секторі люди досі тримають корів, свиней. За межі трикутника виходить тільки парк, але він все одно в центрі. Тобто якщо досліджувати місто, то маршрут буде тяжіти до трикутника чи прямокутника. Зазвичай же міста будують колами, нам так не пощастило.

— Як змінився Житомир із часів вашого дитинства?

— Річ у тім, що коли я почав активно їздити країною в літературних справах, то виявилося, що більшість міст значно активніше розвиваються. У нас якщо зміни й відбуваються, то полягають у тому, що на місці старих магазинів відкриваються нові. Я, наприклад, бібліофіл і точно пам’ятаю, що відбувалося з кожною книжковою крамницею міста. Була крамниця «Військовий букініст». Потім, з мінімальними змінами зовнішнього вигляду, на її місці став магазин взуття, потім — електроніки, потім — суши-бар, потім — магазин тканин, і зараз там якась ресторація знову. В одній і тій самій будівлі! А власне місто, яким було, таким і лишилося. Щось почало мінятися останні п’ять років. Але зміни доволі специфічні. Наприклад, фонтан, який споконвіку стояв на вулиці Михайлівській, остаточно заколотили дошками. Він з ХІХ століття там був, і ось нарешті в ХХІ столітті його заколотили «на смерть» — нема чого тут йому бути! А натомість за шалені гроші побудували фонтан, якого зроду-віку в Житомирі не було, — поміж площею Перемоги і Майданом Рад. Інша важлива ознака: у 1990-х поляки відбудували в первинному вигляді зруйнований комуністами Семінарійний (є ще просто Катедральний) костьол. Дуже несподівано — таке враження, ось не було зуба — і раптом виріс. І ще подія: позаминулого року в міськраді поставили нові двері. Оцей факт для мене змінив обличчя міста значно більше, ніж інші новації, які я не так часто бачу. Були ґрунтовні, доволі давні двері, й вони пасували будівлі, а зараз поставили склопластик, тонований під дерево, як вхід до супермаркету, — просто казна-що. Ще в останні роки почали відкриватися заклади київських мереж, киянами таки відкриті, в які кияни можуть приїхати і собі ввечері спокійно посидіти, бо не буде зайнято, адже ціни в цих закладах трохи вищі за середньокиївські, й прості житомиряни туди не підуть ніколи. Така собі відпочинкова перевалочна база... А загалом, повторюся, якісних змін дуже мало. Високоповерхівки намагалися будувати, але нічого вище одного будинку в 16 поверхів нема. Дороги ті ж самі лишилися. Із того, що я показую гостям, окрім дивовижно непотрібного нового фонтана, — нічого.

— Якщо додати сім річок, що перетинають місто, й густі ліси довкола, то виходить взагалі якийсь санаторій...

— Я свого часу жартував, що на наших теренах катастрофи нам не загрожують, — ні повені, ні землетруси, ні масштабні пожежі, ні торнадо. І тому 1986-го до нас таки дістався Чорнобиль. При тому, що містом не займаються й ніколи, як мені видається, не займалися, в нас доволі чисто й неквапно. Нема куди поспішати, нема на що встигати. Люди тільки в останні роки почали набиватися в маршрутки, масово кудись запізнюватися, до того не було такого. Мені подобається порівняння з американськими «спальними» містечками. У нас будинків більше, але проблема така сама. Щодо подій важить навіть не стільки Житомир, а Житомирщина: там маніяк Онопрієнко ходив по селах. Щоправда, в самому місті тюрма стоїть, і оце факт постійної загрози: в місті тюрма, де Янукович постійно амністії оголошує. У міфології житомирян ця в’язниця займає чільне місце, бо, якщо зеків випускають, — вони ж тут і лишаються. А так тут доволі комфортно.

— Комфорт у наших умовах часто синонімічний застою.

