100 років без Нарбута завершилися. Нарбут повертається

Георгій Нарбут (1886 — 1920) — ілюстратор, графік, дизайнер, талановитий і кмітливий чоловік, автор «Української абетки», успішний митець, один із фундаторів Української Академії мистецтв — герой міжнародного проєкту «Нарбут ХХІ» видавництва «Родовід» та Українського інституту модерного мистецтва. Серед завдань проєкту — і збереження культурної спадщини (видання Нарбутівського збірника, знищеного 1933 року), і популяризація українського мистецтва за кордоном (презентація відеофільму — онлайн-виставки та її англомовного каталогу в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго), і реактуалізація творчості (міжнародний конкурс плакатів «На перетині всіх протилежностей» та онлайн-виставка фіналістів). Напередодні презентації легендарного Нарбутівського збірника, яка відбудеться 15 жовтня в Митрополичому будинку на території Національного заповідника «Софія Київська, «День» розмовляв з Лідією ЛИХАЧ, директоркою «Родоводу» і керівницею проєкту «Нарбут ХХІ», про повернення Нарбута в сучасну культуру, про експерименти з онлайн-форматами в умовах закритих кордонів і карантинних обмежень, про співучу естетику і шовкову енергетику «гербів та емблем живописця».

— Лідіє, ваш проєкт фокусується не на мистецькій, а на дизайнерській діяльності Георгія Нарбута. Несподівано...

ЛІДІЯ ЛИХАЧ

— До УКФ ми подавалися в програму «Знакові особистості в українському мистецтві» в категорії «Дизайн і мода» і показували Нарбута-дизайнера. Ми знаємо Нарбута як графіка, ілюстратора, але він також створював шрифти, гроші, марки, карти. Починаючи з 1994 року до 2001-го Олег Тістол і Микола Маценко творили «Українські гроші», але це суто мистецький проєкт — вони в українські гроші закладають основні українські події, вони в діалозі з Нарбутом, проте їхні твори, на відміну від Нарбута, не мають прикладного значення. А Нарбуту важливо було зробити гарні українські банкноти. Георгій Іванович був дизайнером і в петербурзький період — вигадував книжки від початку до кінця, робив обкладинки, обрамляв грамоти, і все ж таки там він більше малював, а в Україні переважно творив реальні речі, які були частиною візуального стилю нової держави.

— Ви часто порівнюєте творчість Нарбута з Баухаузом, намагаюся зрозуміти природу цієї ідеї.

— «Нарбут — це наш український Баухауз» — маю на увазі обсяг та якість його доробку. Навіть за короткий київський період — три роки, коли він працював і навчав студентів Академії в Києві, навіть пізніше інші графіки, інші мистці, котрі не були його учнями, але навчалися в той час в Академії, вони теж працювали «під Нарбута», бо Нарбут — це бренд, стиль. У спогадах пишуть, що він сам правив високі ціни за свою роботу, і якщо ти «нарбутівець», то міг добре заробляти, тобто це цінувалося і з цієї точки зору.

— Чи пов’язана ваша цікавість до мистецького дизайну державних символів з тим, що два роки тому «Родовід» видав ґрунтовне дослідження «Наш Герб»?

— «Наш Герб» до цього ніяк не стосувався — то історична книга, чиста геральдика, я в ній не дуже розбираюся, і, як на мене, це трошки далі від мистецтва, а Нарбут — це чисте мистецтво, пробачте за каламбур. :)

— Але Нарбут був чудовим геральдистом, намалював багато гербів, тому я й говорю про цей зв’язок.

— Ще в петербурзький період Нарбут товаришував з Вадимом Модзалевським, українським геральдистом та істориком, і вони разом обрамили всі українські герби — зробили їх персональними, уніфікованими, щось пододавали, і в Нарбутівському збірнику є розворот, який показує інновації Нарбута в мистецтві герботворення. Навіть якщо якийсь умовний Омелько мав гроші й купив дворянство, а герб не міг придумати, то вони рамочку йому зробили, ошляхетнили. Таким чином вони показали, що українські герби і цим відрізняються — вони красиві, вони історичні. Нарбут створив своєрідну дугу, веселку між старим українським мистецтвом і новим. На мою думку, іншого такого інноваційного модерніста, як Нарбут, котрий напрочуд вдало поєднав старе і нове мистецтво, немає. Він просто квінтесенція українського мистецтва.

