«Світло відкриває людині красу»

Багато в чому Лев Шестов (Лев Ісаакович Шварцман) передбачив основні ідеї екзистенціалізму. Його афоризми досі часто цитують:

— Завдання письменника: йти вперед і ділитися з читачем своїми новими враженнями.

— Завдання філософії не заспокоювати, а бентежити людей Завдання філософії — навчити людину жити в невідомості, ту людину, яка найбільше боїться невідомості і ховається від неї за різними догматами.

 — Потрібно, аби сумнів став постійною творчою силою, пройняв би собою саме єство нашого життя.

— Нові думки, навіть власні, не скоро завойовують наші симпатії.

— Якщо думка з’явилася — відкривай ворота!

— Від смішного до великого теж лише один крок.

— Світло відкриває людині красу — але воно відкриває нам і неподобство.

— Символи не завжди бувають красиві.

— Мудреці не більше знають, ніж дурні, — у них лише більше хоробрості самовпевненості.

* * *

1898 року вийшла друком перша книжка Л.Шестова «Шекспир и его критик Брандес», в якій було окреслено проблеми, що пізніше стали наскрізними для творчості філософа: обмеженість і недостатність наукового пізнання як засоби «орієнтування» людини у світі; недовіра до загальних ідей, систем, світоглядів, що затуляють від наших очей реальну дійсність у всій її красі й розмаїтті; висунення на перший план конкретного людського життя з його трагізмом; несприйняття «нормативної», формальної, примусової моралі, універсальних, «вічних» етичних норм.

Потім автор засів за наступний трактат — «Добро в учении гр. Толстого и Ф.Нітше. Философия и проповедь» (1899). Хоча епіграфом до першої книжки стали крилаті слова німецького мислителя Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche; 1844—1900):

— Я ненавиджу всіх нероб, що читають.

* * *

1899 р. Лев Шестов написав глибоку літературознавчу статтю «А.С.Пушкин», вперше опубліковану лише 1960 р.

За чорновим рукописом, що зберігся в особистому архіві мислителя. У Нью-Йорку. В альманасі «Воздушные пути» (№1), що видавався за редакцією публіциста Романа Грінберга (1893—1969).

А потім життя викинуло фортель, коли у травні 1901 р. Сергій Дягілєв (1872—1929), ще ніякий не антрепренер, а всього лише чиновник з особливих доручень при директорі Імператорських театрів, князі Сергієві Волконському (1860—1937), посварився з начальником, грюкнув дверима і став одним з основоположників групи російських модерністів «Світ мистецтва». Вправний ловець талантів завжди знав, де брати кадри — саме з України пан Дягілєв пізніше переманить до себе і Вацлава Ніжинського, і його сестру Броніславу Ніжинську, і Сергія Лифаря.

Дізнавшись про самородок, Сергій Дягілєв почав його розшукувати. Не встигаючи застати Льва Шестова ні в Києві, ні в Москві, ні в Петербурзі, лист із комерційною пропозицією ганявся за письменником Європою, поки не застав... у Швейцарії.

— Прочитавши мого Толстого («Добро в учении гр. Толстого і Ф.Нітше. Философия и проповедь». — А.Р.), пан Дягілєв пропонував співпрацювати в його журналі. У той час в моєму портфелі лежав рукопис нової книжки, і я надіслав йому «Достоевский и Ницше (Философия трагедии)». Сергій Павлович був у захваті.

Дягілєв запропонував  Шестову співпрацю з журналом модернізму «Мир искусства».

— Філософія хоче будь-що стати «наукою», такою самою наукою, як математика, і якщо цього не можна досягти жодним іншим шляхом, то, в усякому разі, виручить теорія пізнання. Вона доведе, що не про все можна запитувати філософію, що її навіть і запитувати зовсім не можна, а лише можна слухати, що вона каже.

* * *

Публікуючи статті в журналах і збірках, Лев Шестов готував інші публікації. Найкраща з робіт — «Творчість ні з чого» (1905), присвячена А. Чехову.  На противагу загальноприйнятому погляду на письменника як на «м’якого, ніжного лірика», «поета сумних настроїв» і «співця похмурих людей» — Л. Шестов побачив письменника нещадного:

— Чехов був співцем безнадійності. Наполегливо, понуро, одноманітно упродовж всієї майже 25-річної літературної діяльності Чехов лише те й робив: у той чи той спосіб вбивав людські надії.

* * *

Аби нічого не відволікало від інтелектуальної роботи, навесні 1903 р. мислитель вирушив за кордон. Оселившись у Швейцарії, біля озера в околицях Ту, він взявся за нову книжку з початковим заголовком... «Тургенев и Чехов». Одним з епіграфів стала табличка біля небезпечної гірської стежки в Альпах: «Лише для тих, хто не боїться запаморочення».

