Бойкот — не вихід

У суспільстві все більшого поширення набувають песимістичні настрої, невіра у можливість вплинути на розвиток подій, масштабна недовіра до політиків, партій, державних інститутів. Люди давно втратили, а дехто так і не встиг отримати, смак участі у політичному житті. Відповідно, багато хто не бачить сенсу брати участь у виборах, навіть приходити на виборчі дільниці. Причина відома ще з радянських часів і виражається формулою: від нас нічого залежить, все одно результати будуть сфальсифіковані і місця у парламенті, місцевій раді будуть куплені. Суспільна апатія, зростаюче відчуження народу від влади і породжує явище абсентеїзму (absent англ. — бути відсутнім). Як казав класик: «Та нехай собі як знають, божеволіють, конають — нам своє робить».

Такі проблеми існують у багатьох країнах, лише причини у них при зовнішній схожості все-таки різні. Якщо в США абсентеїзм пов’язаний з певною незадоволеністю двопартійною системою, що склалася, оскільки, якщо виборцям не подобаються обидва кандидати, а третього або четвертого немає, то виборець не йде голосувати. До того ж політику справою темною вважають не лише у нас, а й в інших країнах, які не вирізняються сталою демократією.

Дещо інша ситуація виникає, якщо абсентеїзм політично мотивований і здійснюється за закликом партій, зазвичай опозиційних. Найчастіше він називається бойкотом виборів. Зазвичай до нього закликають, аби девальвувати перемогу правлячої партії в очах світової спільноти і тим самим надати нелегітимності обраному представницькому органу.

У зв’язку з майбутніми виборами в Державну думу Росії у віртуальному співтоваристві розгорнулася дискусія: бойкотувати вибори або, як закликає відомий блогер і автор проекту щодо боротьби з корупцією «РосПил» Олексій Навальний, голосувати за будь-яку партію, окрім партії «Единая Россия». Аналогічні пропозиції щодо парламентських виборів у жовтні 2012 року звучать і від українських опозиційних політиків. Зокрема, Арсеній Яценюк в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» заявив, що «Якщо опозиційних політиків просто закрили у в’язницю і якщо влада намагається пропхнути виборчий закон, який можна укласти в один абзац. Майбутній склад Верховної Ради України, визначається указом президента України. Що має робити опозиція? Опозиція зобов’язана делегітимізувати виборчий процес як такий. І боротися за якісний виборчий закон, і боротися за право вибору для українця. Адже 2010 року та ж історія була з муніципальними виборами. Всі тоді промовчали, влада ухвалила закон, у якому вона тотально програла вибори до всіх обласних рад. У результаті вони зібрали більшість у всіх обласних радах, крім трьох. Бо вони провели ту виборчу систему, яка вигідна владі. Тому бойкот виборів — це один із елементів жорсткого плану боротьби за право виборця вибирати свої політичні партії. І боротьби проти того, аби Янукович призначав склад Верховної Ради України».

Як випливає зі сказаного, сенс такого бойкоту — протест проти монополії на владу Партії регіонів. Її функціонери, особливо на низовому регіональному рівні, не приховують, що сповнені рішучості, використовуючи адміністративний ресурс і практично відверте підтасовування, домогтися планових результатів, спущених зверху, за допомогою багатократно перевіреної технології: вкидання необхідної кількості бюлетенів і «правильного» підрахунку голосів. Здавалося б, за таких умов нічого не залишається, як вибори бойкотувати і не брати участь у спектаклі відомому ще з радянських часів.

Проте, при всій удаваній привабливості такої стратегії, вона принципово тупикова.

