«Вавилон, брате, Вавилон!»

Україна відзначила 78-му річницю від дня народження Івана Миколайчука...

Хоча насправді відзначила рідна його Буковина — як завжди всенародно і справді святково, за незмінної участі київських кінематографістів. Решта України, з телебаченням включно, день народження одного із символів українства просто не помітила.

НАРОДИТИСЬ... ВОСКРЕСНУТИ...

Іванко народився за тиждень до приходу війни, 15 червня сорок першого. Тож не дивно, що Миколайчук вважав: він народився двічі. 22-го з неба посипалися німецькі бомби, і не всі немовлята вижили. Може, саме тоді й було забрано основну частку його життєвої енергії — бо ж інакше, чому так рано пішов із життя?

А ще чомусь пригадалося: на могилі Олександра Довженка у Москві написано: «Умер в Воскресенье». Натяк на те, що має воскреснути. А Іван народився в неділю. Довженко в ньому ніби продовжився. Здається, він те усвідомлював. І відтак навіть легенди-оповідки творив про те. Розказував мені, і не лише мені, як хотів побачитися з великим митцем. Ще хлопчаком. Зібрався, нарешті, й почимчикував до Києва. Приїздить, а то понеділок був, знаходить кіностудію. А там висить у траурній рамці повідомлення: учора в Москві помер Довженко... Вочевидь, вигадка, фантазія: 15-річний сільський хлопець на той час навряд чи чув навіть про Довженкову музу, яка була в опалі, яка була не в фокусі. Одначе ж такі історії характерні — родовід свій вів звідтам: від 1920-х, від Довженка, Демуцького, Бучми, Кавалерідзе... А їхнім богом було відомо що — свобода. Мистецька, естетична.

Жодне інше покоління в українському, і не тільки, мистецтві, літературі не люблю так, як це             — на ймення шістдесятники. В останнє десятиліття вони, мов журавлі, заходилися, одне по одному, відлітати у тепліші, благодатніші краї. І вже мало їх, ох як мало залишилось. Хоча, здавалось би, саме поняття мистецького покоління — метафізика. А тільки щось у ньому є. Як і в тому, що шістдесятники так любили кіно. Від Івана Драча не раз чув: «Ноги самі несли мене на Кіностудію імені Довженка!»

Утім, Миколайчук незрідка в останні роки казав, що хоче покинути кіно. От ще пару фільмів зніме, і гаплик: переходить на письменницькі хліба. Буде творити у свобідному режимі. Мені якось не дуже вірилося. «Та ви,                — казав йому, — і через десять літ так само говорити будете: от ще один-два фільми... Кіно             — це каторга, але ж така солодка». Тільки ж то був початок вісімдесятих, коли свобода в кіно була зведена нанівець. Хоча саме тоді Миколайчук і зробив-зліпив-виспівав свій «Вавилон ХХ», який означив — ніби заново, опісля принижень сімдесятих — волю до свободи. Хочеш бути вільним — будь ним. Та й у крові українців закодовано непослух, прагнення до осібності. «Вавилон, брате, Вавилон!» — лунає, раз по раз, у фільмі.

ОБРАЗИ, обрАзи, образИ...

Іван Миколайчук безпосередньо асоціюється з напрямком, який здобув назву українського поетичного кіно. А кажучи точніше — міфопоетичного, адже стилістика, світогляд і світовідчуття тут передбачають опертя на міф, а власне розвиток, збагачення національної міфології. Пригадаймо класичні «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, які й уславили зовсім молодого тоді актора Миколайчука: фільм композиційно викладений з епізодів обрядового штибу, це патріархальний побут, пронизаний синкретичністю, єдністю людини та природи, містична, чаклунська складова тут є основоположною. Такий красивий і такий гармонійний нібито світ.

Одначе ж «Тіні...» Параджанова і його команди, яка складалася всуціль із геніїв (Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Миколайчук і Лариса Кадочникова...) — не про гармонію і не про довершеність, а радше про злам стосунків людини і світу. Бо патріархальний колектив помалу руйнується, втрачаючи свій чар та свій вплив на окремо взяту людину. Іван Палійчук, за законами патріархії, мусив би працювати на знищення своїх ворогів, родини Гутенюків, очільник якої убив його батька. Однак замість помсти Іван закохується в Гутенюкову Марічку... Порушуючи всі і вся обрядові настанови. Що ж, то й помста колективу Іванові страшна й невідворотна — від смерті Марічки і до смерті самого Івана. Людина стає на прю із силою невидимою (хоча ледь не з першого кадру вона звучить-гучить попереджально) і страшною.

В Іванові Миколайчукові отой страх людського існування жив зовсім не уявно, міфи і символи в його житті проростали цілком конкретними пророцтвами. Марія Євгенівна, дружина Іванова, колись показала мені новорічну листівку з погрозами акторові й режисеру: ти показав СРСР як Вавилон, що розпадається, то буде тобі те, що й Василеві Земляку, чий роман «Лебедина зграя» ліг в основу фільму «Вавилон ХХ». І вибір був украй обмежений: або зрадиш самого себе, поміняєш парсуну і залишишся жити, або ж вирушиш до праотців, які покажуть тобі, як належить поводитись у цьому вселенському світі, де людина не є вільною від містично-глобальних енергетик та образів. Образи людські — вони ж не тільки образИ іконні, а й обрАзи, вільні чи невільні.

