Готовність до поразки. Як це лікується?

Читачі «Дня», напевне, знають, що на нашому сайті є рубрика «Опитування». Зазвичай це запитання з приводу поточних політичних подій. Останнє, більш узагальнене, запитання звучало так: «Сценарій майбутнього в Україні: звідки можуть прийти якісні зміни?».

І три варіанти відповіді:

— Українцям вистачить внутрішніх сил;

— Зміни в Україні стануться під тиском Заходу;

— У результаті революційних подій або чергової «перебудови» в Росії.

Інтернет-користувачам також було запропоновано залишити свій варіант.

Це опитування викликало небувалий ажіотаж (на момент підготовки матеріалу в ньому взяли участь понад дві з половиною тисячі осіб). Але його результати, чесно кажучи, нас не порадували. Другий і третій пункт весь час йшли «ніздря в ніздрю». «Захід» буквально на кілька відсотків обійшов «Росію» (35% й 33% ). А найменше набрав перший варіант — «Українцям вистачить внутрішніх сил» (27%).

Серед «своїх варіантів» було досить багато агресивних (хоча це і дивно для нашої аудиторії), наприклад: «Дістали ваші зміни: чим більше часу існує псевдопомаранчева й ось блакитна демократія, тим більше хочеться в Радянський Союз».

У нашому опитуванні також узяв участь відомий соціолог Євген Головаха. Щоправда, Євген Іванович опинився в меншості — проголосував за перший варіант.

— Так, це виявився не найпопулярніший варіант. І мене це дещо здивувало, — зізнався він у розмові з «Днем». — Це називається «комплексом вивченої безпорадності». Це коли людина багато разів намагається чогось добитися й нічого не добивається. У неї формується комплекс превентивної безпорадності — перед тим як братися за нові справи, вона вже заздалегідь готова до поразки й того, що нічого не зможе зробити. Такий феномен неодноразово фіксували психологи в експериментах.

Я думаю, що за аналогією до цього можна говорити про вивчену безпорадність держави. В Україні неодноразово намагалися змінити ситуацію й шляхом Майдану, й шляхом, на щастя, демократичних виборів, і щоразу результат розчаровував. Мовляв, ми самі нічого не можемо — закордон нам допоможе.

Це, звісно, погано для країни, тому що віра в свої сили й можливості, віра в успіх — це сам собою потужний чинник для позитивних перетворень. Звідси консервативне голосування — зробити нічого не можна, але голосуватимемо за тих же самих. А для нас зараз якраз важлива зміна, прихід людей, з якими дійсно можна пов’язувати принципові зміни, а не черговий виток виживання й розчарування.

Тому, я думаю, завдання засобів масової інформації й тих інтелектуальних сил, які ще залишаються в країні і які її ще не покинули (а зараз міграційні настрої, думаю, збільшуватимуться, особливо в націонал-демократичній частині наших інтелектуалів) — формувати у людей уявлення, що все одно все залишається в їхніх руках. І надія на те, що хтось за тебе розв’яже твої проблеми, багато в чому примарна й ефемерна. Жодний тиск (ні Заходу, ні Росії) принципово країну не змінить. Буде, навпаки, формувати підлегле становище.

Насправді цей комплекс піддається лікуванню. Є держави, які зазнавали безлічі невдач, а потім досягали великих успіхів, спираючись на ті внутрішні ресурси, які є в країні. Головне — це власна віра, власні зусилля й відмова від превентивного фаталізму.