Сага про Вовчу

На початку лютого на 80-му році життя відлетів у засвіти Георгій Люлько — письменник, головний редактор Павлоградського письменницького дому «Дивосвіт». У тоталітарну добу зазнав утисків через «український націоналізм», був позбавлений можливості працювати за фахом. Твори Люлька поширювались у самвидаві. У його творчому доробку десять книжок поезії і прози.

Свого часу Георгій Іванович на моє прохання написав для часопису «Свята справа-ХХІ» «Сагу про Вовчу». Читати цей твір — справжню поему в прозі — без душевного щему і клубка у горлі не можна...

Петро ЧЕГОРКА, головний редактор Еколого-краєзнавчого часопису «Свята справа-ХХІ» м. Верхівцеве Дніпропетровської області

Вовча — річка в Донецькій та Дніпропетровській областях, ліва притока Самари. Довжина 323 км, площа басейну 13300 км?

Є в донецьких степах село Вовче, а коло нього джерельце, з якого Вовчанською балкою побіг сріблистий струмочок, щоб стати Річкою. Над тим джерельцем люди спорудили муровану криницю й поставили єдиний на земній кулі пам’ятник Вовчиці. Казковій Вовчиці із чудової легенди-казки. Не лихій звірюці, не хижачці, а звірині лагідній, добрій. Це вона — та вовчиця — за легендою, вмираючи від спраги в степу, розрила замулене джерело: отак і народилася Річка, згодом найменована на пошанівок Мудрої Вовчиці Вовчою. А віку їй, можна вважати небагато-немало, а цілих десять тисячоріч. Атож, пам’ятає вона золоте дитинство нової людської цивілізації, нашого з вами людства. Дорогою до Дніпра-Славути зустрілася Вовча із Самарою та й посестрилася з нею назавжди. Обійнявшись, побігли до Бористена разом...

Чверть сторіччя тому, по мільйонах років розлуки з Рікою мого дитинства, я прожогом поринув у літепло моєї колиски-купелі, щоб змити із себе куряву чужинних країв, та не відчув я щастя повернення до магії дитинства. Вода у Вовчій зробилась невпізнаною. Не м’якою, не солодкою, не запашною, не оксамитовою й не калиновою. Моя душа не заспівала від дотику до цієї каналізаційної отрути. Я випірнув із запаскудженої, сплюндрованої гидотою «прогресу» не Ріки, а канави-калюжі, й заплакав, наче скривджена дитина. Не стало моєї ласкавої, моєї ніжної, моєї любої! Я підняв долоні до очей. У мазуті! Якими ж слізьми ридає ця понівечена, проте ще жива як і ми, витвір Божий! Занепащений нами. Давно я не купавсь у Вовчій, хоч і живу поруч.

Для кожної людської душі річка дитинства найказковіша на світі. Навіть якщо це не могутній Дунай, не Рось, не Десна, не Черемош, не Тиса, не Ворскла, не Самара з Вовчою, а найменшеньке, інколи майже безіменне річеня-річенятко, павутинка чи ниточка з погляду пташино-літакової небесності. Скільки таких капілярів-прожилок на нашій українській землі!

Шорстка для декого назва Вовча для мене не є такою. Хіба, скажімо, Десна або Псьол самі по собі, як слова, звучать мелодійніше, ніж Вовча? Вовча — наша колиска і наша велика купіль. Ми виростали з нею і в ній, її джерельна вода наснажувала нас і оздоровляла кров. Живодайні річки, як земля й небо із сонцем — щедрі. Річка нашого дитинства давала нам очерет і рогіз для стріх та палива, лепеху для долівок, прекрасну глину для хат-ліплянок і від усіляких хвороб. А своєю рибою Вовча не раз рятувала павлоградців від голодної смерті.

Тієї Вовчої вже нема. І не вовки-сіроманці занапастили Річку мого дитинства, а двоногі вовкулаки. Радіацією. Хімзаводським виробництвом. Полігонівським виробництвом. Пивзаводським виробництвом. Птахозабійним виробництвом. М’ясокомбінатом. Лубзаводом. Шахтобудівництвом. Каналізацією. Колгоспними отрутохімікатами. Сміттєзвалищами...

Річка! Була вона щасливою степовою красунею, то радісно усміхненою, то лагідно замисленою; царівною, гетьманівною, княгинею нашого степу. Живою, жвавою, почуттєво і всебічно багатою. Щедро-щедротною у зеніті весни і влітку, справжнім земним раєм, однією з артерій барокового українського світу. Своїм літеплом змивала порох із тіл і душ, давала наснагу людям, тваринному й рослинному царству — коням, волам, корівкам, птахам, нивам і гаям. Їй дякували гуси-лебеді і лелеки, лошата і телята, квіти і метелики, а соловейки напували її своїми божественними піснями, насиченими пролісковими, конвалієвими, бузковими, любистковими, м’ятними пахощами-трунками. То були всепроникливі акорди любові. І сонячна душа Вовчої дзвеніла у відповідь, ніби арфа-кобза-бандура, виспівувала, наче сопілка-флейта, бриніла, мов басоля-віолончель. Була, як українська народна пісня, як кобзарська душа.

