Цикл репортажів Уласа САМЧУКА

Під час німецької окупації українських земель письменник Улас Самчук очолював редакцію газети «Волинь» у Рівному. Він сподівався, що за допомогою цієї газети вдасться розвивати національну свідомість українців. І справді, «Волинь» чимало зробила в цьому плані — попри прискіпливий нагляд із боку окупаційної влади.

Будучи редактором пресового видання, У. Самчук мав змогу відвідувати різні куточки України. Влітку 1942 року він здійснив подорож, побувавши в Києві, Кременчуці, Харкові, Полтаві. Результатом цієї подорожі став цикл репортажів (минулої п’ятниці ми опублікували частину з них). Незважаючи на віддаленість у часі, ці твори не втратили актуальності по сьогодні. Особливо це стосується репортажів із циклу «У світі приблизних вартостей», в яких маємо сприйняття радянської дійсності людиною, яка тривалий час жила в Західній Європі й дивилася на реалії очима європейця.

«ПІТОМНІК» НА ВУЛИЦІ ФУНДУКЛІЇВСЬКІЙ

Ми лиш тоді зітхнем
і крикнемо — Свобода!!!
Коли у горлі вам
повернемо штики...

Ой-йой! Нащо, пане Сосюро, такі необдумані й такі наївно дитячі погрози? І то кому. Свому ж таки землякові, можливо, навіть братові того самого Донбасу і навіть поетові С.Черкасенкові... У цьому найбільший ефект. І Сосюра, і Черкасенко — ріднісінькі по хахлацькій наївності побратими, які точнісінько однаково вірили, що Карл Маркс таки бог, а Клара Цеткін направду одна з його богинь. І обидва вони різнилися хіба тим, що один вірив і хрестився двома пальцями, а другий трьома. І за це один другому, на команду якого-небудь Бронштейна-Троцького, обіцяли «повернути в горлі штики». О, ми прийдем до вас в огні, і в дорогій Галичині, країні змученій і нашій, ми розпатроним кодло ваше!

Так. Це написано 1927 року, як відповідь на «Посланіє» Маланюка. Пророцтво більш ніж потворної трагічності. Ви, пане Сосюро, дійсно прийшли і дійсно розпатронили... Але мені при цьому пригадується Шевченко:

Правда ваша... Польща впала
Та й вас задавила...

І ось із цих жорстоких суперечностей зіткане тло, на якому сьогодні малюється наш Київ.

Я вже в ньому. Ми обідаємо в ресторані з написом «Театральний ресторан». З його вікон вигляд на Володимирську вулицю і вихід має на площу перед оперою. У нашому товаристві кількох близьких і дорогих людей, а між ними сьогодні Іван Кавалєрідзе, завтра Аркадій Любченко. Як один, так і другий близькі мені. Я їх люблю і розумію. Ми діти одної землі, у наших жилах плине та сама кров, і зріли ми у тому ж підсонню. Ми лише зустрілися після довгої, дурної, темної мандрівки, яку влаштував для нас попередній світ, світ з перед дня вибуху війни. Світ, де Карло Маркс, Цеткін і Літвінов безмежно і безкарно гарцювали по оголених грудях нашого суходолу. Світ, у якому ми, будучи «вільні», будучи поетами і режисерами орденоносцями, денно і нічно мусіли плювати самі собі в обличчя, вважаючи це за найвищу ласку.

Будучи за кордоном, я старанно вдивлявся до кожної фотографії, яка зображувала якусь есесерську дійсність. Сьогодні я плаваю у ній по самі вуха. Ніщо мене не лякає, ані не дивує, бо все то розумів раніше. І не дивують мене слова Любченка по адресі моєї «Марії». Я знав ту дійсність. Я чув її. Я навіть бачив її внутрішнім оком. Не помилився ні в чому. Так є. Порожньо і брудно. Сосюри немає, Тичини немає, Рильського немає, Натана Рибака немає, Первомайського немає, Сави Голованівського немає, Панча немає, Бажана немає... І таких багато немає. Але зісталась будова на Фундукліївській, чи пак Ленінській вулиці. Дійсно велика будова. Це той «пітомнік», у якому один на другому і один перед другим в перемішку сиділо показове, «національне по формі і соціяльне по змісту» товариство орденоносців, які нагадували собою зграю борзих собак... Їх вживали для охорони кордонів і полювання.

