Що нам потрібно...

Литовського режисера Лінаса Зайкаускаса столичний глядач знає по його київських прем’єрах в Театрі на лівому березі Дніпра і в Національному театрі ім. І.Франка. Цього разу можливість попрацювати з відомим майстром отримали актори Сумського театру ім. М. Щепкіна. «Все, що тобі потрібно — це кохання» — так назвав свою виставу режисер (він же і сценограф та художник із костюмів), поставлену за мотивами творів А.Чехова.

Сюжетну і тематичну основу для своїх сценічних фантазій на теми класика Зайкаускас запозичив в оповіданні «Вірочка», про що більшість публіки наряд чи здогадається. На сцені головну героїню називають Діаною — ім’я актриси Діани Каландарішвілі. Відповідно, ім’я головного героя — Дмитро Андрійович — збігається з ім’ям виконавця головної ролі Дмитра Некрасова. Сюжет невеликого оповідання Чехова, яке автор любив і вважав своєю літературною удачею, будується навколо стосунків молодих чоловіка та жінки, які завершуються розлукою. Вірочка освідчується столичному гостю в коханні у переддень його від’їзду, а той, навіть розуміючи, що вона буде хорошою, люблячою дружиною, не знаходить в собі відваги зробити рішучий крок назустріч долі. Нездатність до рішучих вчинків, рефлексія властива багатьом чеховським героям, особливо персонажам його п’єс, репліки з яких теж звучать у виставі. Найбільш впізнаною цитатою тут стала сюжетна колізія «Чайки» — герой стріляє з рушниці (яка мусить вистрілити, раз зброя з’являється на сцені), і до його ніг падає підбита чайка.

Взявшись вільно адаптувати Чехова для сучасної публіки, режисер і саму дію формально переносить на східну Україну. Що цілком виправдано, враховуючи те, що письменник не лише мав українське коріння, а й проживав на території України. Сценічні образи і метафори, на які багата вистава, балансують між побутовими реаліями Росії і України. В якийсь момент на кону з’являється Ведмідь (Владислав Калініченко), який сприймається як символ брутальної сили нашого північного сусіда. Та й мелодії у виконані фольклорного квінтету, що розмістився на сцені, теж нагадує про розмивання культур, про їхню гримучу суміш.

Збільшивши у кілька разів по зрівнянню з «Вірочкою», де лише три персонажі, число дійових осіб і скоротивши діалог, який відбувається між героями оповідання, режисер зберіг його головну колізію. Вона ж полягає у тому, що стосунки чоловіка і жінки останнім часом ускладнюються через нездатність чоловіків до сильних почуттів, через страх перед коханням, через неготовність брати на себе відповідальність за долю жінки, за сім’ю. Власне, ця чоловіча слабкість, схильність до експлуатації і стала причиною феміністських рухів, які призвели не просто до гендерного рівноправ’я, а й до стирання різниці між чоловіками і жінками, які дедалі більше перетворюються на «воно».

У виставі Зайкаускуса досить відчутна статева різниця між героєм і героїнями, число яких тут виросло до чотирьох — три акторки балету нагадують нам про сумну долю «трьох сестер». Жінки, на відміну від апатичного героя (згідно з Чеховим він займається такою нудною справою, як статистика), досить активні у своїй боротьбі за сімейне щастя. Головне, що вирізняє «Вірочку» від вистави «Все що тобі потрібно — це кохання», так це загальна атмосфера, настрій, стилістика. Якщо Чехов, створюючи інтимну, утаємничену атмосферу літнього туманного вечора, у своїх виразних засобах близький до імпресіонізму, то Зайкаускас всю свою бурхливу фантазію спрямовує на створення яскравого видовища, «комедії у стилі folk». Що не є несподіванкою для глядача, знайомого з почерком литовських режисерів, яких, при усій їхній індивідуальності, об’єднує вміння виявляти психологічні нюанси літературного твору через яскраві сценічні образи; уміння поєднувати надбання «психологічного» театру з «ігровим». Цікаво, що сумський глядач досить емоційно сприйняв непросту, насичену метафорами сценічну мову режисера, впізнаючи в його фантазіях не теми Чехова сучасні реалії. Вони ж свідчать не на нашу користь: якщо герой «Вірочки» пив смачну наливку, то у виставі герої дудлять самогон мало не з банних тазиків.

Можна, звичайно, закинути режисерові «неповагу» до класика, що, без сумніву, було б зроблено критиками-філологамиу радянські часи, і що вилилось би у строгі партійні оргвисновки. Чи то на біду, чи то на щастя, нинішня наша влада не сприймає мистецтво у якості потужної ідеологічної зброї. Та й саме поняття ідеології змінилося, вийшло за вузькі межі партійних інтересів. Якби там не було, але за розважальною формою яскравого сценічного шоу прихована особиста «ідеологія» самого режисера, який уже самою назвою вистави декларує своє розуміння основного дефіциту, який спіткав сучасне суспільство. Нам всім не вистачає довірливих, ніжних почуттів, які найбільш глибоко проявляються в коханні. Аби донести цю думку, Зайкаускас вдається до «грубих», водевільних форм театру, оскільки, напевно, вже не вірить у нашу здатність сприймати тиху, ліричну мову любові. Та й саме поняття «любові», що випливає з вистави, ми здатні плутати з емоцією, яку радше можна назвати хтивістю. Утім, нехай кожен сам за себе вирішує, що йому потрібно: кохання, яке по суті своїй є жертовним, чи бажання насолоджуватися, яке, будучи наслідком егоїзму, прирікає нас на самотність.