Кричати! Кликати! Але не згорати!

Не ювілейна дата, а все ж... До речі, патрону цього закладу, Олександрові Довженку, цього ж дня минає 126 літ. Справа проста — саме 10 вересня 1994-го побачив світ Указ Президента України «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження О.Довженка». Де й був пункт про створення Національного центру на ймення класика українського та світового кіно...

ГОРДІЇВ КІНОВУЗОЛ  ПЕРЕРУБАЛИ ІМЕНЕМ ДОВЖЕНКА

Узагалі-то краще було би не робити ту наліпку Довженкову на фасад новоствореної організації. Хоча б тому, що це стара радянська традиція — множити образи великих, і не дуже, діячів. Скільки пам’ятників Леніну (Свердлову, Калініну, Горькому та іже з ними), вулиць і площ, заводів і фабрик їх більшовицького ймення було розкидано неозорими просторами СРСР!

Хоча логіка в тому Указі була — бюрократична. Бо за три роки Незалежності ніяк не могли створити в Україні національний архів ігрового кіно. Пояснюю. Архів кіно документального у нас існує давно — Центральний  державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного. А от усі ігрові фільми віддавна здавалися на збереження до Держфільмофонду СРСР (з 1992-го — Росії). Здавалися, до речі, тільки з російськомовною фонограмою, відтак не дивно, що фонограми українською губилися.

Виходило, що новостворені фільми вітчизняного виробництва здавати було нікуди (до архіву здаються не фільми як такі, а комплекти фільмових матеріалів; це, так би мовити, оригінали, з яких і друкуються кінокопії).  Належало створити архів, але все це в’язло в бюрократичних перепонах.

Гордіїв вузол вирішив перерубати режисер Микола Мащенко — на той момент гендиректор кіностудії імені Довженка. Наскільки я знаю, саме він  був ініціатором включення формотворчого пункту до президентського Указу. Ну, а щоби це формально виправдати — архів назвали Центром, Національним центром Олександра Довженка. Хоча насправді йшлося про створення саме архіву ігрового кіно, де мають зберігатися фільми (передусім українського виробництва), де мають вивчати та популяризувати спадщину вітчизняного кіно.

Була тут і своя передісторія. У 1991 році створили Держфільмофонд України (те, що у 1960—1980-ті, а тепер і нині називається Держкіно).  Держкіно УРСР ліквідували у 1988-му під тиском кіногромадськості, якій видавалось, що з тим разом упаде і оплот цензури і державних «кіноодностроїв». Одначе швидко схаменулись — бо ж галузь влили в мережу Мінкультури і там вона почала тихо й розпачливо танути, як грудочка цукру у склянці чаю.

Заходились боротись за поновлення окремого органу державного управління кінематографом. Вибороли, Держфільмофонд постав, та ще й на чолі із знаменитим кіномитцем Юрієм Іллєнком. У заступники собі Іллєнко покликав Ганну Чміль, що мала чималий управлінський досвід і світогляд ліберала, попри партійно-цеківське минуле...

НАЧАЛЬСТВО І ЕЛЕКТРИКА

Новоспечений голова покликав і мене, аби я зайнявся створенням  державного кіноархіву. Я пропозицію прийняв і заходився вивчати можливості той архів створити. Без грошей, тоді це виглядало так, і саме  у ті часи ствердилась дебільна філософія, яка зводилась до уявлення, що грошей на культуру і науку у нас немає, «бо Україна — бідна й нещасна держава». З такою філософією багатими у нас ставали тільки одиниці, іншим належало бідкатись і посипати  голову попільцем...

То ж вивчивши іноземний досвід будування фільмових архівів, я визначив  два найоптимальніші варіанти. Перший був не дуже реалістичним, а все ж: йшлося про розміщення архівних скарбів у гірських печерах, на кшталт того, як це зробили норвежці. Постійна температура, стабільний режим вологості — те, що  треба. Недолік той, що це десь далеко від столиці, від культурних центрів.

Інший варіант був прагматичніший. Тоді якраз почали скорочувати українську армію, звільнялись склади, у тому числі й такі, що мали підземний профіль. Я дізнався, що були такі й неподалік Києва.

Інші варіанти так само розглядались, вибудовувалась і концепція архіву. Чималу допомогу надавала мені уже згадувана Ганна Чміль. Хоча паралельно почалася боротьба громадськості, із Спілкою кінематографістів України включно, проти Юрія Іллєнка (деякі його управлінські рішення викликали спротив) і Держфільмофонду. Закінчилось несподівано: ще недавно створену структуру ліквідували, кінематографічну справу повернули до Мінкультури, де вона й перебувала, у точці замерзання, аж до кінця так званого «нульового» десятиліття.

Ну, а питання щодо створення кіноархіву вирішилась з появою того самого Президентського Указу, підписаного Леонідом Кучмою. Микола Мащенко, з його енергією і режисерською магією, і не таке міг учинити. Пригадую, у 1995-му, він здійснив постановку вечора з нагоди столітнього ювілею кіно. В Національній опері. Тільки-но у залі з’явився Кучма, як електрика хутко вирубалась...