Отам, кажуть, жив Рильський, а отам Тичина. Там знов, де найкраще мешкання, Натан Рибак. Вони бачили себе щодня і чули себе через стіни. Вони виходили з дверей і віталися, а вечорами у клубі на Підваллю, у нижньому ресторанчику «з горя» і впивалися, видумуючи і вимальовуючи, мов жінки в гаремі, неіснуючі речі та ситуації, в роді, що «ми вам в горлі повернемо штики». І не тільки штики. Не один бідний Сосюра (кого стільки разів закликано «до порядку», включно до шику божевільних, готов був рідному братові перегризти горло («раби отечества чужого»). На те їх і помістили разом, на те вони і дивилися один за другим, щоб, боронь Боже, котрийсь, не зірвався з ланцюга. А коли прийшла скрутна година, до «пітомніка» під’їхав автобус, і Натан Рибак всіх вигнав, щоб сідали і тікали. Цікаво, де їх примістили в Уфі. Кажуть, що двічі орденоносець, депутат і академік Тичина спить у якомусь коридорчику, а академік Богомолець на скриньках своєї «академії» у одній кімнаточці. І пригадується мені:

Всіх панів до ’дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!..

І ще пригадується:

«Крок кавалерії й піхоти
Европі в груди буде бить».

Так? Дуже сумно, милий пане Тичино і Сосюро. Жити дійсно треба, я вірю, але все-таки, як по- собачи, то краще вже давайте — не треба ніяк.

ТОВАРИШ НІНА

По звичці називав її пані Ніною... Одначе від «пані» у неї нічого не було. З ніг до голови і зо всіх боків вона совєтська. Зовсім, зовсім товаришка Ніна, в кращому випадку горожанка Ніна, а ще в кращому Ніна Ніколаєвна. Це те справжнє, що відрізняє її від жінок Берліна, Парижа, Ріо-де-Жанейро і т.д. Київська товаришка, можливо «батрацького» походження, що в розумінню людей її типу є, без сумніву, найбільшою чеснотою.

Товариш Ніна родилась під час світової війни, а виросла і визріла в, пробачте, «щастлівой обстановке» совєтської дійсності.

І не тужила вона за великим, гарним, блискучим світом. У безмежних просторах свого есесера вона цілковито вміщалась в одну невеличку кімнатку разом зі своїм чоловіком, дитиною, примусом і парою стільців, які завжди ламались, коли тільки на них сідали люди понад 50 кг. Весь її щоденний побут складався з черг. По хліб, по крупу, по панчохи, по газети, до трамваю. Черги, це можна сказати, її найрідніший спогад.

І була вона по вінця наповнена вірою. Розуміється, не в Бога, чи в інший «буржуазний забобон». Релігія ж — це знаний опіум. Піп — здирщик, обманщик, пияка. Церква — крамничка і т.д.

Вірила вона у інші святощі. Карло Маркс, Лєнін, Сталін... І «самую пєродовую» країну рад, у «поб’єм ворога на його ж території», у «сонце сталінської конституції», і безліч, безліч інших речей, які, без сумніву, декому видаються звичайними нісенітницями, але в що тільки людина не буде вірити.

І за цю свою віру готова була змагатись. Зовсім поважно і зовсім віддано. Вставати рано, швидко бігти на працю, виконувати і перевиконувати норму.

Товариш Ніна ніяка не фікція. Це зовсім конкретна, реальна дійсність. Її можна бачити, чути, торкатись. Причому її образ нагадує перший зародок, чи протоплязму людини, яку ніс у світ дійсно новий вітер на своїх чорних крилах. Якась новобіблійна, апокрифічна людина, переплутана, мов вихор, і зім’ята, мов папір, який довго тримали у нечистій кишені.

Чому та фабрика продукувала ось таку людину? Все то її, ніким ще не розгаданий, секрет... Але яка радість заговорити з нею... Кожне її слово так і тхне Марксом. І що в комуні легше й культурніше жити, і що рідна мова — це забобон, і що всі люди на чолі з тим чи іншим Кагановичем — брати і сестри.

Але ж ви в комуні голодали... — Як голодали? Хліба ми мали досить. — Ну, а 33 рік? — Ну, це так собі... Неврожай. Ми діставали 600 грамів хліба.