Але я хочу наголосити на різниці між двома книгами, які ми випускаємо в цьому проєкті: Нарбутівський збірник з великим масивом мистецтвознавчих досліджень, спогадів, листів і т. ін. — це відтворення, реконструкція книги, яку було знищено 1933 року, це збереження культурної спадщини, а праця професора Мирослави Мудрак «Георгій Нарбут і творення українського бренду» — це творення нової оптики на праці художника з погляду 2020 року. Мудрак розглядала Нарбута як модерніста, оскільки модернізм — це її ділянка дослідження, але я попросила подивитися на Нарбута в розрізі дизайну, і їй відкрився інший мистецький ландшафт: вона розглядала різні типи творення українського бренду і в каталозі блискуче аналізує контекст і показує, які були фольклорні бренди в Україні, ідеологічні, видавничі і які були антиукраїнські. Мирослава Мудрак — блискуча історикиня мистецтва, солідна висота, яка є в українському мистецтвознавстві, і тут вона знову поцілила в десятку.

— Чимало мистецтвознавців — сучасників художника пишуть, що Нарбут багато стилізував, а потім він стає інноватором. Ви розібралися, коли це сталося, чому?

— Я думаю, він багато стилізував у Петербурзі, бо він — учень Івана Білібіна, а Білібін справді геніальний стилізатор, це ж він великою мірою вигадав російський стиль, який через казки, через ілюстрації став дуже популярним у світі. За кордоном це сприймали на ура як russian style, і Білібін справді це чудово «запаковував» — трошки декоративно, трошки «красиво». Нарбут зростав на цілком конкретних речах — він був правою рукою Білібіна, бачив, що зробили росіяни, потім навчався в Мюнхені й мав нагоду побачити, що створили німці, і коли він зрозумів, що розбудовується його держава, то все покинув і заповзявся творити стиль своєї Батьківщини. Адже він уже знав, що саме потрібно створювати, він пройшов ці школи, і саме в Києві постає нарбутівський стиль.

Звісно, він співпрацював з іншими мистцями, поруч були сильні художники — Кричевські, Бойчук, Бутович, Жук, усі модерністські течії взаємодіяли, у той же час творили Меллер, Малевич, і все це тиснуло по-своєму. А ще він дружив з Курбасом і був магнітом мистецького Києва початку ХХ століття. Мені дуже імпонує його реноме, його образ, його стиль життя, у творчості він був визнаний і ні з ким особливо не сперечався, не конфліктував, навпаки, мав талант об’єднувати — колег по Академії, студентів, мистців з інших галузей. Мені здається, це видно в Нарбутових творах — він має своєрідну співучу естетику. Нарбут був відданий мистецтву, і це було його силою, найважливішою річчю в житті. Шкода, що Нарбуту судилося працювати в Україні тільки в дуже складні роки: в 1917 — 1920-х роках що місяць, то нова влада, щодня відбувалися карколомні зміни, воєнні події, стрілянина, та хоч би як там було, війни забуваються, а Нарбут залишається.

— Реалізація цього проекту відбувається в дуже непевний час: одна річ — провести справжню виставку в Інституті українського модерного мистецтва в Чикаго, представити американцям Нарбута «наживо», а інша — замість цього винаходити нові віртуальні формати. Цікаво, як ви викручуєтеся в цьому разі? Концепція Мирослави Мудрак залишилася в каталозі, а онлайн-виставка переросла у фільм?

— Спочатку задумувалася класична пара — виставка в Інституті в Чикаго «Художній світ Георгія Нарбута і творення бренду» і каталог виставки. Коли стало зрозуміло, що виставка може бути лише онлайн, вирішили, що відтворювати реальну експозицію у віртуальному просторі немає сенсу, адже виставка будується на взаємодії з творами мистецтва — це приватне спілкування з мистцем, пізнання, відчуття. А коли я звернулася до Надії Парфан з проханням провести онлайн-виставку, вона, як кожна амбітна режисерка, побачила це по-своєму. Тож каталог та онлайн-виставка доповнюють одне одного, а не дублюють. Виходить ще краще, бо в каталозі ми маємо академічний дискурс, а Надія показує сучасних дизайнерів, які так чи інакше обізнані з творчістю Нарбута, його школою, і дистанційно вчаться у Нарбута, показує, що Україна — це країна брендарів, показує естетичну тяглість. Світовий успіх banda agency, яка 2018 року створила новий брендинг України, визнаний у світі, відзначений міжнародними призами — це потужне продовження справи Нарбута через 100 років. Для цих 100 років Нарбут — найголовніший брендар.