Ух, переляк був — не у нас, глядачів, в охоронців президентських. Світло швидко поновилось, Мащенко ж поновив градус позитиву, передусім у Кучми. А я з тих пір знаю: там, де постає велике начальство — енергетика падає до нульової позначки. А то й нижче. Указ був, а з подальшими діями ніяк не складалось.

Тільки у 1996-му щось зрушилось — опісля того, як вирішили: Центр Довженка розміститься на території Київської кінокопіювальної фабрики, що на Голосіївській площі. Фабрика, до речі, була однією з найбільших в СРСР та й загалом у Європі, там оброблялись мільйони метрів кіноплівки, там друкувались копії багатьох радянських і зарубіжних (тих, що виходили в наш прокат) фільмів. Однак у 1990-ті об’єми виробництва почали катастрофічно падати...

2 січня 1998-го прийшов туди і я — на посаду заступника гендиректора Центру Довженка з архівної роботи. Практично нічого ще не було, окрім декількох кімнат і десятка співробітників, на чолі з директором (першим директором!) Володимиром Трасковським. Він до того працював в обласному кінопрокаті, кіно любив, за його присутності електрика не гасла, а навпаки — підсилювалась...

КІНО Й ГРИБКИ

Та нещасливим виявився перший директор, не минуло й півроку, як він несподівано занедужав, а потому й помер. Царство йому Небесне, світлий чоловік був. Першу цеглину у будівництво архіву саме він поклав. По тому були різні директори, переважно ті, що мало розумілися на архівній справі. Із-за одного з них я й полишив Центр, у 2004-му. Конфлікт із тодішнім гендиректором, що мав мандрівничу натуру (коли виходити з його прізвища, яке й називати не хочу) і жодних уявлень щодо того, навіщо існує кіноархів.

Спершу Центр практично не мав фінансування (тільки на зарплату, навіть у відрядження не поїдеш). Потім архів об’єднали з кінокопіювальною фабрикою і кошти з’явились, як і нові приміщення. Почали збирати фільмові матеріали (передусім з кіностудій), виникли  і проблеми. Наприклад така: частина тих матеріалів виявилась зараженою грибковими бактеріями. Як боротись з ними — це велике питання, але ж боролись.

Інша частина роботи — збирання архівів «паперових»: документи, у тому числі особистого характеру, з приватних архівів, фотографії, фонозаписи і т.д. Заходились видавати фільмові довідники, аби облікувати виробництво кінострічок. До прикладу, підготували й видали каталог фільмів 1990-х років — їх виявилось багато більше, аніж ми думали; просто у ті роки, далеко не все відзняте з’являлось у прокаті чи узагалі на людські очі. Увійшли у ФІАФ, міжнародну федерацію кіноархівів...

Та по-справжньому Довженко-центр (так тепер зазвичай  його називають) запрацював  уже за нового гендиректора Івана Козленка. Він здійснив радикальне організаційне та фінансово-економічне  реформування архіву, перетворивши його на цілком сучасну культурну установу. Де реставрують фільмові матеріали, де провадиться (групою молодих перспективних істориків кіно, архівістів) вивчення кіноспадщини і видаються дуже цікаві книги на основі тих досліджень. Де запроваджено велику програму щодо популяризації тієї спадщини — вітчизняної і світової. Великий успіх мають, зокрема, такі собі фільмоконцерти, де старі кінокласичні фільми показують у супроводі «живої» музики, спеціально написаної для фільмів...

Варто назвати й міжнародну діяльність Довженко-центру — на багатьох фестивалях можна побачити результати їх роботи, а ще — чимало ретроспектив за кордоном...

БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ

Ну, і зрештою архів почав формувати давно омріяний Музей кіно, на власній території. Поки що шляхом презентації вітчизняної кіноспадщини у залах Центру. Представили, скажімо, доробок ВУФКУ, себто українського кіно 1920-х. Нині — фантастична виставка українського кіноплакату 1920-30-х років «Кричати! Кликати! Горіти! — спільний проєкт Довженко-центру і Національної бібліотеки України імені В.Вернадського.

Здавалось би, усе добре. Аж тут грянув коронавірус, а з тим разом і намагання нового керівництва Держкіно України в особі Марини Кудерчук радикально  зменшити фінансування Довженко-центру. По суті йшлося про нищення архіву, тим більше, що Іван Козленко, на знак протесту, подав заяву на звільнення. Зрештою, це перебороли — передусім завдяки великій підтримці кіногромади, до якої приєднався і міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Центр поновив роботу і 10 вересня святкує свій день народження. Буде показано (в рамках проєкту «Коло Дзиги» білоруський німий фільм «У агні народжаная» (1929) у живому супроводі білоруського гурту Relikt. Це підтримка архівістами боротьби білоруського народу за свободу і незалежність.

Вітаючи чудовий колектив Довженко-центру з днем народження, хочу сказати: ваша боротьба за право працювати так само продовжується. І перемога буде на боці культури і просто здорового глузду. А хто із тим глуздом не товаришує — того чекає забуття і наше презирство.