Як малюють народні художники
Зустрічі в майстерні Івана Новобранця
Поблизу Сонячного парку, майже в самому центрі Полтави, ховається провулок Малий. Тут, у старому одноповерховому будинку під номером 9, розташована майстерня заслуженого художника України Івана Новобранця. Іноді я заходжу сюди й потрапляю в особливий простір. Звідусіль на мене дивляться картини майстра: «Прощення гріхів» з Ісусом і Марією Магдалиною, «Лист до Мотрі Кочубеївни» з Мазепою, інші полотна, а на мольберті стоїть «Дума про козака», над якою Іван Якович працює. «Козакам ще треба в руки шаблі дати», — каже він. До його картин, написаних у народних традиціях, я небайдужий, і він охоче розповідає про них. Уважно слухаю художника, адже лише митець найкраще може судити своє мистецтво.
Іванові Яковичу є що сказати, й окремі розповіді перетворюються на мистецтвознавчі монологи. Приводом для однієї з розмов стала картина «Лист до Мотрі Кочубеївни».
— Тут потрібно було передати трагедію, — пояснив митець. — Історія кохання Мотрі й гетьмана сумна. Тому в картині все підпорядковане цьому настрою: знизу йде чорна доріжка; дія відбувається вночі, на небі старий місяць. Це не реальна зустріч Мотрі з Мазепою, це їхня мрія. Мазепа думає про Мотрю, прагне її й неначе летить до неї, простягаючи назустріч руки, а вона думкою лине до нього. Тому, бачите, вони не йдуть, а лише торкаються землі, неначе летять. Ліворуч — церква, Мазепа багато храмів збудував, праворуч — кінь. Низ обрамляють жовті квіти — розлучники (так моя мама їх називала). Я намалював, як малювали народні художники. Вони зображували не те, що бачили, а те, що уявляли. Народний художник пише, як йому підказує природа, як усе в природі живе: соловей співає, пташка будує гніздо — хто їх учив? У народній картині потрібна носталгія. (Іван Якович саме так вимовляє — носталгія, без м’якого знака, і слово виходить на диво. — Авт.) Носталгія ж — не зовні, а в душі. Так і потрібно малювати. Ви бачили картину Самокиша «Бій Максима Кривоноса»? Рот розкритий, Максим кричить і шаблюкою рубає. Тут усе назовні. А в народній картині не людина кричить, такого ви не побачите, а кричить її душа. У мене є народна ікона «Свята Варвара». Свята стоїть із чашею крові, своєї крові — її ж катували, щоб віри зреклася. А страждання на обличчі не видно. Бо в неї навіть радість духовна від моральної перемоги. Професійний художник зобразив би на обличчі біль: їй же боляче. Він показав би все реалістично, а народний художник подає образ поетично. Взагалі, там, де немає поезії, немає й мистецтва.
Іван Якович на хвилину замовк, замислився, потім сказав, що, може, останній вислів йому не належить, і взявся розвивати свою думку далі.
— Елементами народної картини є колір, форма й ритм. Зображення викладається пензлем у ритмічний візерунок. Дерева, листя, доріжки, хати рухаються в ритмі фарб і ліній. Це притаманне й нашим традиціям. Вони теж ритмічні. Ритм, мова, традиції складають тональність нації. У кожної нації ця тональність своя. І якщо вона порушена, нація звучить, як неналаштований інструмент.
Отак кожна розповідь Івана Яковича відкриває не лише особливий художній світ, а й специфічне філософське його осягання. Світ цей не вміщується в рамках картини, він виходить із неї, захоплює інші світи, й вони вибудовуються в цілісну світоглядну систему.
