Великі князі литовські Гедимін та Ольгерд

Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою суттєві корекції векторів історичного розвитку на українських землях. Значно посилилися західні впливи, їх перевага над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення середньовічної Київської держави. У XIII — на початку XIV ст. Україна, яка приєдналася до європейського політичного процесу, енергійно прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави і посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи.

Значення Галицько-Волинської держави в українській історії важко переоцінити. На думку українського історика С.Томашівського, це була «перша чисто українська політична організація», яка в часи свого найбільшого піднесення обіймала 9/10, а під кінець існування — 3/4 залюднених просторів України. Вона зберегла Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом із тим, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця держава дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для суспільно-культурного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в наступний історичний період.

Від середини ХІІІ ст. притягальною силою для тих, хто намагався протистояти ординському пануванню, стала Литовська держава, яка почала відігравати дедалі більшу воєннополітичну роль у Центрально-Східній Європі. До початку ХІV ст. литовські князі посіли низку престолів сусідніх «руських» князівств. Інтегруючись із місцевою елітою, вони швидко засвоювали мову, релігію й культуру своїх підданих і переймалися їхніми державними інтересами не меншою мірою, ніж Рюриковичі.

Вже за часів першого об’єднувача Литви князя Міндовга литовцями було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за часів Гедиміна (1316 — 1341), який завершив розпочате Міндовгом приєднання білоруських земель, а також захопив кілька північних українських князівств. Гедимін проводив дуже ефективну політику щодо українських та білоруських земель, які не могли протистояти просуванню Литви на південь. Білорусь не була в цей час консолідованою і поділялася на невеликі окремі князівства. Україна суттєво потерпала від татаро-монгольської залежності, а Галицько-Волинська держава, переживши певний період піднесення, котилася до занепаду. В цій ситуації Гедимін утверджує свою владу над усією Литвою і Жмуддю, приєднує значну частину Білорусії, Турово-Пінське князівство, Берестейську землю, Волинь та ін. П’ять доньок Гедиміна були одружені з сусідніми руськими князями, його син — Ольгерд — одружився з Вітебською княжною, Любарт — із Волинською. Ці подружжя давали великому князю литовському легітимні підстави для оволодіння «руськими» (українсько-білоруськими) землями.

Литовська експансія не становила загрози українсько-білоруській спільноті ні в соціальному, ні в національному аспектах. Увійшовши до складу Великого князівства Литовського, вона зайняла практично рівноправне політичне становище з його литовським етнічним компонентом. Вільно, яке Гедимін зробив своєю столицею, стало політичним центром не лише Литви, а й Русі Південної та Західної. Ці регіони після падіння Галицько-Волинської держави знайшли собі новий воєнно-політичний осередок, у якому власне етнічні литовські землі займали лише одну десяту частину.

У 20-ті роки XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався важливим політичним, економічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої Руської держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім — після місячної облоги — Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з ханським баскаком, який, очевидно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини.

Гедимін поставив у залежність також Смоленськ, намагався поширити свій вплив на Псков і Новгород. Але ці спроби викликали протидію Московського князівства.

У результаті значних територіальних здобутків Литва перетворилася на велику державу. Причому значна частина анексій була здійснена без застосування зброї. Стоячи на більш низькому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій з боку білоруської та української аристократичних верств — носіїв старокиївських державних традицій. Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», продовживши у такий спосіб старокиївську монархічну традицію, його столиця Вільно перетворилася на один із важливих осередків українсько-білоруської культури. Тут поряд з осередками давніх поганських святилищ поставали нові римо-католицькі та православні церкви. Невідомо, чи був Гедимін сам охрещений, але він весь час підкреслював свій спадкоємний зв’язок з давньоруською політичною і культурною традиціями, демонструючи подиву гідну для тих часів релігійну толеранцію. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ’я. Литовські князі залишали фактично недоторканним соціально-політичний лад зайнятих білоруських і українських земель, які зміцнили Литву своїми військовими формуваннями, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо.

В середині ХІV ст. розпочалася боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню, що тривала 40 років. Галицькі бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна — Любарта (Дмитра), який мав родинні зв’язки з династією Романовичів і був православним. Це викликало протидію з боку Польщі та Угорщини, які у 1340 р. вдерлися в Галичину. На якийсь час польський король захопив Львів, але, зустрівши рішучий опір населення, був змушений залишити місто. Місцеве боярство визнало над собою владу Любарта, проте фактично вона поширювалася лише на територію Волинського князівства. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв енергійний воєвода Дмитро Дедько — організатор опору польським загарбникам. Його регентське правління було останнім періодом галицької державності.

