Дамо собі клятву!
Шановна пані головний редакторе газети «День»!
Хочу знову подякувати Вам і «Дню» за публікацію цікавих, ґрунтовних статей з питань історії, культури, політики, економіки, енергетики, які перечитую, а дещо — занотовую і використовую у своїй політичній та літературній практиці (пишу поезії, гумор і сатиру, публіцистику, історичні романи, один з яких відмічений на «Коронації слова» — 2011).
З останніх публікацій відмічу інтерв’ю з В.Білінським «Про що мовчать «байкарі» російської історії» («День» № 200-201 від 4 листопада 2011 року) і «Дайош другу державну мову?!» («День» № 203 від 9 листопада 2011 року). Друга схвилювала аж настільки, що пригадав свою агітацію за мову в Запоріжжі в 1968—1969 рр. (мав за це неприємності від КДБ) та свою тривалу діяльність у «Просвіті» і як заступника голови громадської комісії з питань функціонування української мови при Львівській міській раді (нині комісія не діє, а я — на пенсії) й захотів дещо додати до неї, крім, звичайно, схвального відгуку.
Зважена, можна сказати, програмна стаття З. Партика «Дайош другу державну мову?!» («День» № 203 від 9 листопада 2011 року) може послужити юридичним обґрунтуванням у руках будь-кого з депутатів-державників, які захочуть подати на розгляд ВРУ свій проект закону про статус і захист державної мови в Україні, і для тих, хто проголосує за нього. На жаль, за період «ющенко-юліади» цього не було зроблено, і це підстьобнуло антиукраїністів протягнути свій закон — про двомовність. Не дай Боже, ще запустять триб референдуму...
Названа стаття заслуговує на широке обговорення і схвалення. Сьогодні вона має величезне значення: політичне, юридичне, виховне. По-перше, тому що пропозиції висунуто знизу, а не згори, і не від заходу, а сходу України, за який ми переживаємо (я два роки жив і працював у Запоріжжі за радянських часів, знаю, як боронити й відстоювати українське там, де навіть козацтво зрусифіковане). По-друге, все у ній вивірено, зважено та урівноважено — не забуто навіть про гагаузів. Показано єдино правильний і законний вихід із ситуації мовного багатоборства, перемога в якому ніби наперед прогнозована. Фактично це вихід із глухого кута змосковщення, котре не може мати мирного завершення, а веде до перманентних національних революцій, постійної конфронтації прихильників «мови» та «языка», занепаду держави. По-третє, показує, що економіка і духовність тісно пов’язані ще з часів Адама і Єви, які першими отримали від Творця свою, рідну, мову і започаткувати спільну справу, аби вижити на землі. Вони творили собі подібних, свої окремішні роди, мови яких залежали від місцевості, умов проживання та рівня культури й духовності. Етноси, нації, мови, які борються за виживання, прямують у майбутнє. Щоправда, дехто із сильніших, як і колись, хоче приборкати слабшого, а через свою мову — завоювати і знівелювати...
Вважаю, що стаття З. Партика матиме вплив і на войовничих русифікаторів, особливо на тих, хто пристав до цієї кампанії, і на посадовців усіх рівнів, якщо вони зберегли хоч якісь «клепки» в голові. Особливо нею може зацікавитися студентська молодь, яку досі питання мови не припікало. Тож після обговорення в «Дні» та інших ЗМІ варто буде виміряти градус соціологічного пожвавлення і зробити висновки, а ще краще — вчинити потужний тиск на владу знизу.
Закон про єдину — українську — державну мову для команди В. Януковича має стати законом честі та стояти першим попереду всіх невідкладних кодексів і законів, навіть про бюджет, якщо вони хочуть утриматися й не допустити розрухи в нашій неустабільненій державі.
Його підтримають не всі. Войовничо протидіятимуть радикали, церкви та олігархи імперсько-проросійської орієнтації, але їх — меншість. Радикали націоналістичного спрямування змушені будуть якщо не хвалити, то — мовчати або казати, що хтось присвоїв їхню програму. Цей закон, якщо він буде прийнятий і неухильно виконуватиметься, забере у них основну опору — зникне потреба радикалізуватися. Маси, тобто народ, а це понад 70 відсотків електорату і продуктивних сил, вітатимуть закон, бо він поставить усе й усіх на відповідні місця, дасть надію на спокій та покращення життя. Отже, вперед, до нових перемог, регіонали разом з литвинівцями, тігіпцями та всіма перекинчиками!..
На жаль, чомусь не віриться в таке світле, ще до виборів, майбутнє. Регіональну карту різничкування двомовністю держави таки розіграють, але, мабуть, востаннє. Чому? Бо:
— у разі виграшу, тобто перемоги на майбутніх парламентських виборах антиукраїнських темних сил, вони швиденько посунуть Україну в бік Росії, а та, не соромлячись, поглине свою колишню посестру скоріше як за 50 років — тоді, нарешті, про цю карту забудуть, а шукатимуть інші — проти інших націй;
— у разі програшу переможе історична справедливість, і ми таки збережемо українську державність і мову — тоді з політичним картярством, шулерством і регіональщиною буде покінчено.
Виходячи з таких міркувань, пам’ятаючи настанови борця за українство Івана Огієнка в його книжці «Рідномовні обов’язки», не бачу іншого виходу для свідомих свого обов’язку українців, як об’єднатися — не навколо якогось лідера чи партій, а навколо рідної мови, у сповиточку якої виросли й у домівці якої маємо жити. Мабуть, настав час кожному з нас дати собі клятву: «Мово рідна, тебе не зречемось ніколи, а якщо треба — будемо боротися за тебе до смерті!»
Переконаний, що якби Ю. Тимошенко і всі депутати-демократи (нунсівці, бютівці, кращі з литвинівців) свого часу захистили державну мову, то їх би й тепер люди на руках носили, поламали всі ґрати, а не тільки огорожу біля ВРУ. Ще не пізно схаменутись, а російськомовним нардепам-бютівцям — вивчити державну мову для публічного використання, як вивчила Тимошенко.
А клятву треба давати — публічно і готуватися до найгіршого.