Та Миколайчук не боявся тих сил містичних — заледве не в кожній ролі кидав їм виклик. Режисер Василь Ілляшенко розповідав мені, як на зйомках фільму «Перевірте свої годинники» (за сценарієм Ліни Костенко та Аркадія Добровольського) Іван запропонував (в епізоді похорону свого героя, поета, котрий пішов на війну й загинув), аби він насправді ліг в труну, а потому її забили гвіздками й опустили, з актором всередині, в могилу... Коли витягли домовину нагору й віддерли цвяхи, актор, за розповіддю Ілляшенка, лежав смертельно блідий. Репетиція, така собі репетиція власної смерті — він не боявся того, але ж, як і його Іван Палійчук, був скараний ранньою смертю.

ПРОРОСТЕ...

До речі, той фільм Ілляшенкові не дали закінчити. Комісія аж із самого ЦК партії знайшла у відзнятому матеріалі чимало зловісних, ба навіть ворожих соціалістичному устрою нюансів. Режисера разом з директором кіностудії імені Довженка Василем Цвіркуновим викликали на саму гору, на Політбюро, й дали прочуханки (сам Петро Шелест, тодішній партійний «президент»). Було дано вказівку фільмовий матеріал спалити. Що й було зроблено. А стрічку почали з нульової позначки          — з іншим режисером, Леонідом Осикою (у підсумку з’явилася нерядова картина «Хто повернеться — долюбить»). І з іншим виконавцем головної ролі, оскільки Миколайчук категорично відмовився зніматися — на знак протесту проти такої наруги. І Ліна Костенко зажадала зняти її прізвище з титрів. Отака історія часів комуністичного «кінопродюсерства».

Миколайчука цікавила не смерть сама по собі, а її магічна, обрядова компонента. За тим стояла традиція пізнання народом фундаментальних проявів життя і смерті. У фіналі «Тіней...» смерть, покійник включені до обряду, який тим самим і виконує об’єднавчу, інтегральну функцію. У комуністичній міфології смерть більшовицького героя була зазвичай жертовною — заради колективу, що рухається у світле омріяне майбуття. Відтак патетика, пластична і звуко-шумова випруженість.

В українському міфопоетичному кіно смерть ажніяк не патетична, не пафосна — радше буденна, рутинна річ. І тільки людина, особистість може трохи переформатувати сам момент смерті, надавши їй ознак обрядової магії. Скажімо, коли у «Вавилоні ХХ» гине Поет, біля нього з’являється сам Миколайчук в образі сільського мудреця Фабіана і проказує слова про неординарність поетової загибелі. І Рузя в личині актриси Раїси Недашківської так само чатує смерть односельців, аби тут же надати їй відповідних обрядових рямців. Одначе це такий собі персональний акт чи акція, які не здригають небеса. І той же Фабіан, риючи могилу на цвинтарі, одразу готує й другу...

Миколайчук послідовно, у своїх ролях і фільмах, реалізував екзистенціальну проблематику життя і смерті. Його персонажі долають смерть — передусім ствердженням своєї унікальності, своєї особистісності, попри закони навколишнього світу.

Враження, що нинішні часи не надто уважні до Івана Миколайчука? Чи ж дивно це? Ні, на жаль, не дивно, і це тривожно — коли людська унікальність «не в тренді», коли «триндять» про глобалізм і всезагальну стертість і сірість, це може означати лише одне: ми деградуємо... Одначе зроблене Іваном Миколайчуком все одно проросте — просто інакше не може бути. Він знов і знов постає на екрані, аби морок відступив, аби людське в людині перемогло.

P.S.

«На гостини до Івана»

У селі Чортория Кіцманського району відбувся фестиваль з нагоди 78-ї річниці від дня народження славетного українського кіноактора, сценариста і кінорежисера Івана Миколайчука.

►Аматорський ансамбль бандуристів «Передзвін» зустрічав гостей біля мистецько-меморіального Музею-садиби Івана Миколайчука піснями, які любив митець, повідомляє ukrinform. Учасники заходу низько вклонились його світлій пам’яті — пам’яті українського генія. Перед тим гості мали нагоду побачити уривки із кінофільмів з Іваном Миколайчуком — працював вуличний кінотеатр.

►— Миколайчук підняв український кінематограф на вищий щабель у часи періоду поетичного кіно. Він був талановитий від Бога та від народу. Саме звідси Іван Миколайчук виніс у світ буковинську пісню, образ гордої людини. Лише у фільмі «Тіні забутих предків» ми налічили близько 30 пісень, які записані й супроводжують цей фільм, — відзначила актриса і співачка Валентина КОРОТЯ-КОВАЛЬСЬКА, яка брала участь у фільмах: «Пропала грамота», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Криниця», «Женці» (1987), «Тризна» (1988), «Співає Ніна Матвієнко» (1989) та ін. За її словами, 34 ролі відомий буковинець зіграв за своє коротке життя. Він пішов із життя, як йому було 46               років...

►Інга МАКОВЕЦЬКА, перший заступник голови Чернівецької обласної ради, зізналася, що намагається приїхати сюди щороку, адже тут, біля хати — незвичайний дух, який надає сил.  «Я виросла на фільмах Миколайчука, мене виховали батьки на любові до його творчості. От тут на екрані великому показували зараз кадри з фільму «Пропала грамота», то я кожне слово пам’ятаю. І намагаюся любов до цих геніальних стрічок передати своїм дітям. Вони тепер зі мною дивляться і навчаються мудрості, патріотизму, незламності. Всього того, що передав Миколайчук кожному глядачеві. Зараз кіно збідніло на доброту, на патріотизм».

►У межах фесту також відбулася зустріч «Іван у спогадах побратимів» делегації Національної спілки кінематографістів України з глядачами.