Спершу зазначимо, що бойкоти виборів із боку опозиції в інших країнах практично ніколи не приводили до прийнятних результатів. Таке було у Венесуелі на попередніх президентських виборах. Їх США і Євросоюз визнали недемократичними. І що? Це як подіяло на Уго Чавеса? Ніяк. Більш того, сприяло якоюсь мірою зміцненню його режиму. А ось коли венесуельська опозиція виробила єдину позицію на референдумі про збільшення терміну президентських повноважень, то Чавес програв. Потім йому вдалося узяти реванш і це рішення протягнути, але знову ж таки через розпад опозиційної коаліції. Бойкот буде ефективним, якщо в ідеалі на вибори взагалі ніхто не прийде або участь вимірюватиметься одиницями відсотків. Або в демократичній країні, де немає проблем із чесним підрахунком голосів і відсутній адміністративний ресурс. Але навіщо в такій країні бойкотувати вибори, якщо в опозиції є всі умови для того, щоб донести свою позицію до виборця. Над її лідерами не влаштовують політично мотивованих судових процесів і не займаються вибірковим правосуддям. Тому в демократичних країнах ніхто до бойкоту не закликає, навпаки, умовляють виборця відвідати виборчі дільниці та опустити бюлетень.

В українських умовах бойкот — це не боротьба з монополією на владу Партії регіонів, а безпосереднє їй сприяння. Справді. Якщо виборець не прийшов на дільницю і не використав свій бюлетень, то з великою часткою вірогідності він буде вкинутий на користь Партії регіонів або кандидата в мажоритарному окрузі, підтримуваного цією партією. За таких умов неучасть у виборах — безпосередня підтримка і легітимізація таких фальсифікацій.

Вони будуть все одно. Без цього нинішні партії влади перемогти не можуть за визначенням, але потрібно зробити все, аби максимально утруднити подібні дії й тим самим розмір фальсифікацій зменшити. Тут слід боротися за кожен відсоток, який може недоотримати Партія регіонів, її кандидати й ті партії, що входять із нею в коаліцію. В умовах, що склалися, це реальна форма легітимного протесту.

Наступне питання: не подобається не лише влада, але й опозиція особливих симпатій не викликає. Це системна проблема всієї української політики. З Партією регіонів все зрозуміло. Далі, що комуністи, неясно, що буде з Народною партією Володимира Литвина — все це не опозиція, а незрозуміло хто і що. У опозиції теж проблеми і чіткості немає. Питань до її діяльності не менше, ніж до партій влади. Здається, що формула Навального: голосувати за будь-яку партію, окрім правлячої, покликана вирішити головне питання майбутнього складу українського парламенту: у ньому має бути максимально багато різних партій, насамперед опозиційних.

Партія регіонів зі своїми союзниками намагатиметься отримати конституційну більшість. Це головна небезпека майбутніх виборів. Саме цього не можна допустити. На жаль, наступні вибори ризикують перетворитися на голосування не за, а проти. Кожен голос, не відданий за партії влади, тим самим обмежує їх можливості встановлення монополії на владу і досить швидкого скочування до встановлення деякої подібності суверенної демократії за російським зразком.

Партію регіонів сповна влаштує, якщо на вибори взагалі ніхто не прийде. Тоді мобілізовані функціонери, безправні вчителі, лікарі, державні і муніципальні службовці, робітники підприємств донецьких олігархів, звезені на дільниці, і створять ту масовку, яку іноземні спостерігачі і приймуть за всенародне волевиявлення. Останнє, як ми вже говорили, справа техніки.

Проблема української опозиції не у відсутності єдності організаційної, а у відсутності сформульованої ідеології і чітко прописаного плану дій у разі приходу до влади. Народ за великим рахунком не розуміє, чим одні відрізняються від інших. Ось при зростаючій незадоволеності владою рейтинги опозиції зростають дуже повільно або взагалі не мають тенденції до зростання. Ось про що потрібно думати лідерам опозиції, а не закликати до бойкотів виборів.

За демократію потрібно ефективно боротися всіма доступними законними методами, в першу чергу виборами. Це найкраще і найточніше соціологічне опитування. Так, влада намагатиметься малювати потрібні їй результати у протоколах. Але для себе вона буде прекрасно знати справжні результати. Ті, хто зараз її втілюють, не готові йти на серйозні соціальні конфлікти. Більше того, тільки-но вони виникають, вона готова йти на компроміси, лише доводити справу потрібно до кінця. А не так, як вийшло з податковим майданом. Саме через непослідовність його лідерів, нерозуміння того, що з владою потрібно розмовляти мовою дій, вийшов черговий прокол і подальше переслідування неугодних.