Ви, розуміється, смієтесь і кажете, що в Україні таке море хліба, у якому може втопиться ціла Европа... Ви твердите їй, що в буржуазній Европі у мирний час ніяких карток на хліб не знали, і дістаєте одну відповідь: недорозуміння. Я починаю глибоко і пристрасно реагувати. Її байдужість і її витримка може конкурувати китайській чи японській. Їй-богу, вона не вірить мені, не дивлячись, що я показую їй речі, даю приклад, пропоную проїхатись по буржуазному світі, ганю, лаю, сварю, переконую... Потім мені стає її шкода. Сидить бідна Ніночка, а щічки її легко рум’яняться, а в очах недорозуміння... Нащо і пощо той проклятий ворог народа, той прихвостень буржуазний у новому одязі і чистій сорочці напав на неї і лає її святощі, її пророків, її корани. Яке йому діло, якою мовою я говорю, і що моя дочка не знає української мови. Ніночка, товариш Ніночка — друг і приятель всіх у цілому світі, і пощо той проклятий, круглий буржуй нападає на неї за те, що вона боса, що немає меблів, чи капелюшика?!

І та мила, чарівна затурканість мене зовсім обеззброює та перемагає. Я опускаю руки та йду в купальню мити зуби. Весь час мене мучить сумління, що я руйную чиюсь віру, що тираню жертву, яка не чує болю, яка не має нерву для пізнання світу, який у Біблії було призначено «древом пізнання добра і зла». Невже так? Так. І ось тут навкруги мене в купальні крикливі докази цієї карколомної істини. Ніде від них не сховаєшся. Кожний предмет, починаючи щіточками до зубів, через перфуми «Теже», через шклянку, через мило, і все, все, що оточує. Все то такі ж недороблені, приблизні, маловартісні речі, як і моя пренаївна добряча інтернаціоналка товариш Ніна, як і безліч інших на цій землі «товаришів і товаришок». Людина і нелюдина... Предмет і непредмет. Будинок і небудинок. Мова і немова. Життя і нежиття... Тут же, рядом, я розложив свої туалетні речі, привезені з заходу. Яка колосальна, разюча різниця. Кожна ця річ — річ. Оформлена, викінчена, повновартісна... Ніночко! Мила товаришко! Чому це так? Ви не маєте відповіді, але я її маю. І дам вам її...

«ВІДПОВІДЬ НІНОЧЦІ»

На столі моїм все стоїть фото Хвильового. Вдивляюся в риси обличчя цієї людини. Розповідають — був комуніст. Разом з жінкою лежав біля кулемету і стріляв на білих.

Так. Він ним, безперечно, був. Останній ідейний, живий, ортодоксальний, налитий жаллю та відвагою. І от одного разу, гарного травневого дня 13 числа 1933 року, ця людина у власному кабінеті, майже на очах найближчих друзів, у розквіті літ та праці вганяє собі в лоб кулю. Куля не проходить наскрізь. Прошиває голову і видувається у лівій скроні.

І це був останній могікан одної ідеї, за яку він сам себе покарав розстрілом. Ідеї, яку інший Хвильовий, але московський згадує:

«И вот сестра разводит
Раскрыв, как библию,
пузатый «Капитал»,
О Марксе,
Энгельсе...
Ни при какой погоде
Я этих книг, конечно, не читал.»

Я, розуміється, не змішую Єсєніна з Хвильовим. Це була б надто фатальна мішанина. Бо наскільки Єсєнін «хуліганив» з примхи, настільки Хвильовий знав, розумів і відчував, що Україна так довго не Україна, поки вона не Европа. Ані родючі поля, ані прекрасна природа, ані «щасливі обставини», тільки Европа. О, як сказати, що це значить? Якими словами? Щоб їх зрозуміли там, у Києві, на «колгоспних» полях, у кожній душі, під кожною стріхою. Якими гарматами вибити з голови «східної» людини поняття, що Европа — це не «гнилий Захід», не країна відсталости та «буржуазних забобонів», а та життєва основа, з якої повстали і ввійшли в життя всі основні первні цивілізації сучасного світу. І Галілей, і Копернік... І Гете, і Бетговен... І Марконі, і граф Цепелін, на землі, у воді і в повітрі, у науці, мистецтві і політиці, у державному будівництві і господарстві там і тут, у минулому і сучасному Европа дала світові незчисленні, необмежені і невичерпальні докази великого, могутнього і кращого життя...

Людина завжди суцільна. Людина завжди прямуюча до яскраво окресленої мети. Людина нічим не двоєна, повна розуму і пристрастей, повна, як добра, так зла, повна любови, такої ж ненависті, вічно пружня духом, жива і здорова тілом, невичерпально енергійна і бажаюча все знати, все осягнути. Це повна гармонія душі і тіла, це мотор, у котрому кожний трибок виконує свою службу точно і порядно.

