Світ не змінився з часів Шекспіра...

Це не рецензія й навіть не відгук. Це моє глядацьке враження від чергової прем’єри вистави, якою Театр російської драми порадував театральну громадськість Києва. Цього разу він «замахнувся (як казав відомий кіногерой) на самого Вільяма Шекспіра». У розмові з художнім керівником театру Михайлом Рєзниковичем з’ясувалося, що нове звернення театру до англійського драматурга відбулося через 35 років від часу його постановки на цій сцені. Михайло Юрійович пояснив це тим, що Шекспіра ставити зовсім непросто.

У театральній програмі-буклеті виставу названо «Цинічною комедією», а ще — фантазією за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Міра за міру» (режисер Леонід Остропольський). Мені важко судити, в чому полягало надзавдання другої назви, але повинен із задоволенням зазначити, що вона не стала підставою для режисерського самовілля, коли минуле з’являється перед глядачем у сучасному інтер’єрі, а до думок класика додається зайва злободенність. І хоча сценографію вистави вирішено в скупій символічній стилістиці, й нічого віденського глядачеві вона не показує, зате костюми персонажів не залишають щонайменшого сумніву про час її дії. Це, звісно ж, Європа епохи Відродження.

У цілому вистава по-хорошому традиційна. Вона максимально зберігає дух звернених до простих людей шекспірівських комедій, які спонукають роздумувати над вічними проблемами життя. Над його етичними вадами, людською нікчемністю і лицемірством, відносністю законів, відсутністю правосуддя.

У повній відповідності до характеру драматургії епохи Відродження виставу витримано в стилі вертепних інтерлюдій, із їхніми незмінними блазнями, які іронізують над усіма правилами пристойності та смаку, що панували в тодішньому суспільстві (сценограф — Олексій Вакарчук, костюми — Дмитро Разумов). На сцені, що нагадує міську площу, розгортаються життєві колізії, в яких химерно переплітаються низьке та високе, трагічне й смішне. І все це дуже добре вживається в одних і тих же персонажах, чиї помисли так разюче розходяться з ділом.

Атмосфера театру епохи Відродження підкреслюється також і тим, що його мізансцени створюються акторами в ході дії. Так само, як за часів Шекспіра, коли ще не було театральних завіс і актори розставляли бутафорію на очах у глядача.

Центральною темою п’єси (і вистави) є ставлення влади до закону та до підданих, чиї вчинки далеко не завжди узгоджуються з його нормами. Не дуже справляючись зі своїми обов’язками суворого і справедливого правителя, герцог віденський Вінченціо (Олег Треповський) доручає владу намісникові Анджело (Дмитро Савченко), а сам їде на деякий час у монастир. Час від часу він з’являється серед свого колишнього оточення і підданих у чернечій сутані й спостерігає за діями намісника. А також — і за драмою молодого дворянина Клавдіо (Валерій Величко), якого Анджело засудив до смертної кари через те, що він до вінчання зробив вагітною свою наречену. Намісник непохитний, вирок вважає справедливим.

Проте за брата заступається його сестра-черниця. Вона благає бути милосердним. Її краса полонить Анджело, й він погоджується помилувати брата в обмін на її честь. У розпалі пристрасті намагається навіть позбавити її невинності, але зустрічає відчайдушний опір. Адже для Ізабелли честь важливіша за життя. Поступитися нею вона не може навіть заради порятунку рідної людини.

Для намісника такого поняття зовсім не існує. Заради своєї пристрасті він готовий нехтувати правосуддям. До того ж, як з’ясовується, це було не хвилинною слабкістю, а нормою поведінки. Раніше він провинився не менш за Клавдіо: збезчестив і покинув дівчину, з якою обіцяв одружитися.

Герцог, який спостерігав за вируючими пристрастями крізь прорізи для очей чернечого каптура, вирішує повернутися на свій трон, викрити зло й покарати його носіїв. Він урочисто оголошує своїм підданим про страту намісника й навіть блазня, але не зустрічає розуміння. Першою цьому рішуче чинила опір збезчещена намісником дівчина. Про милосердя до засуджених заговорили й люди з близького оточення герцога. Незабаром від його справедливої рішучості не залишилося і сліду. Він легко і просто поміняв гнів на милість, як легко і просто перетворювався з герцога в ченця, і навпаки, лише вивернувши в котрий раз навиворіт свій герцогський каптан.

Виявляється, несправедливе милосердя для Вінченціо, втім, як і для всіх інших, краще за справедливе правосуддя. Прощення ним «всіх-всіх» узгоджується з одвічною людською мудрістю: «Не судіть, та не судимі будете». І сталося це не стільки через те, що він був слабким і безвільним володарем, як це інколи пояснюється, скільки завдяки його інтуїтивному розумінню неможливості що-небудь змінити. Виявилось, що всі його піддані саме такого рішення й чекали. І були щасливі. Але це означало, що віденці й далі житимуть, як жили до цього. У гріху, лицемірстві та не дотримуючись законів.

Світ, змальований Шекспіром, принципово не змінився й у наш час. Тому він і впізнаваний нинішнім глядачем. Усі завжди згодні з тим, що «злочини повинні мірятися, як вони на те заслуговують», але немає людей, які мають етичне право міряти. Бо, як казав видатний український філософ Григорій Сковорода: «Хто ж є на світі, щоб був без гріха?». У конкретному віденському світі лише одна Ізабелла (Ірина Новак) була зразком благочестя і моралі, але саме їй і не знайшлося в ньому місця. Її чисте, благородне серце не витримало несподіваного щастя.

Прем’єра будь-якої вистави — це лише початок її повнокровного сценічного життя. Із часом вона, як хороше вино, стане лише кращою. Проте вже й перші вистави свідчать про те, що театр успішно впорався з важким завданням постановки шекспірівської п’єси. На сцені злагоджений ансамбль акторів. Він не просто майстерно лицедіє, а й живе в тому давно минулому часі. Запал акторів передається глядацькій залі, яка чуттєво реагує на те, що відбувається, і співпереживає.

Загальну сценічну симфонію порушує лише один персонаж. Це — Феміда. У ній без зусиль угадується сценічне втілення режисерського «я», але її моралізаторства не допомагають краще зрозуміти ідею спектаклю. Це не в традиціях шекспірівської драматургії. Як відомо, він жодному зі своїх героїв не доручав бути виразником його думок і настроїв. Це випливало лише з розвитку дії всієї п’єси. Функції, поставлені режисером Феміді — стежити за вчинками персонажів, — за призначенням їй не властиві. Вона ж — богиня, до того ж із зав’язаними очима.

У цілому ж вистава вдалася. Її дуже тепло зустріли глядачі, й немає сумніву, що «Цинічній комедії» судилося довге та щасливе життя. Саме із цим театр можна привітати.