У 1349 р. Казимир III захопив Галичину і Волинь — окрім Луцької землі, що залишалася під владою Любарта. Проте утримати всі здобуті землі йому не вдалося: литовці зуміли повернути собі Волинь. Ситуація ускладнилася претензіями Угорщини щодо спадщини Романовичів. У 1350 р. Казимир уклав з угорським королем Людовиком договір, яким підтверджувалося право угорських володарів на «руське королівство». Галичина мала залишатись у довічному володінні Казимира, після чого — перейти до складу Угорщини.

У 1351 р. відновилася війна Польщі з Литвою. В результаті кількох успішних походів і укладення в 1366 р. перемир’я Казимир домігся закріплення за собою Галичини, Холмщини, значної частини Волині. Навіть Любарт був змушений визнати певну залежність від польського короля. Втім, цей поділ Галицько-Волинської держави не був остаточним. До кінця XIV ст. Червона Русь була в особливих відносинах із Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією Польської держави, проте була особистою власністю спочатку Казимира, а потім Людовика.

Водночас із воєнними діями на заході в середині 50-х років XIV ст. Литва розпочинає активний наступ на чернігово-сіверські землі. Активну роль в експансії Литви на схід і південь відігравав син Гедиміна — великий князь литовський Ольгерд (1345—1377). Доручивши своєму брату Кейстутові оборону Литви на заході від німецьких рицарів, Ольгерд енергійно продовжував політику свого батька — приєднання давньоруської спадщини. У 1350-х роках він прилучив північну частину Чернігово-Сіверщини з містами Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, створивши тим загрозу Московському князівству.

Наприкінці 1361 — на початку 1362 рр. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув із київського стола місцевого князя Федора і передав князювання своєму синові — Володимиру Ольгердовичу. Невдовзі, у тому ж 1362 р., Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель литовцями відбувалося за активної участі феодалів, які мали володіння на Волині та Поділлі. Разом із тим частина місцевого боярства підтримала литовського великого князя, сподіваючись із його допомогою визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси. Внутрішньополітична слабкість Золотої Орди, де посилилися процеси феодальної роздробленості й жорстока боротьба різних угруповань знаті за владу, створювала сприятливі умови для звільнення українських земель від ординської кормиги. Зіткнення Ольгерда з татарами ставало неминучим. Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу) на порубіжжі Київщини, Волині й Поділля. У його війську були здебільшого загони українських князівств, які активно сприяли ліквідації влади Золотої Орди.

На осінь 1362 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Воно було передано в уділ племінникам Ольгерда — Юрієві, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, які «почали боронити Подольську землю од татар и баскакам вихода не почали давати».

Від початку 1370-х років вони побудували замки у Смотричу, Бакоті, Кам’янці. Пізніше постали замки у Скалі, Брацлаві, Винниці, Меджибожі, Божську, Сокальці та ін.

Протягом 40 років точилася боротьба за Волинь — Любарт прагнув домогтися її самостійності, спираючись на підтримку місцевого населення. Зрештою Волинь залишилась у складі Великого князівства Литовського і зайняла в ньому виняткове становище. Свідченням цього є розбудова мурованого замку в центрі Волині — Луцьку, який до сьогодні залишається окрасою міста.

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель — Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Населення, яке зазнавало тяжких утисків під час ординського панування, вважало перехід під владу Литви меншим злом. На цих землях продовжили своє життя удільні князівства, де династами були Гедиміновичі.

Відсутність серйозного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литовських князів дотримувалися православ’я і були перейняті впливами української культури. Вони майже не змінили військового устрою Русі-України, її господарської та судово-адміністративної системи. Місцеві князі й бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Вислів у одному з тодішніх документів — «ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» — став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Разом із тим нова династія прагнула зміцнити свої позиції на всьому ареалі нової держави. Повсюдно запроваджувалось утвердження Гедиміновичів на княжих столах давніх українських земель-князівств.

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» наштовхнулося на протидію Московського князівства, яке проводило т.зв. політику «собирания русских земель». Відкритий конфлікт між обома державами спалахнув у 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Несподівано литовське військо вступило у межі Московського князівства і підійшло до Москви, оточивши в кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути кремль не вдалося. Спустошивши навколишню місцевість, Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368 — 1372) стала початком упертої і довголітньої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.