Через рік він закінчив головну працю всього життя — «Апофеоз беспочвенности». Твір складався з передмови і двох частин, що містять, відповідно, 122 і 46 афоризмів, плюс додатки: дві статті — «Власть идей» і «Юлий Цезарь Шекспира», написані авторам до від’їзду за кордон.

«Апофеоз беспочвенности» справив враження бомби, що вибухнула. Відомий адвокат Оскар Грузенберг (1866—1940) заявив, мовляв, у автора досвіду адогматического мислення просто... «кислотний розум».

— Завдання філософії — не заспокоювати, а бентежити людей.

Бунт Льва Шестовa проти догматичного розуму і лицемірної моралі виявився неприйнятним з різних причин. По-перше, він був незрозумілий для представників середнього віку, особливо — в середовищі літніх bon-vivant. А по-друге, виявився настільки близький хлопцям призовного віку напередодні I Світової війни, що в гімназіях царської Росії почали множитися гуртки, в яких панував справжній культ київського письменника.

Доходило до курйозів, норовливі хлопці віднині лякали батьків:

— Якщо.., почну розпусничати і читати Шестовa.

РОДИНА ШЕСТОВИХ: БАТЬКИ, СЕСТРИ, БРАТ (У ЦЕНТРІ НА ФОТО СТОЇТЬ ЛЕВ ІСААКОВИЧ)

* * *

Бренд освіченого нігілізму входив в моду, тим часом його апостол рухався далі: Вісбаден, Київ, Фрейбург, Москва, Берлін, Санкт-Петербург (бував на «башті» у В’ячеслава Іванова), Париж, Ясна Поляна (їздив на гостини до міфічного мудреця Льва Толстого), Коппе, Баден.

Далі були твори: «Начала и концы» (вересень 1908), «Достоевский и Нитше» (1909; друге видання), «Великие кануны. Философия и теория познания» (1911), що підсумували перший — «літературно-критичний» — період творчості Льва Шестова. Як людина заможна і письменник успішний, він не ховав гроші в кубушку, за російським звичаєм не просаджував у казино чи на водах, а будучи справжнім мислителем... допомагав нужденним. Коли у травні 1909 р. в газеті «Речь» (№9) з’явилася стаття «Поезия и проза Федора Сологуба», гонорар, 60 рублів, Лев Шестов поділив за справедливістю: 20 рублів залишив собі, 25 рублів віддав казкареві і фантазерові Олексію Михайловичу Ремізову (1877—1957), а 15 рублів — літературознавцеві і перекладачеві Євгену Германовичу Лундбергу (1883—1965). Ці колеги родинної справи не мали і завжди були у скруті.

— Можливо, більшість читачів не хочуть цього знати, але твори Достоєвського і Ніцше містять в собі не відповідь, а запитання.

Восени 1908 р. Лев Шестов оселився з родиною в німецькому м. Фрейбурзі, а з березня 1910 р. мешкав здебільшого у швейцарському містечку Коппе. Займаючись класичною філософією і богослів’ям, письменник відкрив для себе нового героя, християнського богослова і реформатора церкви Мартіна Лютера (1483—1546). Він вивчав праці середньовічних схоластів, багатотомні історії догматичних учень, забутих містиків і невтомних лютеран. І  практично нічого не писав, збираючи душевні сили. Саме у той період він почав зачитуватися Біблією, а також Платоном, Арістотелем, Плотином.

— Добре було Прометеєві — він ніколи не залишався сам. Його завжди чув Зевс — він мав супротивника, мав кого доводити до люті й дратувати своїм непохитним виглядом і гордими промовами, отже, мав «справу».

1 березня 1910 р. Лев Ісакович Шварцман підписав договір із Петербурзьким видавництвом «Шиповник» на видання повного зібрання творів. Шість томів авторських творів почали регулярно з’являтися з березня 1911 р.

* * *

1913 р. письменник розпочав книжку «SolaFide» («Лише вірою»). Роботу він не встиг закінчити — розпочалася I  Світова війна. Довелося терміново повернутися до Росії. У поспіху рукопис залишився за кордоном, і лише 1920 р., опинившись в еміграції, авторові вдалося матеріали повернути. Частково глави з «SolaFide» і частина ідей перекочували до інших книжок або публікувалися окремо.

У повній версії «Лише вірою» побачила світ вже по смерті мислителя: ні, на жаль, не в Києві, а в Парижі, 1966 р.

— Людські істини лишень й придатні, що для службових цілей.

— Найважливіші і найвизначніші думки, одкровення, з’являються на світ голими, без словесної оболонки: знайти для них слова — особлива, дуже важка справа, ціле мистецтво.

