За Звягеля замовлю слово
Під час війни проживав у Звягелі на Житомирщині, а після — там же, але вже у Новограді-Волинському. Письменник Улас Самчук влітку 1942 р. проїздив Звягелем, його враження й зауваги в репортажі «Звягель» із циклу «У світі приблизних вартостей Pax Bolshevia» («День» № 13-14, 27-28.01.2012), зрозуміло, гострі й проникливі у глибину явищ. Сприймаючи його філософію, хотілося б поділитись деякими деталями з розбурханої пам’яті.
Приїхавши в колишній «мир Большевія» у Звягелі, «подорожні йдуть снідати до військового касина». Це касино називалося «Зольдатен Гайм» (Солдатська оселя). Німецькі спеціалісти зробили там, одним словом, євроремонт, грав оркестр, звучала «Розамунде». Капрал на собі носив туди контрабас, я дивувався такій великій «скрипці», вперше бачив. У колишньому міськкомі був штаб, і під час якихось свят під вікнами грав великий за складом оркестр. Німці ходили в баню з оркестром, співали. Все це було своєрідною філармонією, сидячи на огорожі, майстерно відтворював тирольські йодлі, якщо в колоні не було відповідного співака — соліста-віртуоза.
Далі в репортажі: «Двадцять і більше років минуло з часу, як тут була революція, а що від того часу змінилося? Чи змінилася вулиця, паркан, хідник, будинки? Так. Змінилися».
Дійсно, так. Висадили в повітря великий гарний (за розповідями) собор на скелі над річкою Случ, церков у місті не залишилося, священиків теж.
Новоград-Волинський, як прикордонне місто, був вщерть заповнений військами. Житло було дореволюційне, про нове не дбалося, населення бідне. Йшла гарячкова підготовка до війни, розбудовувалися військові містечка й потужні бетонові ДОТи («долговременная огневая точка») на східному березі річки. Потім замість ворога самі ж совєти їх (ДОТи) і підірвали. Регулярно по тривожній сирені проводилися тренування з цивільної оборони.
Прокладено стратегічну асфальтову дорогу без хідників поза центром, військо проїде, а люди — невеликі пани, обійдуться якось. Хідники були тільки на центральній вулиці й на Житомирській. Асфальтом на схід рухалася німецька техніка, мадяри на возах, інші формування. Назустріч перші дні війни йшла безперервна маса полонених. Німці не могли дати ради цій масі, родичів конвой відпускав. Цю дорогу пильнували, ремонтували робітники-поляки з відповідною технікою.
До війни збудовано пару шкіл і порядний кінотеатр, бо ж «із усіх мистецтв найважливішим нам є кіно», це їм — для нав’язування того божевілля, яке творилося в країні. Нам же для донесення правди людям необхідно екранізувати й показати твори Василя Барки «Жовтий князь», Івана Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський», Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Василя Шкляра «Чорний ворон» і багато інших.
У цьому кінотеатрі при німцях була церква, працював старий кінотеатр, демонструвалися фільми з Марікою Рьокк, на другому поверсі — жандармерія, навпроти певний час — російські вояки, союзники Німеччини, називалися козаками.
Серед маси проблем воєнного часу була й відсутність палива, а зими люті. Розбирали на паливо кинуті хати, огорожі. Декілька хат під соломою вздовж асфальтової траси за розпорядженням нової адміністрації було розібрано, щоб не псували пейзажу. Все разом складало картину, яку змалював Улас Самчук:
«Хочеться запитати... Сталіна, де ділись... ті люди, які у свій час ті будинки ставили, обносили огорожами...»
Відповідь на це запитання знав, звичайно, і його автор, але все ж можна її проілюструвати історією моєї родини. Моєму майбутньому батькові з братами у 20-ті роки захотілося «соціалістичного раю», тож і перейшли з Рівненщини (тоді Польща) до ессесерії. Він женився в Новограді (Звяглі), й сім’я переїхала до Бердичева. У 1937-му пішла хвиля арештів. Тата й усіх сусідів з українськими прізвищами з вулиці К. Маркса ночами забрано, і всі пропали. Маму від воріт тюрми проганяли, начальник кричав караульному: «Гони ее отсюда, еще раз прийдет, тащи ее внутрь! Мы ей здесь заменим мужа!» То мама-вчителька ховалася за рогом будинку, а я, трирічний, ніс передачу до входу. На п’ятий день після арешту —«обвинительное заключение — включить в список для представления в НКВД СССР». За три з половиною тижні — розстріляли, а збрехали нелюди «убыл по этапу на 10 лет без права переписки». За що?! — «Враг народа»! Його брата знищено в Ленінградській області, другий брат після «золотого вересня» пропав, здається, в Дубно за тиждень до війни. На зборах у школі вимагали, щоб жінки «врагов народа» відмовилися від чоловіків. Сатанизм! Мама з двома дітьми покинула збори й була вигнана з роботи.