Нарбут не такий історичний, як Бутович чи Михайло Жук. Нарбут — як вічний дух, він живий. Від того, що він увібрав дуже багато зі старого мистецтва, старих книг і перемодернізував цю спадщину на свій лад, він створив нову, модерну мову на основі старого мистецтва. І тепер у молоді, як на мене, є також запит на своє, класне та модне, є бажання продовжувати традицію.

— Ви зібрали зіркову команду в проекті: дизайнери Саша Биченко, Марія Норазян, Ілля Павлов, кураторка Мирослава Мудрак, режисерка Надія Парфан, консультант Богдан Завітій, історик Сергій Білокінь. Чого більше — складнощів чи спільних відкриттів та інсайтів?

— Це і складно, і цікаво, і великий виклик. Це справді зірковий склад — ви ще не назвали Настю Білоусову, дуже вдумливу розпорядницю і тепер уже неперевершену знавчиню Нарбута, — але складність полягає в тому, що проект вийшов дуже масштабний. А масштабний він ще й тому, що кожен хотів щось додати. Ми запрошували Сашка Биченка як дизайнера збірника і каталогу, але Нарбут надихає на великі справи, тож Сашко запропонував зробити і сайт, і конкурс плакатів, і онлайн-виставку плакатів. Він та його друзі із Numo Team не звучать як партнери, але по суті вони є партнерами.

Коли ми ще не знали, чи матимемо підтримку УКФ, і Мирослава Мудрак, і Настя Білоусова, і я вже розуміли, що робитимемо цей проєкт за будь-яких умов. Ми вже не можемо відмовитися від ідеї реактуалізації Нарбута, ми не хочемо забути Нарбута ще на 100 років. Як писав Федір Ернст: «Це єсть обов’язок не тільки перед народом, з якого вийшов Нарбут, — але обов’язок перед усім культурним світом, тому що найвищі культурні досягнення кожного народу мають стати власністю всього людства».

— Відомо, що у Сергія Білоконя є власна нарбутіана — корпус статей, дослідження Нарбута, і це дуже цінне нове бачення історії Нарбута, а не просто повторення того, що зробив Ернст. Чи плануєте ви його друкувати вже поза цим проєктом?

— У нашому виданні Нарбутівського збірника є дуже ґрунтовна вступна стаття Сергія Білоконя про його історію. Але крім того, Сергій Білокінь усе життя досліджує Нарбута, у нього є й інші матеріали, він багато зустрічався з очевидцями того часу. Я сподіваюся, що він укладе цей другий том разом з Богданом Завітієм, і це буде справжній подарунок мистецтвознавцям, історикам та ін.

— Який для вас критерій успіху проєкту «Нарбут ХХІ»?

— Коли ми представляємо українське мистецтво у світі, дуже добре показати його через таку фігуру, в якій було б поєднано і дизайн, і графіку, і старе мистецтво, і нове. Мета проєкту «Нарбут ХХІ» — пустити ім’я Нарбута в світ, показати музейникам, дизайнерам, мистецтвознавцям, студентам в усьому світі — через презентацію в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго і через рекламну кампанію в США, через міжнародний конкурс плакатів — потенціал творчого спадку Нарбута, його мистецьку актуальність і понадчасовість. Хочеться, щоб наш проєкт запустив також інші проєкти: зйомки фільмів, серіалів про художника, про українське мистецтво, нові мистецтвознавчі дослідження, мистецькі висловлювання, нові виставки Нарбута. Митець повинен бути актуальним у нашому житті.

Навіть коли я гортаю сто перший раз макет Нарбутівського збірника, в якому 408 сторінок і безліч ілюстрацій, я не втомлююся, адже енергетика його творчості легка, немов шовк, його твори не набридають, бо вони ні в чому не переконують глядача, а просто ніби граються з ним. Георгій Нарбут дає неймовірне натхнення й сміливість творити «нові дизайни» України в різних сферах.