У чому правий Плеханов і не правий Кончаловський
7 лютого на сайті російської радіостанції «Эхо Москвы» з’явився черговий допис відомого російського режисера Андрія Кончаловського, який для українського контексту примітний тим, що не так давно створив стрічку «Битва за Украину», яка, зокрема, розповідає про «подвиги державотворення» Леоніда Кучми. У своєму дописі «Недомолотая мука русской истории» режисер звертається до ідей основоположника марксизму в Росії — Георгія Плеханова. А публіцист, письменник, філософ Сергій ГРАБОВСЬКИЙ полемізує з російським режисером у своєму матеріалі для «Дня».
Не вперше Андрій Кончаловський виступає за стабільність і поступовість у розвитку Росії, звертаючись за підтримкою до тіні першого російського марксиста Георгія Плеханова. Так само не вперше Кончаловський вкладає у вуста Плеханова ідеї, діаметрально протилежні тим, які сповідував цей визначний мислитель, послідовний противник авторитарної та деспотичної влади, хоч під якими б прапорами остання виступала.
От і зараз: Кончаловський пише, цитуючи Плеханова, що російська історія ще на змолола того борошна, з якого можна буде «испечь пирог социализма». І додає: «Он имел в виду, что слово «социализм» можно применить к слову «демократия». Ну, а інвективи Плеханова на адресу Леніна про те, що не можна здійснювати політичного перевороту, бо російське суспільство недостатньо свідоме для прискореної модернізації — й так далі. На цьому будуються звинувачення на адресу нинішніх учасників руху протесту — вони, мовляв, по-ленінськи не зважають на неготовність російського суспільства до запровадження демократії, до цивілізованого ринку, до вільного життя.
Але ж насправді Георгій Плеханов обстоював зовсім інше! Так, він писав, що «русская история еще не смолола той муки, из которой со временем будет испечен пшеничный пирог социализма». Але ж, за Марксом, соціалізм — це післякапіталізм, побудований на ѓрунті досягнень останнього. Революція дає змогу знищити приватну власність, яка гальмує подальший розвиток, отже, — поступово перейти до царства свободи, де повною мірою розкриється творча людська сутність. Такий перехід можливий тільки в розвинених державах, тоді як у менш розвинених державах і колоніальних країнах на порядку денному стоїть буржуазно-демократична революція. Отож Плеханов і вважав — самодержавна Російська імперія, на відміну від Німеччини чи Франції, ще не здатна до стрибка в царство свободи. Її завдання — модернізація, яка може стати ефективною тільки за умови політичної демократії, що дасть змогу класу найманих робітників вільно гуртуватися й обстоювати свої інтереси. Ще 1905 року він вважав, що Росія загалом уже визріла для переходу до демократичної форми правління, бо в ній зацікавлені не тільки інтелігенція та робітники, а й селянські маси — за марксистською термінологією, «дрібні буржуа», котрі прагнуть ліквідувати рештки феодалізму й обмежити апетити великого капіталу. «Для проведения всех этих мероприятий им нужно демократическое государственное устройство, — с ограниченной монархией или республикой, — и демократическая организация общинного самоуправления», — писав тоді Плеханов. 1917 року він ще категоричніше наполягав на необхідності створення стабільного й сильного, але суто демократичного уряду, й закликав для цього до міжкласового порозуміння: «Раз нам предстоит пережить еще более или менее длинный период капиталистического развития, то надо помнить, что этот процесс является двусторонним, причем на одной стороне будет действовать пролетариат, а на другой — буржуазия. Тот и другой класс должен искать путь для экономического и политического соглашения». Одночасно «батько російського марксизму» категорично виступав як проти правої диктатури генерала Корнілова, який спирався на великих промисловців, офіцерство і поміщиків, так і проти лівої диктатури Леніна — Троцького, які спиралися не на кваліфікованих робітників, а на «разнузданную чернорабочую чернь» і спекулювали на нерозвиненості «дикого, голодного пролетариата».
Отож, як бачимо, всупереч Кончаловському і за Плехановим, Росія була об’єктивно готова до того, щоб стати на шлях демократичного розвитку ще сто років тому, але через ряд обставин цей шанс не реалізувала.
Як відновити «м?яз самостійності»?
Інша засаднича теза Кончаловського — що одне з основних лих Росії — це архаїчна селянська ментальність, а «перемещение огромных крестьянских масс в города не обязательно делает из них горожан и граждан, — это изменение места прописки, а не ментальности; и скорее всего — даже усиление, я бы сказал, негативных черт той же крестьянской ментальности». Пробі, але де Кончаловський знайшов у сьогоднішній Росії «величезні селянські маси»? Насправді йдеться про маси вчорашніх колгоспників, а це величезна різниця.
