«Світи Сухоліта»

На зміну глибоким, вибуховим, незвично невеликим за форматом й несподівано затиснутим у вишукані рамки, живописним полотнам Анатолія Криволапа прийшла експозиція живопису Олександра Сухоліта. Різниця разюча та інтригуюча.

На такі сміливі кроки здатна, здається, лише Тетяна Савченко — директор і куратор цієї галереї. Саме вона послідовно й уважно демонструє живописні пошуки непересічного скульптора і графіка Олександра Сухоліта. Судіть самі: 2011 року в галереї були представлені його «Моря», 2014 року — «Пейзажі», 2016-го — «Поля».

— Мені особисто Саша цікавий не тільки своєрідною манерою письма, але й власним баченням світу. Візуальний ряд його картин спрямовує нас у безмежний часовий простір, що, взагалі-то, властиво скульптурі. І тут виникає, на мій погляд, цікавий ефект, який не акцентує на мінливості та плинності моменту, а узагальнює його до ступеня Абсолютного Конкретного Стану. Це і є відкриття, і скоріше, художнє, а не живописне...

Мова Сухоліта проста і зрозуміла, як дитячий малюнок, який, тим не менше, не передає лише видиме, а робить зримим таємно осягнуте, —  пояснює свій вибір Тетяна Савченко.

Зовсім не кожен скульптор готовий демонструвати окрім власної пластики хоча б рисунки. А Олександр Сухоліт послідовно й досить вагомо висловлювався і шукав себе паралельно, — як в пластиці, так і рисунку все своє творче життя, ще починаючи з інститутських часів. Втім, поступово живопис стає ще однією і тепер, схоже, вже неподільною складовою його творчості.

Думаю,  одним з вагомих поштовхів до цього була його участь в ряді пленерів «Гурзуфських сезонів», які я організовувала в першому десятилітті цього століття, зокрема, в 2006 і 2010 роках. Тоді скульптор, котрий пропадав у каменярнях альмінського вапняку десь в Бахчисарайському районі, приїхав до живописної творчої групи. Озирнувся на колег — того ж Анатолія Криволапа, Тіберія Сільваші, Владу Ралко, Володимира Буднікова, Олену Бабенцову, Ігоря Ступаченка, Олега Тістола...),  і за їхньої моральної підтримки беззастережно став занурювати свої рисунки на полотні у колір. Так несподівано й хвацько  з’явилися його перші «Моря».  

Зайшла до галереї напередодні. Сашко Сухоліт сидить, ніби розгублений: «Ось привіз. Сказали треба. Я ж не живописець», — і обвів очима десь з сотню різноформатних, картин, щойно вивантажених у простір галереї. Поспілкувалися. Розповів про власне ставлення до кольору, як до осібної субстанції,  та про  бажання створювати якісь синтетичні (від слова «синтез») роботи. Говорив про те, що на його думку, колір мало хто розуміє. А він — божественний. Вважає, що в абстракції дуже непросто помітно й вагомо висловитися, бо перший же креативний жест буде миттєво збанальнений колегами й не дозволить йому розвитися в руслі першого автора до завершення. Так відбувається, бо автор втрачає інтерес, збитий висловлюваннями послідовників, або його ідеї бувають затертими навалою схожих думок та висловлень колег. Адже в сучасному світі хвилі інформації так швидко розповсюджуються, що за  ідеями, які витають у повітрі вже не треба навіть полювати — вони самі плюхаються на голову і вже не відкрутишся — мусиш реагувати.

Що ж в його такому лаконічному, навіть я б сказала, аскетичному живописі привабливого? Саме ця аскеза і певна недбалість висловлення. Вона іде не від зневаги, а навпаки — через  перебільшену увагу, а з тим й особливу напругу реагування. І якщо Анатолій Криволап, кохаючи колір, вивчає його досконально, працює і бореться з ним до нестями. То Олександр Сухоліт як дитина, котра бавиться з вогнем або чимось гарячим — хапає і відштовхує   відпускає, і та гаряча кулька, обпікши його свідомість та самолюбство, вислизає й летить від нього геть. Втім, летить недалеко, як раз на таку відстань, щоб він міг її бачити й розглядаючи ятрити собі душу прагненням ще раз торкнутися, ще якось полонити, щоб знову звільнити. Бо він сакралізує колір, дивується самій субстанції фарби незгірш від Криволапа. Але якщо Криволап полонить барву й царює, то Сухоліт, сакралізуючи її, трохи незграбно вклоняється та перетворює колір на самостійний недоторканний образ, дуже схожий на образи його металевих ікон.

На мою думку, живопис Сухоліта краще за все сприймати вкупі з іншими його творами — рисунками та круглою скульптурою і рельєфами. Тоді  доробок цього тонкого й реактивного, з дуже глибоким світовідчуттям митця стає опуклим й цілісним, ніби частинки складаються в єдину картину й демонструють незбагненні світи цієї натури.

Тож  галерея «ТриптихАрт» демонструє зухвалий живопис непересічного скульптора і рисувальника, захопленого незбагненними образотворчими властивостями кольору. Відбувається це завдяки  проникливому і прогресивно   чуттєвому погляд-вибору галеристки Тетяни Савченко (нерідко вона називає себе «галерницею» від слова галера, натякаючи на важкість свого труда. З чим погоджуюся всеціло). А ще варто зауважити  на бездоганній, багатошаровій за змістами і ритмами, просто заворожуючій експозиції Сухолітових картин, яку створив Валерій Шкарупа. Це він, коли ділиться досвідом експонування творів, багатозначно каже: «...В експозиції кожна нота важлива. Так по нотах можна вибудувати мелодію з найскладнішого матеріалу. А можна і не мелодію.., — усміхається у вуса. Так мелодія Сухолітових «Світів» звучить до 7 лютого...