Ялта: інший погляд

Спочатку  – стисло про факти історії, якими ми маємо оперувати. З 4 по 11 лютого 1945 року в Ялті відбулася зустріч  керівників трьох провідних держав: США, Великої Британії та СРСР, котрі складали кістяк «антигітлерівської коаліції», як її тривалий час йменували в радянській історіографії. Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчилль та Йосип Сталін, як тоді було офіційно оголошено, обговорили заходи із повного військового розгрому нацистської Німеччини, а також її союзниці – Японії. Але головним пунктом порядку денного був післявоєнний устрій Європи після Перемоги.

І саме тут, після вкрай непростих дискусій між трьом лідерами,  були вироблені основи так званої «Ялтинської системи» повоєнного  улаштування Старого Світу. По суті  в  основу цієї системи було  покладено принцип розподілу сфер впливу в Європі між Сталіним і  західними державами. Схоже, саме завдяки ( а може , й всупереч), такому підходу «Ялтинська система» (вірніше сказати – світоустрій) проіснувала 45 років – аж до падіння Берлінського муру та розпаду Варшавського  договору.

Зараз, вже з досить солідної історичної відстані, українці мають  подивитися на Ялтинський пакт (який майже на півстоліття відрізав наш народ від Європи) не так з політичного, як з людського, гуманітарного погляду.  Адже вдумаємось: що реально означав цей нещадний політико-військовий  та соціальний розкол Європи на Західну й Східну для живих людей: чехів, поляків, угорців, східних німців з НДР (враховуючи Берлінський мур), румунів, болгарів, народів Балтії. Та українців!

Аналізувати наслідки цієї величезної історичної трагедії необхідно не з огляду стану та інтересів державної машини, як це робилося впродовж багатьох десятиліть. Це слід робити саме  враховуючи насамперед  страждання людей – тих, які  опинились під «катком»   сталінського тоталітарного пресу. Їх духовний світ, спосіб життя були поставлені Кремлем поза законом, як і одвічне українське прагнення до свободи. Це теж вкрай важливий компонент української трагічної постгеноцидності (Джеймс Мейс).

Ялта дала Сталіну змогу безкарно застосовувати страшний «комбінований геноцид»: масову депортацію сотень тисяч українців із західних земель УРСР у Сибір і водночас – варварське переселення українців на території Польщі (операція «Вісла»).

Для глибшого розуміння драматизму слід враховувати боротьбу УПА за незалежність України, яка тривала півтора десятиріччя і після війни; проте цю боротьбу УПА вела в умовах майже  цілковитої відсутності підтримки західних країн, що виходили з того, що західні терени України, як і Україна взагалі, належать до сфери впливу СРСР. Це теж трагічний наслідок Ялти!

Варто одверто визнати: Сталін переграв своїх «союзників» (насправді – конкурентів, в майбутньому – заклятих ворогів, як він передбачав) передовсім тому, що надзвичайно вміло, як і на наступній зустрічі в Потсдамі, використав схильність західних лідерів (зокрема, Черчилля, попри весь Монблан комплиментів на його адресу; Рузвельт же був уже важко хворий) керуватися перш за все  вимогами «реальної політики» (а це в тих умовах означало йти на поступки Сталіну), а не засадами моральних цінностей. Зокрема,  керівники Заходу  пояснювали   неминучу  необхідність  йти назустріч Кремлю тим, що слід добити Гітлера (а без Червоної Армії це не можна було зробити, бо на момент зустрічі в Ялті радянські війська перебували у 80-100 кілометрах від Берліна, а американські та англійські – на довшій відстані у декілька  разів), а потім ще США мають перемогти Японію; без залучення радянських військ американців  загинуло б на порядок більше. Такими є правила «реальної політики».

  *     *     *     *     *      *     *

В результаті Ялти країни-сателіти сталінського СРСР (зокрема, Польща, чию незалежність відстоював Черчилль) стали жертвами  цілеспрямованих репресій Москви. А ті радянські республіки, які в Ялті набули «узаконений статус перебування в складі сталінської наддержави (західні регіони України, балтійські країни, хоч офіційно їх анексію Сталіним Захід не визнавав, але реально це не дуже багато що змінювало) просто стали жертвами нещадного терору. Це – теж результат Ялти (явно виникають паралелі з Мюнхеном 1938 року). В декларації трьох лідерів від 11 лютого 1945 року містилася обіцянка «встановити непорушний мир» після розгрому Гітлера. А насправді?

Насправді Сталін у розмові з Молотовим, за свідченням Фелікса Чуєва, оцінював свою перемогу в Ялті так: «Те, що наше, те, само собою, завжди буде нашим. А те, що поки що належить їм, - теж буде наше. Ми про це потурбуємось». Часом  він  бував дуже відвертим.

Ялта має сильний токсичний вплив на сьогодення.  Про це необхідно пам’ятати. Річ не лише в тому, що Путін вважає Ялтинський світоустрій мало не ідеальним для Росії і діє відповідно. Річ у тім, що далеко не лише Путін, а й чимало інших  можновладців  вважають основу Ялти: розподіл сфер впливу між найбільшими державами – явищем цілком нормальним. Насправді ж оці зловісні «сфери впливу» несуть страшну загрозу світової війни, що покладе край цивілізації на планеті. Людство зараз живе в умовах, коли Путін багато в чому наслідує Сталіна. Щоб зберегти цивілізацію, світ мусить виробити  пропозиції для дієвого протистояння дикунству. Непокаране зло є смертельно небезпечним для всіх народів Землі.

Надію може дати лише те, що є люди (їх не так вже  й мало), які це розуміють. Україні ж конче потрібно у цих надскладних умовах враховувати історичний досвід  Ізраїлю, який 70 років тому раз і назавжди вирішив: їм необхідна сильна держава, а для цього – сильна армія. Держава  створюється  для налагодження життя людей, і саме люди різних рівнів дають енергію та напрямок діям та досягненням.

Ігор Сюндюков