Поліцентризм у процесі державного об’єднання розрізнених у період феодальної роздробленості земель був непоодиноким, хоча і різномасштабним явищем у багатьох регіонах Європи. Можна у зв’язку з цим згадати спроби Чехії відігравати роль другого центру об’єднання польських земель у XIII — XIV ст. У 1300 р. чеський король Вацлав II був увінчаний польською короною у Гнєзно, проте цей успіх не був тривалим, і польські П’ясти знову посіли престол Польщі. Наявність двох центрів об’єднання призвела до того, що Сілезія відійшла до Чехії.

У XIII — XIV ст. чи не у кожному значному сілезькому місті були правлячі князі, число яких сягало 18. Поступово протекторат, встановлений чеськими королями над Сілезією, перетворив цей регіон на їхнє ленне володіння. Імператор Карл IV підпорядкував Німецькій імперії всю Сілезію, проте останній, як і низці українських земель у Литовській державі, було залишено самоврядування та її князівські сейми.

У 60-ті роки ХІV ст., як уже зазначалося, точилася боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за Галицько-Волинські землі. У розпал війни помер останній представник польської династії П’ястів — король Казимир III (1370). Разом із польською короною Людовику Угорському дісталася й Галичина. Характерно, що титулатура Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася у традиції Західної Європи і після втрати Західною Руссю політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл — автор «Подорожей», датованих 70-ми роками XIV ст., — зазначає, що угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичу Людовика — Володимиру, князю Опольському.

Людовик Угорський боявся утвердження Польщі в Галичині й прагнув стерти сліди перебування в ній свого союзника Казимира. Завдяки цьому Галичина ще деякий час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. У 1372 р. Володислав Опольський отримав із рук Людовика титул і сан управителя «Руського королівства». В одній зі своїх пізніших грамот Володислав навіть застосовує титул «самодержця Русі», що його прикладав свого часу літописець до Романа Мстиславича. Виступаючи проти повернення Галичини Польщі, Володислав 6 липня 1387 р. видав у своїх маєтностях в Ченстохові грамоту, в якій закликав галицьких міщан покластися на рішення чеського короля, мишинського маркграфа, рейнського палатина або когось із саксонських герцогів у справі державної належності Галичини.

Володислав поводився майже як суверенний володар Галицького князівства; він мав власні інсигнії, монету тощо. Здавалося, що новий володар дбає про забезпечення Галичині певної автономії. Разом із тим, оточивши себе сілезькими німцями, поляками, угорцями, він енергійно сприяв утвердженню в цій землі іноземців, підтримував німецьку колонізацію міст, відкрито протегував зміцненню Католицької церкви. Могутнє колись галицьке боярство втратило свій політичний вплив і зосередилося виключно на захисті своїх станових інтересів, відмовившись від державницьких устремлінь. У 1387 р., скориставшись феодальними міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалася під її владою до 1772 р.

Після смерті Ольгерда (1377) постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь — Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок — Ольгерд передав своєму старшому сину від другої дружини — Ягайлу (1377 — 1392 рр. — великий князь литовський, 1386 — 1434 рр. — король польський). Йому ж як віленському князю дісталося й верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгердовичами. Проте старші брати — сини першої дружини Ольгерда — не змирилися з цим. Уже в 1377 р. Андрій Ольгердович — князь полоцький, який претендував на велике княжіння, — виступив проти Ягайла, але через деякий час втік у Псков, а згодом — у Москву; 1379 року він брав участь у поході московського князя від Брянська на південь. Інший Ольгердович — Дмитро, володар Чернігово-Сіверщини, — також перейшов на бік Москви. Верховну владу Ягайла ще раніше відмовилися визнати Любарт Волинський і Коріатовичі на Поділлі, а також Дмитро-Корибут Новгород-Сіверський. Цю ситуацію намагалася використати Москва, яка, готуючись до вирішальних боїв із Мамаєвою ордою, прагнула ослабити Литву і перетягнути на свій бік південно-руських князів, незадоволених союзом Ягайла з татарами.

Отже, завдяки зусиллям Гедиміна та Ольгерда була започаткована могутня Литовська держава, яка продовжила старокиївську державницьку традицію і водночас акцептувала західноєвропейську культуру. Подібна ситуація розвінчує хибну тезу про те, що українська державність припинила своє існування з падінням Галицько-Волинського князівства. Нова державно-політична система ще тривалий час забезпечувала вільний політичний і національно-культурний розвиток народів, що увійшли до її складу, у тому числі й українців.