Це ніяке відкриття, ніяка таємниця, ніякий парадокс і ніяка химера. І кращі люди у нас знають це, а як не знають, то чують, відчувають. І коли перечать, то з почуттям нижчості, з почуттям плебейської гордості, або просто з почуттям духової імпотенції, як це буває переважно у так званих великих росіян, які нічно по-наївному заперечували цій так простій і так очевидній істині. Росія — царська і червона — вічно боялась Европи. Одні революції, інші контрреволюції. Достоєвський і Толстой зі «вздору» і почуття безсилості відгороджували себе китайськими мурами, кували для втіхи і глупоти гасла, як «гнила Европа», «догнать і перегнать Америку», а в дійсності квасились і гнили у власному квасі, самопожирались, топились у духовому сектантстві, і маючи 22 мільйони кв. км простору з необмеженими багатствами, дослівно голодували і дослівно, мов китайці, чи індуси, мільйонами мерли з голоду. Як далеко мудріші були японці зі своїм «божеським Тенно» на чолі. Ті Европи не боялись. Ті жбурнули в Европу сотні тисяч своєї кращої молоді, яка там росла, там дихала повітрям культурного середовища, брала все, що можна було взяти, черпала повними пригорщами духовність цієї раси, студіювала, вчилась, спостерігала.

Японські університети були заповнені європейськими професорами, банки та редакції, фабрики — європейськими учителями і фахівцями. І сьогодні японці — потуга першого рангу. А Росія зі своїми царськими чи сталінськими мандаринами поволі, але повно, сходить з історичного кону, проклята і зневажена навіть власним народом.

І це у свій час знав і відчував Хвильовий, а з ним багато інших Хвильових. І це змусило його, в обличчю смертельної небезпеки, будучи затиснутий павучими обіймами чергового російського хуліганства, яким був большевизм, кинути в обличчя Москви: «Геть від Москви! Орієнтація на духову Европу!..» І Москва цього йому не дарувала.

О, як тяжко у ці дні, дні світових катастроф, у дні війни, пояснити вам, товариш Ніночко, ці слова... Ви на вулицях Києва їх не зрозумієте. Але ви їх все-таки одного разу зрозумієте, а як не ви, то ваша доня, яка напевно буде оглядати і подивляти не тільки гарні речі, привезені «зі Заходу», а й зрозуміє чому, яким чудом, з якого матеріялу ті речі появились у такому, а не іншому вигляді на наш світ.

«СОВЄТСЬКА ВІРА ТА ЇЇ ГРІХИ»

Я беру совєтський блокнот, але писати пером на ньому неможливо. Чорнило розходиться, а за пером тягнеться квач паперових відшкрабків. Беру совєтський гребінець, але чесатись ним рівно ж неможливо. Він якимсь чудом не лізе у волосся. Йду вулицею міста і бачу новий совєтський будинок. Але придивишся до нього і бачиш, що у ньому скривлені і спалені двері, розвалені сходи, зіпсуті водоносні рури. І так кожна-кожна річ.

Чужинець може подумати: «А! Ті українці нічого не потраплять порядного зробити». Але ми відповідаємо чужинцеві: візьміть ви у руки стару річ, ще з перед світової війни. Її зробив той самий українець, але ви переконаєтесь, що то річ вартісна, докінчена, добра і трівка...

У чому ж суть?

А ось у чому. Мені оповідають, що на лекції політграмоти тринадцятилітня учениця, щоб подражнити учительку, запитує:

— Скажіть мені, Віро Іванівно... Чи можливо провести соціялізм у одній країні?

Віра Іванівна, не думаючи, відповідає:

— Ні!

І з цього почалося. Дійшло до вищого начальства, до енкаведе, цілу клясу притримали, учительку звільнили. Здивований европеєць витріщив би очі... У чім справа? У тім, що те сакраментальне «ні» якраз і є найголовніший злочин большевицького віруючого сталінської епохи. Це «ні» — це ж і є той бухаринізм, чи троцькізм, за який невіруючих відьм і топили, і живцем на огні палили, і мощами св[ятого] Лєніна окаджували, і на «ісправлєніє» до Сибіру посилали.