Лютневу революцію Лев Шестов пережив у Москві, але особливого захвату не відчував. Хоча мислитель завжди був супротивником самодержавства, у дні соціального перелому він рідко залишав будинок, а сидів, зачинившись у кабінеті, — сумний, задумливий. Нову вистраждану статтю «Potestas Clavium» («Влада ключів») так і не... опублікували; трактат з’явився лише в берлінському видавництві «Скифы» 1923 р.

— Світло відкриває людині красу — але воно ж відкриває нам і неподобство.

Жовтневий переворот Лев Шестов зовсім не сприйняв. Його брошуру «Что такое большевизм» (1920) нова влада не зрозуміла і не пробачила.

— «Краще бути нещасною людиною, ніж щасливою свинею», утилітаристи розраховували цим золотим мостом перебратися через прірву, що відділяє їх від обітованої землі ідеалізму. Але прийшла психологія і грубо доповіла: «Нещасних людей немає, всі нещасні — свині».

* * *

6 липня 1918 р. родина Шварцманів повернулася до Києва. Лев Ісакович читав курс «Історія стародавньої філософії» в Народному університеті, а також виступав з доповідями і публічними лекціями.

На очах Льва Шестова за кілька місяців красиве місто не раз переходило з рук в руки: УНР, Гетьманат, німці, Петлюра, більшовики, білогвардійці. У надії виїхати за кордон родина з Києва у жовтні 1919 р. перебралася до Ялти. За клопотанням богослова і православного священика Сергія Миколайовича Булгакова і професора Київської духовної академії Івана Піменовича Четверикова (1880—1969), а також завдяки широкій популярності праць самого письменника Л.І.Шварцмана зарахували приват-доцентом до Таврійського університету м. Сімферополя.

— Коли настає справжня скрута, дурна людина стає розумною.

Проте на початку 1920 р. разом із родиною киянин виїхав з Ялти до Севастополя, звідти — до Константинополя, а потім через Італію восени 1920 р. дістався Парижа. І знову все довелося розпочинати з нуля. Тепер предметом філософського інтересу стала творчість Парменіда і Плотіна, Блеза Паскаля і Бенедикта Спінози, Серена К’єркегора, а також сучасника Едмунда Гуссерля (1859—1938). Тим часом дружина Ганна Елеазарівна Шварцман, дипломований лікар-дерматовенеролог, випускниця університету Берна, в еміграції працювала массажисткою. Їхні доньки — Тетяна (1897—1972) і Наталія (у заміжжі — Баранова; 1900—1993) з відома батька були хрещені; молодша навіть стала автором мемуарів «Жизнь Льва Шестова» (1975) і вийшла заміж за інженера-геофізика Володимира Миколайовича Баранова (1897—1985), капітана Марківського артилерійського дивізіону.

* * *

Дуже швидко колишній киянин увійшов до еліти західноєвропейських мислителів і на рівних спілкувався із засновником феноменології, німецьким філософом Едмундом Гуссерлем, французьким соціологом і культурологом Клодом Леві-Строссом (1908—2009), основоположником філософської антропології Максом Шелером (1874—1928), німецьким екзистенціалістом Мартіном Гайдеґґером. Як один із стовпів філософської думки ХХ століття, Лев Шестов познайомився зі справжніми лідерами громадської думки Старого світу. Серед нових знайомих виявилися: романісти — Томас Манн (1875—1955) і Андре Жід (1869—1951), фізик-теоретик Альберт Ейнштейн (1879—1955), культуролог Андре Мальро (1901—1976) та інші.

У Парижі він, Leon Chestov, став назавжди європейцем, тут розпочався найпродуктивніший період творчості Льва Шестова. Він інтенсивно писав, виступав із доповідями, публікував статті в найбільших європейських журналах. Крім того, в 1925—1937 рр. у Сорбонні мислитель періодично читав лекції з історії російської релігійної філософії.

У Парижі Лев Шестов створив найважливіші книжки: «Умозрение и Апокалипсис. Религиозная философия Вл. Соловьева» (1927), «На весах Иова. Странствования по душам» (1929), «Мартин Бубер» (1933), «Гегель или Иов» (1934), «Кирхегард и Достоевский» (1935), «Киргегард и экзистенциальная философия» (1936), «Киргегард — религиозный философ» (1937), «Sineaffusionesanguines (О философской честности)» (1937), «Афины и Иерусалим» (1938).

* * *

В останній рік життя в ньому прокинувся інтерес до індійської філософії, не давали спокою нові, найсміливіші задуми.

— Не знати, чого хочеш, вважається однією з найганебніших обставин.

У жовтні 1938 р. Лев Ісакович захворів на бронхіт, який незабаром перейшов в туберкульоз. Мислитель помер 19 листопада, його поховали у родинному склепі на Новому кладовищі в Булоні, передмісті Парижа.