Пізно восени вродливиця Вовча ставала заглибленнішою, не такою співучою й різнобарвною, як бабиного літа. Перевдягалася, готуючись до зими. Ховала пишні шати в мальовану скриню, замикала й саму скриню. Надивлялася на спорожнілі поля, чорну ріллю, безлисті гаї, на обважніле небо та хмаровиння. Дослуховувалася співу-волання журавлів, які краяли небо і душу, відлітаючи у вирій.

Примерзала та не жахалася й найскаженіших морозів: чим товщий її крижаний панцир, тим спокійніше їй спочивати під ним. Узимку Вовча ставала для нас льодяною «трасою» із ополонками для питної води та прання, з лунками для рибалок, із звільненими від снігу майданчиками для розмаїтих грищ-забав. В найсутіжніші роки латок і торб ми розцвічували її карими, зеленими й синіми зірочками-оченятами нашого Нового Року, Різдва й Водохрещі, золотими Стожарами наших душ, пурпуровими обріями мрій. Тим мріям, навіть із бляклими від недоїдання личками, ми — дошкільнята й школярики весело акомпанували саморобними ковзанами та лижами. А санчатами в нас були лікті й животики, скеровувані до засніженого лона ненечки-Вовчої з високих, як гори, берегових гребенів-крил.

А скресання Вовчої? Пробудження до нового життя. Гуркотіння криги, штовхання й розбиття крижин, нуртування розбурханої тьмяної води, оті вири, ті чорториї, вияви повеневої стихії. Вовчанські повені в Павлограді бували не лише казковими, а фантасмагоричними, як у Довженка і Фолкнера, як біблійний Всесвітній Потоп. Неймовірні хвилювання, бентега, дивовижна краса, деколи й жахіття. Воскресаючи, відроджуючись, річка завдавала павлоградцям клопотів, але ті клопоти не були марними: Вовча самоочищалася, щоб дарувати нам свою нову казку, нове благословення, нову благодать. Її скресання часто збігалося з Великодніми святами. Духовна чистота Великодня освячувала і те, що відбувалося з Вовчою, гармонуючи з нашими почуттями весняного оновлення.

Це й не річка вже, а море! Ціле море прибутної води. За тиждень-другий Вовча поверталася у звичне річище, береги її під сонечком, яке пригрівало все дужче, починали закосичуватися розкошами радісної весни, розпочатої здавалося б зовсім нещодавно латками дихаючих власною парою проталин та щасливим гомоном веселиків-журавлів, які прибували на Батьківщину із вимушеного вирію. Наче пишні шати виймалися з мальованої скрині! І знову річка оберталася на лебедину і соловейкову, на лелечу і ластів’ячу, на вербо-калинову. А там і Зелені Свята, Купала і Спас — рай для малечі. І все це попри війну та голод. Усупереч їм. Рай у латках і злиднях. Сама природа рятувала наш народ від цілковитого винищення. Ми не мали ні телевізорів, ні комп’ютерів, ні автомобілів. Електрики, радіо, велосипедів та годинників тривалий час не було в нас. Нормального одягу і взуття, нормального харчування. А проте мали ми незрівнянно більше — нашу Річку. Вона нам була всім на білому світі. Нашою справжньою, нашою українською Україною...

Як мені порятувати її? Як воскресити? Де джерельна вовчанська вода? Немає її... В рівчаковій багнюці-твані вовтузиться російськомовна дітвора. Це не Вовча, не моя рідномовна... Чи не з цієї «братської» мови й розпочалося руйнування, занепащення наших душ і нашої Вовчої? Ми всі завинили перед тобою, благодатна річко мого дитинства. Щоб засмічувати й отруювати довкілля, потрібно, напевне, мати отруєні і засмічені душі. Наші душі ти не засмічувала, не плюндрувала. Розтлін і розпад — не твої плоди.

На казкових берегах прекрасних рік, річок і річеняток ми ставали українцями. Яка лиха мачуха, яка лиха відьма зачаклувала нас разом із Вовчою? Болять мені твої рани, Мамо-Річко, рани України. Ми нероз’ємні з тобою назавжди... А можливо, десь виходить із Вовчої вовчиця і виє на Місяць. Оскаржує людей за те, що побили її діточок. Починаймо очищати свої душі і ріки — замулені джерела...

Вовча біжить до Дніпра, до Києва! Ми маємо порятувати її вже через те, що наша диво-Річка, Річка-пророчиця вкупі із своєю посестрою Самарою торує по Східній Україні її справжній Шлях — до Києва, вона справіку й назавжди є однією із кровотворних судин українського народу, української нації, України. Вбиті річки — це невигойні рани України, нашої державності, а кожна відроджена річка — це Життя України, її незнищенне безсмертя.