Тож людей замела «красная метла», Сибір, Північ, війна. Потім знову Мордовія ...
За німців у Звягелі арештували маминого брата Сергія як заручника, а пізніше звільнили.
«А чому ті люди так одягнуті?.. Мішковата сірість, байдужа незграбність, розтоптані нечищені шлапаки, зім’ята запрана суконка і якесь подобіє неозначеної моди капелюха на голові, і то досить рідко...»
Біда була. Люди кращий одяг, збережену матерію міняли на базарі на більш необхідне. Зношений одяг ремонтували, перелицьовували (вивертали на другий бік), фарбували і знову міняли. Взуття «перетягували» з більшого розміру на менший. З автокамер клеїли галоші — «чуні», а «трепи» — це шльопанці зі шкіряним передком і дерев’яною підошвою, в них ходили містом і в школу. Мені пошили штани з ліжника й перешили німецький військовий френч. Всі природні опади осідали безпосередньо на одяг. Парасолей не було, та й щодо них прищеплювався класово ворожий погляд, мовляв, це разом із капелюхом, краваткою і окулярами — «буржуазні замашки, гнила інтелігентщина». А інтелігенція не клас, а тільки якийсь прошарок, другорядне. Гегемон декларативно — робітничий клас — еталон у всьому. Ідеологія примітизувала естетичні смаки. Належало виглядати по-пролетарському, недбало. Тож разом із бідністю це й бачив У. Самчук.
По війні боролися «с тлетворным влиянием Запада» (і доборолися!), зі стилягами: це — «кок» на голові й довге волосся, широченні плечі, вузенькі штани (а мав бути тільки «морской клеш»), закордонне взуття на «манній каші» — каучуку. «Це не відповідає канонічному образу «советского человека»! Лютували комсомольські патрулі.
А танці — рок-н-ролл, а джаз — «збочення від генеральної лінії партії, ідеологічна диверсія». Тож недремні Львівські «органи» відправили на 10 років на Колиму блискучого імпровізатора джазу — «білого Армстронга» Едді Рознера — імпровізувати з табірним оркестром, записи двічі забороняли.
Піонера українського джазу Ігора Хому «жерли на волі у Львові», зокрема й через газету «Ленінська молодь».
«Єдине, що у Звягелі «блістаєт» — «его настоящий русскій язик...» Іде собі така заялозена людинка, і спробуйте її щось по-людськи запитати...»
Зрозуміло — це результат імперської політики й за царя, й за совєтів. Нині йде наступ на українство в Україні. Русифікувала у всі часи імперська армія забритий люд і поспільство навколо. Українське військо повинно захищати і поширювати українську мову. А громадський рух «Не будь байдужим!» повідомляє, що україномовних не приймають на роботу, й це в Україні!
За німців періодично діяла (вчителям не платили) українська школа й німецька для фольксдойчів, там давали сніданки і портфелі. Ми в українській писали на старих німецьких документах між рядків, переписували Буквар із замальованими портретами вождів і розстріляних «врагов народа» . Деякі «фольксдойчі» у відповідний час і за відповідних умов перекотилися у «великороси». Однокашники, хто подався на Наддніпрянщину, до Києва, «служивые», повернувши до Звягеля, бувшою рідною мовою не послуговуються, хто до Львова — тверді українці.
Якби зараз міг Улас Самчук проїхати малими містами України від Карпат через Корець за Донбас! Що змінилося в них з часу цісаря-царя, що на них чекає? Він схопився б за голову. На Донеччині — міста Дзержинськ, Красноармійськ та ін. Ставляться пам’ятники катюзі Сталіну, Катерині — «вражій бабі». В Новограді-Волинському (Звягелі), Бердичеві стовбичать боввани вождя катів, хати ще більше вгрузли в землю. Вулиці того ж Леніна, Лібкнехта з Розами-Кларами, з тої ж банди — Свердлова, Володарського, Котовського з кримінальників. Вулиця К. Маркса в Бердичеві така ж нікчемна. Людей нема, порожнеча.
Захоронення — схованка масових жертв геноциду українців 1937—1938 рр. біля юдейського цвинтаря — заросло високим травостоєм.
Закатовані, зневажені, забуті тут. Рідні пам’ятають! Щоб не повторилося жахіття, не можна допустити повернення імперії зла.