Але у тому ж таки Есесер був час, коли те саме робили тим, хто сказав би щось протилежне. Отже, тут і є та закопана собака. «Ідея», в якій зріс той овоч, була, є і мусить бути також непродуманою, недокінченою, приблизною. Вона мінялась, мов панчохи, і з кожним новим роком пожирала нові жертви «ухилістів». На цьому тлі виросло безліч, безліч гріхів, які нормальній людині видаватимуться маячінням божевільного, а в Есесер за них платили життям мільйони. Ось неповний перелік тих гріхів. Приналежність до одної з опозицій (секти). Приналежність до бувших партій. Ухил від генеральної лінії марксизма-лєнінізма, пізніше сталінізма. (Причому ніхто, крім Сталіна, не знав, у чому та генеральна лінія проявляється.) Троцькізм. Бухарінство. На Україні Шумськизм, Хвильовизм. Буржуазний націоналізм. Правий чи лівий опортунізм. Зв’язок з ворогами народу. Замовчення соціяльного походження. Соціяльне походження. Антирадянські настрої. Контрреволюційні розмови і т.д. і т.д.

І це ще далеко не кінець... Само собою... Багато, і то дуже багато людських голів, які мають очі, вуха і язик, є переконані, що так якраз і має бути. Що це, мовляв, боротьба, що якесь «вірую» мусить бути, що безвір’я і є те, що приводить народи до морального розложення та упадку. Все то так. Але... Прошу вас: чому, для чого і для кого большевики твердили і твердять, що вони проти всілякої віри.

Що релігія опіум. Що вони вірять тільки і тільки в людський розум... Де ви, прошу вас, бачили більшу нісенітницю, ніж це безглузде твердження всіх недоучків марксизму. Що спільного має все то з розумом, чи яким-небудь здоровим людським глуздом взагалі? Всі ті ухили, всі ті гріхи, всі ті кари, нищення? То ж є, як правило, суцільне, вирафіноване безглуздя, яке виходило зі збоченої і первезної фантазії людини низьких і від’ємних інстинктів, якої найдосконалішим представником був т.зв. пролетар лєнінсько-троцьківської епохи.

А чи був це соціялізм? Соціялізм? Чи виховував він людину, думаючу соціяльними категоріями? Ось маленький приклад. До Рівного було привезено понад тридцять дітей з Києва у віці 7—15 років. Діти переважно українських батьків, яких позасилали на Сибір. Діти українських вчених, письменників. Їх виховувала «совєтська соціялістична» школа на справжніх совєтських горожан. На Волинь їх взято для того, щоб вони після війни дещо відживились і у спокійніших умовинах відпочили. Поміщені вони були у дитячому притулкові, де вони мусіли щодня виконувати невеличку працю на городі.

І що ж виявилось, діти «пролетарської, соціялістичної, робітничої держави», вихованці совєтської школи соромляться праці. «Что, я прішла сюда работать? Я буду учітєльніцей, і простая работа мне нє нужна!..»

Де вони взяли такі своєрідні думки? Звідки? Хто їм то наговорив? Ніхто інший, як не збочене виховання, де людина ніколи не розбиралась, що добре, що зле. Релігія? «А! Етот вопрос у нас давно разрешон. Ми нє вєрім»... Рідна мова? «А! Ето всьо равно». Зовсім, зовсім большевицьке думання. Чорт зна, яке думання, а краще всього недумання.

Тому не диво, що в Есесері праця була карою Божою, людина — іксом, людська достойність — буржуазним забобоном, солідність — рідкістю. Тому і не диво, що все навкруги, що оточує совєтську людину, має вигляд приблизності й недосконалості. Бо той світ творився і родився з духа ідеї, у якій не було і бути не могло морального основного закону. «Пролетарі всіх країн, єднайтесь»,— це лиш гасло, а не закон. Це лиш приказ, оснований на інстинкті юрби, черні, голоти, яка таким чином мала осягнути неясне і неусвідомлене своє право. Християнство казало: «Люби ближнього свого, як самого себе...» Я хочу чути щось з марксизму, що у таких коротких словах висловило свою мудрість, свою мораль, свій закон...

Будучи у Києві, можна бачити все, що говорить за «мораль» большевизму. Дивна і справжня та мова, і дивні ті люди, яким повертається язик твердити, що то «сама передова» ідея, їх віра — віра фатальних недоречностей, яка людину як таку зірвала з її божеської висоти та ввергла в низ, бруд і нужду, де кожна річ, включно до самого життя, є завжди неокресленою, завжди приблизною.