За своїм призначенням, за соціальною роллю колгоспник і працівник радгоспу — це людина-функція. Колективізація, штучний голод, терор 1937—1938 років мали на меті сформували в СРСР колгоспника як масовий соціальний тип «ідеального виконавця» (Б.Бательгейм), готового діяти за будь-якими приписами «партії та уряду». Колгоспно-радгоспний колективізм знівелював «м’яз самостійності» (М. Мамардашвілі) селян. Адже вільний селянин за ринкової економіки — хай і не надто розвиненої, як це було в Росії за часів самодержавства чи за НЕПу, — жив і працював не у вакуумі. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент. А на додачу до цього, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Інакше кажучи, на відміну від колгоспника чи працівника радгоспу, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. Та й у політиці він брав участь. Згадаймо активність селян Російської імперії на виборах до першої та другої Державних дум Російської імперії, підтримку з їхнього боку лібералів-кадетів та поміркованих соціалістів, — аж поки столипінський виборчий закон не позбавив основну масу населення держави впливу на політику. Власне, так, як і зараз це робить чинне законодавство і практика діяльності влади...
Що ж потрібно для того, щоб пришвидшити зворотні процеси, перетворивши нащадків колгоспників плюс гнаних за будь-якої влади справжнісіньких «пролетарів розумової праці», якими в Росії є вчителі та лікарі, плюс дрібних бізнесменів, плюс інші верстви, на які має спиратися демократична влада, із недавніх «совків» з усіма їхніми негативними рисами на вільних громадян? Те, про що воліє мовчати Андрій Кончаловський, — прискорена десовєтизація та декаѓебізація всієї країни. Бо ж де була б сьогодні Німеччина, якби в ній не провели швидку, болючу, не завжди послідовну, але загалом вельми ефективну денацифікацію?
Звісно, Росія — специфічна країна, тому провести в ній радикальні зміни непросто. Але якщо відкладати все на потім, на невизначені терміни — аж допоки всі не вдосконалять свої душі, допоки не станеться всезагального «повышения личной годности», — то можна й не дочекатися. Бо ж процеси всезагальної антропологічної катастрофи, запущені більшовиками, тривають.
...Один із дописувачів на форумі «Эха Москвы» слушно відзначив, що в разі прийняття логіки Кончаловського залишається кілька варіантів вибору:
«1. Смириться и быть дойной коровой (стать безмолвным тружеником).
2. Смириться и доить коров (стать государственным служащим и охранителем).
3. Стать частью элиты (легальных путей нет, самым «простым» является женитьба на дочери вельможи или олигарха).
4. Уехать из страны».
Додати тут нічого. Крім того, що такий висновок за чинних обставин стосується не тільки Росії, а й України. Якщо, звісно, прийняти логіку невтручання в політику та переключення на внутрішнє самовдосконалення...
КОМЕНТАР
«ПОТВОРНИЙ СНОБІЗМ»
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог, історик, публіцист:
— Я ставлюся до зауваг пана Кончаловського щодо демократії більш ніж стримано. Кілька років тому він опублікував монографію на цю тему. Але пригадайте його в 1960-70-х роках, коли він щосили намагався подолати відчуження радянської людини від зарубіжжя і, зрештою, добився свого — отримав дозвіл жити за кордоном. На пальцях можна перерахувати персонажів такого типу, які отримали в той час цю можливість. А сьогодні цю можливість мають мільйони і росіян, і українців — і це є похідним від демократії. Отже, виходить, що Андрію Кончаловському дозволено перебування за кордоном, а ці мільйони людей, які нарешті отримали сяке-таке демократичне право переміщення по світу, цього права не мають? За цим стоїть потворний снобізм квазічаадаєвщина до свого народу.
При всьому моєму скептичному ставленні до сучасної Росії, я глибоко переконаний: і в російській провінції, й у російських великих містах є мільйони громадян, які хочуть демократії.
Складається враження, нібито російське суспільство завжди було неготовим до демократії. Петру Великому, коли він ще був не Великим, а молодим гостем Англії, запропонували подивитися засідання англійського парламенту, щоб потім увести в себе певні свободи, які вже мали місце в тогочасній Англії. Петро відповів, що їм ці свободи — все одно, що горохом об стіну. І в часи Петра Росія начебто не була готова до демократії, й упродовж усього XVIII століття, а потім — ХІХ століття, й так аж до наших днів. Не можна так ставитися до своїх співвітчизників.
Це стосується й молодшого брата Кончаловського Нікіти Міхалкова, який давно вже оголосив себе монархістом, ентузіастом доби Олександра Третього Романова... За всім цим стоїть намагання російської еліти будь-якими засобами не допустити демократії в своїй країни. Тільки в Міхалкова це все базується на відверто політичній, монархічній основі, а в його старшого брата Андрія Кончаловського — на основі демагогії про те, що російський народ не любить свободу й не готовий до неї... Тут можна цитувати кого завгодно — й Плеханова, й Леніна, й Чаадаєва, — але за всім цим стоїть щось, що історія має відкинути. Я сподіваюся, що саме так і станеться.