— Якщо вода не дуже тече, то береги обов’язково заростатимуть. Оце заростання з кожним роком все відчутніше. Раніше, на початку 2000-х, було якесь письменницьке життя, літературні об’єднання, а зараз молодняк виїжджає, навіть не встигаючи взяти участь у літературному процесі. Перша за десять років спроба створити якийсь літературний осередок зазнала невдачі. Коли літератори запитують, чи варто їхати в Житомир, я кажу — хіба на запрошення Педуніверситету, бо тоді згонять студентів і збереться якась аудиторія. За інших обставин на літературний вечір навряд чи прийдуть. Свого часу я доклав чимало зусиль, щоб привезти Андруховича. У будь-якому нормальному місті на нього можна зібрати місцеву філармонію. Навіть у Бердичеві. У нас — ні.

— Втім, якщо брати історію, до становлення Житомира долучилося чимало народів. Які з цих впливів зберігаються досі?

— Дивну річ скажу: дуже сильно, особливо в культурному плані, відчувається Житомир німецький. Це — те, на що звертають увагу журналісти: в нас потужна німецька громада. Доволі цікаво спостерігати, що вони роблять, самосвідомість у них дуже висока. Впродовж 1990-х виявилося, що в місті живе кілька хасидських сімей. Величезна кількість поляків. У всіх моїх знайомих у чотирьох поколіннях якісь поляки в роду є. На Житомирщині — загалом найбільша польська діаспора в Україні. Багато польських сіл. У Західній Україні була операція «Вісла», а в нас поляків ніхто не чіпав, і вони лишилися. Вони свою культуру зберегли: є Польський дім, величезна бібліотека польської літератури у відділі іноземної літератури. А ще — російська громада. У 1990-і видавали помірно українофобську газету «Вечірній Житомир», де розповідали про жахи українізації та катування у Львівському метро. Зараз перейшли більше на літературні терени. Але треба розуміти, що кожна з цих громад тримається за рахунок ліченої кількості людей.

— Щодо людей невідворотно виникає запитання: яким є типовий житомирянин?

— Мене ж розіпнуть, якщо я розкажу, як він виглядає в моєму баченні! Направду це — людина, яка знає й пишається всіма міськими музеями, але була в них років 15—20 тому; притому він (житомирянин) може зі знанням справи розказувати про цей музей, бо за ці роки там справді нічого не змінилося. Житомирянин вільно говорить російською й українською, а якщо йому трапиться білорус, то не стане комплексувати, а вирішить, що той просто з північних районів області. У нас постійний комплекс, що десь заробляють більше, тому молодь охоче виїжджає на навчання у будь-які райони країни, переважно повертаючись. Тих, хто лишився, — по собі знаю — однокласники вважають невдахами, тому що нема чого тут ловити. Із часом оптика змінюється, виявляється, що тут теж можна жити доволі непогано, просто треба адаптуватися. Дуже важить темпоритм. Якщо щось вибивається з нього, то воно одразу сприйматиметься як агресивне середовище, від якого треба триматися осторонь. Типовий житомирянин регулярно їздить на заробітчанство в Київ, абсолютно серйозно люди приїжджають, живуть у столиці по п’ять днів, ночують в офісі, на вихідні повертаються в місто. Є й такі, які щодня їздять туди-сюди, 150 км в один бік, і це типово, бо вони борються за місце під сонцем. А конкретніше я вам не скажу, бо чогось суто житомирського й нема. Якщо Хмельницький — то базар, якщо Західна Україна — то культурний рівень і закордонне заробітчанство тощо, то Житомир наче осторонь усього, що є в Україні, і всіх традицій — теж. У нас половина голосували то за Ющенка, то за Юлю, майже стільки ж — за Януковича, але помітне підкреслене бажання мати нейтралітет. Якоїсь іншої концепції я вам не скажу.

— То, може, ви — поліщуки?

— Та ні! Ми — деревляни. Поліщук — це мешканець села, не те, щоб це мало когось ображати, але якщо приїдете в Житомир і назвете когось поліщуком, то вам прочитають лекцію про князя Ігоря, — оця міфологія древлянського походження й у Житомирі, в Житомирській області доволі сильна. У нас є навіть язичеська організація «Великий Вогонь». Нащадки славних деревлян. Доволі смішно. У Києві ж не кажуть — «нащадки славних полян». А в нас ось обов’язково згадують.

— Як пишеться в цьому місті?

