«Нетворкінг Тараса Шевченка»

Галагани, Лизогуби, Рєпніни-Розумовські, Скоропадські, Тарновські, Кочубеї, Капністи, Гребінки... Що об’єднує ці родини, крім дворянства? Зокрема, те, що долі представників цих родів у певний період переплелися з долею Тараса Шевченка. І саме такий підхід — розкриття постаті митця через оточення (загалом 18 дворянських родин) — було обрано працівниками Національного музею Тараса Шевченка і втілено у книжці «Тарас Шевченко та дворянські родини» (автор ідеї проекту — Тетяна Калініна, завідувач науково-дослідного відділу «Життя і творчість Тараса Шевченка. 1814—1861» музею).

«КОНТЕКСТ ШЕВЧЕНКА І ДВОРЯНСЬКИХ РОДИН МАВ БУТИ ПРЕДМЕТОМ ОБГОВОРЕННЯ ЩЕ В 1990-х РОКАХ»

Цей проект розпочався ще минулого року з виставки в музеї «Дворянські родини й Тарас Шевченко». «Під час виставки я сформулював для себе одну думку, що контекст Шевченка і дворянських родин мав бути предметом обговорення ще в 1990-х роках. А для багатьох і зараз дивина, що Шевченко перебуває в контексті дворянських родин», — поділився історик, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Мирон ГОРДІЙЧУК. Адже й справді, тривалий час та й досі залишаються стереотипи про Шевченка лише як кріпака.

«Очевидно, що потрібно реконструювати цей пласт зв’язків Шевченка з українським дворянством. Бо всі попередні дослідження педалювали тему «народ, селяни», що він сидів з ними на лавці й говорив тільки про революцію. Такий був час. Я пригадую дуже яскравий момент зі спогадів (а відомо, як спогади тоді цензорувалися...), як Шевченко в Петербурзі, після заслання, прийшов до свого друга, і мемуарист пише, що той навіть не піднявся у вітальню, так і залишився зі слугою, проговорив з ним цілий вечір. Так, можливо, було, але ж було не тільки це», — пояснює український шевченкознавець, доктор філологічних наук Олександр БОРОНЬ.

Відновити цей пласт зв’язків і покликана книжка «Тарас Шевченко та дворянські родини». Як розповіла Тетяна ЧУЙКО, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею Тараса Шевченка, кандидат наук з мистецтвознавства, ця книжка «і про розвиток певного роду, і взаємовпливи з Шевченком — це, зрештою, і обличчя Шевченкової епохи, обличчя тогочасних українців». А одна зі співробітниць музею схарактеризувала книжку як «нетворкінг Тараса Шевченка», налагодження ним знайомств і зв’язків.

ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРИ

Як відзначає Олександр Боронь, у книжці дотримано балансу й об’єктивності в описі дворян: «Так, це були високоосвічені, інтелектуальні люди, з високою культурою, знанням кількох мов (на якому рівні — то вже інше питання), у Рєпніних була бібліотека на 30 чи навіть 40 тисяч томів, зберігся її приблизний опис. Але разом з тим серед них були й ниці люди». Такі, що не гребували й знущанням із селян.

У такий спосіб автори зачіпають ще глобальніший пласт — української інтелігенції загалом. Якою вона тоді була? Кого до неї можна зараховувати? І, напевно, одне із засадничих питань — як трактувати їхню лояльність до імперії. Як брак українськості? Чи як свідчення відсутності політичного аспекту української ідентичності, яка зводилася тоді лише до культури? «Коли брався за цей проект, то незважаючи на, скажімо так, тотальну лояльність малоросійських дворян до Російської імперії й водночас місцевий патріотизм, я називаю їх українською елітою, — пояснює Мирон Гордійчук. — У нас у ХІХ ст. насправді стартові умови не були сприятливі: тільки Чернігівська, Полтавська і Слобідсько-Українська (потім Харківська) губернії мали серед панського стану нащадків козацької старшини, які могли себе асоціювати з Україною».

З іншого боку, хоч політичний аспект їхньої діяльності викликає чимало запитань (але йдеться про контекст імперії, тож це звична річ), однак варто погодитися з Мироном Гордійчуком, що в ХІХ ст. культура творилася в знакових, відомих місцях, зокрема в маєтках дворян: Качанівка, Тростянець, Сокиринці... Історик порушив ще одне важливе питання — саме в цю спадщину потрібно інвестувати, створюючи основи для розвитку туризму. Схожу думку висловив й Олександр Боронь, щоправда, згадуючи маєтки, які ще в гіршому стані, як, наприклад, руїни садиби Лук’яновича в Мар’янському, в якій колись зупинявся Тарас Шевченко. А скільки таких маєтків ще по Україні...

«СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ» УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

Оскільки книжка була видана за державні кошти (програма Київської міської ради), то, на жаль, не може продаватися. Нині музей сподівається зібрати кошти, щоб доповнити наявну друковану версію. Сподіваємось, що це таки вдасться здійснити, бо книжка стала б і чудовим подарунковим виданням для всіх, хто цікавиться українським елітарним світом минулих часів: стародавні герби, портрети вишукано вбраних представників дворянських родин, живописного вигляду панські маєтки... Ця книжка — справжній «сімейний альбом» української еліти.