Чи повернуться українські науковці додому?

Завдяки індивідуальному гранту, отриманому від Department of Energy, США, старший викладач кафедри електроенергетики Сумського державного університету Володимир Косяк протягом року зможе працювати в Університеті Юти, що належить до 200 найкращих вищих навчальних закладів світу.

— Пане Володимире, у нашій країні міцно прижилося стереотипне уявлення про споживацьке використання грантових коштів, так зване грантоїдство. У чому полягає суть роботи за отриманим вами грантом і яку користь з цього матиме Україна?

— Грант на дослідження можливостей альтернативної енергетики я отримав від Department of Energy. Це структура, подібна до нашого Міністерства енергетики. Вона, зокрема, опікується питаннями розвитку альтернативних джерел енергії. Тому роботу, в якій беру участь, фінансує саме ця державна установа. Наразі йдеться про вивчення фізичних властивостей тонких плівок Cu2ZnSnS4, щоб поліпшити їхні властивості і розробити на цій основі сонячні елементи.

Ідея полягає в тому, щоб використовувати для виробництва сонячних батарей дешеві матеріли: цинк, мідь, олово, сірку. Це допоможе суттєво знизити вартість виготовлення сонячних перетворювачів. Зважаючи на те, що зацікавленість щодо використання енергії сонця чи вітру замість дорогих нафти й газу у світі постійно зростає, дослідження у цьому напрямку є перспективними, зокрема, з огляду на їхню економічну доцільність.

— Які напрацювання у цій сфері вже є у вас чи у ваших колег?

— Є досить непогані напрацювання в моєї рідної наукової групи в Сумському державному університеті, що працює під керівництвом Анатолія Опанасюка. Ми разом досліджували тонкі напівпровідникові плівки, що використовують у сонячних перетворювачах. Тонкоплівковий сонячний перетворювач — це багатошарова структура, схожа на «бутерброд» із напівпровідникових плівок, котрі виконують різні функції. Ми досить детально вивчили окремі елементи цієї структури, залишилося лише все «стулити докупи». Тоді ми, можливо, отримаємо свій, перший, сонячний перетворювач на Сумщині. Наразі є невеличке державне фінансування цих досліджень Крім того, на конференції в Страсбурзі я познайомився з корейським ученим, котрий зацікавився нашими напрацюваннями. Як результат, виграно спільний українсько-корейський грант для продовження роботи в цьому напрямку. Хотілося б, щоб влада в Україні теж зацікавилися перспективами проведення згаданих досліджень. Було б приємно повернутись додому й відчути, що твоя справа потрібна не тільки за кордоном.

— У якому стані альтернативна енергетика в Україні? На які альтернативні джерела енергії Україні варто звернути увагу?

— Я не великий авторитет з питань стратегічного розвитку енергетики в масштабах цілої країни. Однак очевидно, що перспективи не дуже оптимістичні. Чи багато ви бачили вітряків на українських полях або сонячних батарей на дахах українських будинків? Альтернативна енергетика — це те, що потрібно кожній державі, але це ще й серйозні видатки на дослідження. Тільки розвинені країни можуть собі дозволити такі інвестиції. Як мені здається, для України найкращим варіантом було б створення великих наукових центрів на базі кількох університетів і цільове надання коштів конкретній лабораторії, що має потенціал стати лідером вітчизняних досліджень. «Розпорошувати» кошти наша держава поки що не має змоги.

Щодо сектору, в якому я працюю, а це фотовольтаїка, можу сказати: в Україні відповідні дослідження провадять кілька серйозних наукових груп — у Харкові, Києві та Львові. Але, знову ж таки, недостатнє фінансування не дозволяє створювати сонячні батареї на рівні західних. Не варто забувати, що рухома сила розвитку альтернативної енергетики в Україні — це передусім науковці. І для роботи їм потрібні лабораторії із сучасним обладнанням. Звичайно, поїхати за кордон та набути досвіду — це корисно. Але нерідко українські вчені не повертаються додому. Удома — зазвичай низька заробітна платня та брак нормального обладнання. Я працював саме в таких умовах, тому маю право про це говорити. Якщо в Україні ти спробуєш працювати тільки як науковець, то заробіток буде зовсім мізерним. Тому доводиться заробляти на життя викладацькою роботою, а це приблизно 900 академічних годин на рік, плюс може додатися адміністративна робота. На науку часу зовсім небагато.

— І ви вирішили працювати за кордоном...

— Повірте, їхати з рідної країни, від батьків і друзів, непросто. Та я «типовий» молодий вчений, у мене в рідних Сумах навіть житла немає. Якби були умови нормально працювати вдома, ніколи б не поїхав з України на такий довгий час. Упевнений, що таких, як я, багато в наукових установах Європи, США та інших країн. Молоді українські вчені продовжують полювати в Інтернеті на оголошення про вакансії на Заході й пачками подавати заявки. Для багатьох із них виїхати — це мрія. Потрібно поліпити умови роботи й життя наших молодих учених, і цим призупинити відплив талановитих спеціалістів за межі країни.

Сьогоднішню політику університетів важко змінити. Українські виші ще не можуть собі дозволити розкіш утримувати наукові лабораторії без державної підтримки. Щоправда, невеличкі зміни на краще вже є. Коли я тільки розпочинав навчання в аспірантурі СумДУ на початку двохтисячних, умови були просто жахливі..

— Як вам удалося отримати грант?

— Заявку на роботу в Університеті Юти я подавав ще два роки тому. Мій теперішній керівник тоді мені відмовив, але мої дослідження його зацікавили: запропонував зробити деякі розрахунки властивостей багатокомпонентних напівпровідників. Потім у науковій групі в Університеті Юти з’явилась вакансія, і я подав заявку знову, цього разу успішно. Думаю, позитивному результатові сприяли добрі рекомендації від наших учених й те, що в мене вже були непогані публікації в закордонних виданнях, разом із досвідом участі в європейських конференціях. Вдячний долі, що довелося навчатися в аспірантурі під керівництвом доцента Анатолія Опанасюка. Свого часу він запропонував цікаву тему для моєї кандидатської дисертації, і саме ці дослідження зацікавили американців.

В Університеті Юти обіймаю посаду Postdoctoral Fellow, або просто Postdoc (аналог нашої докторантури). Вимоги до претендента були досить серйозними, і перша з них — мати науковий ступінь Ph.D. На жаль, в Україні досі практикують радянську систему наукових ступенів. Я не збираюся критикувати радянську освіту, однак треба зважати на реалії сьогодення: звичний для нас ступінь «кандидат наук» малозрозумілий для вчених за кордоном. Під час працевлаштування у США мені довелося дуже довго пояснювати, що наш Candidate of Science — це еквівалент Ph.D.

З перших днів мені сподобався колектив, в якому працюю. Усі намагаються допомогти одне одному, приємна й робоча атмосфера. Уражає рівень підготовки американських студентів. Аспіранти серйозно підготовлені, вони мають глибокі, фундаментальні знання. Територія навчального закладу величезна, він розміщений у дуже мальовничий гірській місцевості. Тут своя лікарня, декілька стадіонів, навіть свій банк і поліція. Це місто в місті.