Домашня «академія ідентичності»

Ще на підході до старої хати моєї бабусі було чутно, як раз у раз стукають верстатні кросна. Заходиш у сіни і чуєш, як вона наспівує собі якусь пісню, пропускаючи човник між сотнею, ні — тисячею ниток. «Гайда до груби чи на п’єц!» — кидала мені, не підводячи очей. Але хіба можна було відірвати погляд, коли її ноги і руки працювали одночасно, нитки піднімалися й опускалися, а човник раз у раз пробігав поміж них — жух-жух і новий рядок. Так вона за зиму могла наткати кілька рулонів вереток. Ними завішували стіни, покривали скрині, ліжка, підлогу. Бабуся вже давно пішла в інші світи, а її килими і старий верстат (щоправда, розібраний і запилений) досі з нами.

Не знаю, як вона ткала ці оригінальні килими з «ромбами», «квітами», «вазонами», бо ніколи не бачила схеми перед її очима. І так, напевно, працювали більшість майстринь, які займалися ткацтвом — одним із найпоширеніших ремесел на Поділлі після гончарства та вишивки. За віруваннями, саме ці техніки рухом інструментів — круга, голки і човника — передавали енергію від Бога людям, тому про жодні схеми орнаментів і мови не могло бути, пояснює мистецтвознавець, провідний методист з нематеріальної культурної спадщини Вінницького центру народної творчості Володимир ТИТАРЕНКО. Всі малюнки передавалися від покоління до покоління, бо вони несли смислові навантаження — засекречені послання.

«Здавна килими та гобелени цінувалися як сімейний скарб. Це було містичне ремесло, а не прозаїчне, хоч і мало суто практичну функцію, бо виготовляли килими, верети й доріжки для побуту. Але насправді ткацтво завжди мало сакральний зміст і саме завдяки цьому пройшло крізь віки. Найдивніше те, як попри століття, та що там — два десятки століть, орнаментика не міняється, — розповідає мистецтвознавець. — Дитина змалечку спостерігала, як твориться килим, і вона брала участь у тій роботі. Це була свого роду домашня «академія ідентичності», тому жодних схем ніхто ніколи не малював, не робив — все передавалося, як кажуть, із рук у руки. Це був органічний процес».

ОРНАМЕНТИ АРХАЇЧНИХ КИЛИМІВ ПРОСЯТЬСЯ В СУЧАСНІСТЬ

Ткацтво — не лише тяжка праця, а й доволі тривала технологічна процедура. Спочатку сіють, вирощують, збирають коноплі, льон чи кропиву. Потім їх замочують на два тижні. Прикладають важелем, щоб вирівнялися. Далі ретельно вимивають і вибивають старовинним пристроєм для прання. Труть, вичісують щіткою, і вже тоді — на кужіль, а з кужеля беруть нитки на верстат. Можна припустити, що саме через складний процес виготовлення або появу тканин, ниток і барвників ткацтво перестало бути популярним, бо у виробах не було потреби. Але насправді причина в іншому.

Як пояснює Володимир Титаренко, автентичне народне килимарство припинило своє існування внаслідок тотальної колективізації села. Відібравши у селян усі засоби приватного виробництва і майнової власності, влада знищила будь-яку реальну можливість займатися домашнім промислом, у тому числі й килимарством. Через це багато раритетів, знаків зараз втрачені, але деякі збереглися, і вони дають привід дослідникам вивчати ремесло, шукати джерела, щоб розшифрувати й «читати» стародавні послання, які сягають ще часів пізнього палеоліту.

«Найбільша мрія — щоб молодь більше переносила ці дизайни в сучасність. Архаїчні орнаменти мають продовжувати сучасне життя, бо це українське філософське розуміння і сприйняття світу, — продовжує Володимир Титаренко. — Нашій орнаментиці за давністю походження немає рівних. Підтвердженням цього є археологічні знахідки поблизу села Мізин на Чернігівщині, де були виявлені артефакти часів палеоліту з орнаментами, які ми сьогодні бачимо на наших килимах, вишивці, писанці. Вони ідентичні, містять один і той же набір символів. Одним із основоположних є знак єдності двох начал, протилежностей: чоловічого та жіночого, води й вогню, позитивного і негативного. Не менш відомим є знак сигми — правосторонній та лівосторонній, а перехрещення їх створює свастику — символ Сварога. Це сьогодні його називають Богом, а насправді, як доводить наука, він уособлює священне мисляче поле, інакше кажучи, квантове поле. Тобто увесь всесвіт пройнятий цією субстанцією, енергією, яку ніхто не може пояснити, а походить вона ще від наших предків. Звичайно, та майстриня, яка в ХІХ столітті ткала килим, не знала значення цих символів, робила те, що і її мати, але вона підсвідомо передавала код нашого етносу. І так має тривати й надалі».

ЗНАЧЕННЯ СИМВОЛУ І РОЛЬ ВИРОБУ

У подільських килимах, які ще з 1970-х років досліджує Володимир Титаренко, домінантними є червоний, чорний, білий, зелений, жовтий і синій кольори, вони переважно залежали він наявних у господарстві природних барвників. Штучні — з’явилися на початку минулого століття, ними фарбували нитки, з яких ткали зазвичай на продаж, щоб килими мали яскраве забарвлення. Виготовляли здебільшого безворсові килими. Із Поділля вироби продавали не лише по території тодішньої України, а й за кордон. Є згадки, що торгували ними навіть за океаном, бо вироби були важливим компонентом інтер’єру й доволі популярними.

«Ще зараз можна зайти до хати на півдні Східного Поділля і побачити, як над лавкою по всій хаті тягнеться довга веретка — вузький килим завдовжки у 6 — 10 метрів. Нею оперізували повністю всю будівлю. По-перше, це прикраса, велична і гарна, а по-друге обереговий символ — «від А до Я» замкнене коло. Тобто значення мав не лише орнамент на килимі, а й на яку потребу його ткали. На весілля, вінчання, хрестини чи інші обрядові дійства. Вони супроводжували українців усе життя — від приходу у світ і до завершення земного шляху», — резюмує мій співрозмовник.

Так і є. Уже після бесіди я згадувала, як ще донедавна було заведено дарувати килими на весілля, як досі батьки стелять килимову доріжку перед молодятами, як наречені стоять на килимі, коли беруть благословення. І навіть, коли людина йде в інші світи, перед труною кидають килим, а в церкві дарують веретку — за прощення... Який же він сильний, сакральний і глибокий смислами — цей таємничий килим моєї бабусі.