— Добре. Зараз — менше, бо ті, хто має літературні таланти, прагнуть вшитися якомога швидше: одразу після школи виїжджають на навчання. Причому найкраще у Житомирі мало б писатися на історичну тематику, бо тут справді багато чого відбувалося, але натомість дуже добре пишеться про те, як виглядає спокійне життя та які чорти можуть водитися в тихому болоті. Дуже характерні твори Валерія Шевчука — це справді надзвичайно житомирська проза, вона пречудово передає дух і настрій міста, таку собі плинну бароковість. Молодим літераторам, які намагаються запропонувати щось радикально інше, ведеться не так добре. Я знайомий із людьми, які знали Бориса Тена, — це ж велика людина, перекладач рівня Лукаша, останнього просто більше знають. Ми пам’ятаємо Тена, Шевчука, знаємо багато інших імен; вам будуть довго розповідати, як Бальзак проїжджав містом, і мені навіть траплялися підстаркуваті літератори, котрі показували, якими дорогами їхала його карета. Літературна свідомість є, але, зауважте, майже ніхто з літераторів житомирської школи в місті не лишився. Всі ті, хто домігся більш-менш помітних успіхів, живуть не тут. Свого часу, коли я працював у журналістиці й писав фейлетони, то підрахував, що є п’ятим фейлетоністом у Житомирі. А першим був Саша Чорний. Якого помітили, тільки коли звідси виїхав.

— Хоч, як ви кажете, панує нейтралітет, однак власна міфологія в Житомира має бути.

— По-перше, в нас культова людина — Корольов. Незалежно від віку, вам будь-хто його біографію розкаже. Пам’ятник йому поставили 1972 року. Із ним, з пам’ятником, сталася така історія. Були люди, які знали, що Корольов відсидів у таборах. І вони цей факт хотіли якось увічнити. Один із них узяв шестиметрову драбину й серед ночі поліз на монумент набивати знак відсидки — бубновий туз — йому на плече. А оскільки пам’ятник — точнісінько між обласною та міськрадою, то звідти повиходили менти, хлопця затримали, й він відсидів 15 діб за хуліганство. Політичного підтексту в його діях не знайшли. Але потреба лишалася. За 15 діб він вийшов, написав якогось папірця, з ним підійшов до тих самих міліціонерів, які його затримували, — о 6 ранку! — і сказав, що в нього партійне завдання доробити пам’ятник. І оті ж самі міліціонери тримали йому драбину, поки він у Корольова на плечі викарбовував бубна. Він не дуже помітний, але він є, й історія його появи обов’язково розповідається.

Друга знаменита історія теж про пам’ятник. Погруддя Пушкіна, найдавніший пам’ятник міста, поставлене на сторіччя поета 1899 року коштом міської інтелігенції. Так ось, мені видається, що ота інтелігенція страшенно турбувалися, щоб з ним нічого не трапилося, адже стільки грошей вклали, тож з’явилася традиція в разі чого закопувати це погруддя на тому самому місці, де воно стоїть. Ось сталася революція, Пушкіна 1917 року закопали, потім 1922 року відкопали й поставили на місце. Потім під час війни — німці дійшли до Житомира доволі швидко — наші партизани серед ночі його теж закопали, щоб бомба не влучила. Так він усю війну пролежав під землею. Після війни поставили знову. І мені вже розповідали наші літератори, що 1989 року був якийсь консиліум, чи не треба закопати Пушкіна знову. Але не стали.

— Наостанок, звісно, літературне запитання: яка, на вашу думку, метафора найбільше личила б Житомиру?

— Мені завжди видавалося, що Житомир — це велика пейзажна картина із розряду тих, які малювалися для польських панів і які є в нас у Художньому музеї. Полотно 2 на 3 метри з абсолютно ідилічною природною картинкою, до якої треба приглядатись, щоб помітити безліч дрібних деталей, можна навіть розгледіти якусь міфологію, якихось лісових істот. Тому що людина виростає тут з думкою: «в якому болоті я живу!». Натомість, якщо придивитися, болота нема, а є красивий ліс, з безліччю маленьких деталей, котрі, навіть коли живеш тут, можуть не кидатися в очі. І треба мати час, натхнення та певну любов до цього міста для того, щоб їх розгледіти, оприявнити для себе.