Вибори за таких умов, коли влада навіть проти своєї волі змушена дотримуватися, хоч зовні, демократичних процедур, і стають одним із найбільш ефективних методів боротьби з монополізацією влади. Врешті-решт, бюлетені завжди можна перерахувати, чого влада панічно боїться. Воно й зрозуміло, цифри — річ уперта. Тому потрібно скористатися цим страхом і тримати її в напрузі. Адже ніхто не обіцяв нинішнім можновладцям імунітету від судового переслідування, якщо розкриються порушення виборчого законодавства. Тоді ніхто до криків про політичні переслідування прислухатися не буде. У пустелі можна довго й голосно кричати, користі від цього дуже мало.

Українській опозиції потрібно реально протидіяти спробам узурпації влади. Якщо ж вона й надалі висуватиме ідеї на зразок бойкоту, то її чекає незавидна доля політичних маргіналів.

КОМЕНТАРI

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

— Вибори як в Україні, так і в світі перестали прямо впливати на якість життя. Ніде в світі не обирають найкомпетентніших і найрозумніших, тому що вибори є маркетинговою технологією. Фактично виборцям продають «котів у мішках». Тому говорити про те, що саме вибори сформують якісну владу, не доводиться. Бойкот виборів уже мав місце в Україні на прикладі окремих територіальних громад. Відомо, що дуже мало киян взяли участь у виборах київського міського голови. Результат — однотурові вибори і міський голова Черновецький. Інтелігентне місто Харків обирає Добкіна, красуня Одеса — Костусєва. Тобто міська явка, помножена на люмпенізовану частину електорату, яка приходить на вибори, призводить до такої якості влади, як ми маємо в Одесі, Харкові чи Києві. Щодо заяв про бойкот виборів. Не будуть опозиціонери бойкотувати вибори. Вони або, запобігаючи ласки правлячої партії, будуть «тулитися» в округи, або обиратимуться за списками. Вони все одно будуть іти на вибори. Хоча б тому, що для них дуже показовою є доля Тимошенко і Луценка. Щойно вони втратять депутатську недоторканність, проти них може виникнути безліч кримінальних справ. Такі заяви робляться для українського електорату і європейського споживача.

Ігор ЖДАНОВ, політолог, президент Аналітичного центру «Відкрита політика»:

— Я би ставився до питання виборів дуже обережно. Тут є кілька факторів. По-перше, бойкот ефективний, якщо у ньому візьмуть участь усі опозиційні сили. В разі, якщо хтось піде на вибори, а хтось ні, ніякого ефекту від цього не буде. Політичні сили, які бойкотуватимуть вибори, ризикують залишитися на узбіччі політичного процесу і бути викинутими на маргінес. По-друге, як правило, бойкот виборів застосовується у випадках, коли парламентські або президентські вибори є чисто декларативними і нічого не вирішують. Тобто є формула, але немає змісту демократії. Наприклад, як у Радянському Союзі. Навіть якби тоді були опозиційні партії, то незалежно від того, брали б вони участь у виборах чи ні, від цього нічого б не змінилося. Аналогічна ситуація в нинішніх диктаторських режимах. Тому треба виходити з наступної оцінки: ми можемо лише прогнозувати, що перші парламентські вибори після обрання Януковича президентом будуть недемократичними, але не стверджувати. Наведені фактори й ризики повинні зумовити рішення опозиції щодо бойкоту або небойкоту виборів. Я не думаю, що для опозиціонерів це ефективний засіб боротьби з нинішнім політичним режимом. Такі заяви спрямовані на Захід, українських виборців, владу. Це певний підігрів ситуації. Не думаю, що, коли постане питання про вибори, якщо, звичайно, не станеться щось екстраординарне, ми станемо свідками їх бойкоту.