Кілька актуальних тем для теледискусій...
Лихо вичерпання тем подеколи спіткає будь-якого ведучого. Подібне сталося й з Євгенієм Кисельовим, який, вичерпавши предмет дискусії й досить мляво поговоривши з віце-прем’єром Борисом Колесніковим, котрий займається Євро-2012, раптом з’їхав на питання про становище осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією в Україні. Кисельов сміливо став на захист сексуальних меншин, їхніх прав усіляко пропагувати свій спосіб життя й усюди демонструвати свої особливості. Найзавзятіше ведучий полемізував з нардепом Лілією Григорович, з її боязкими спробами залишити поза пропагандою цього «передового мислення» й побуту хоча б дітей. Апологети одностатевого кохання доводили й переконували, що без гомосексуалізму демократії та європейських цінностей бути не може. Дуже спірна точка зору... Але їм на допомогу прийшла Тетяна Монтян — висхідна зірка наших ток-шоу. Не знаю, що так приваблює в її виступах пана Кисельова. Може, вона покликана заповнити вакуум, що утворився, коли з програми пішов Олесь Бузина? Т.Монтян ратувала за нічим не обмежену свободу сексуального самовираження меншин. Але безмежна свобода, вона ж свавілля, не менш страшна, ніж безмежний деспотизм. Коли деякі меншини починають вельми агресивно захищати свої гіпертрофовані права, вони неминуче порушують права інших людей. Будь-яким меншинам не слід забувати про права більшості й не робити свої специфічні проблеми проблемами всього суспільства. Утім, відійду від подальшого обговорення цих не найважливіших для нашої країни, значною мірою штучно порушених питань. Тим паче що автор, будучи християнином і цілковито поділяючи ставлення Творця до «передових і ліберальних» міст Содома та Гоморри, навряд чи зможе гарантувати безсторонність, на відміну, наприклад, від пасіонарного атеїста (як вона себе відрекомендувала) пані Т.Монтян.
На жаль, Є.Кисельов не зумів чи не схотів провести журналістське бліц-розслідування надто вже різкого зростання вартості об’єктів Євро-2012. Стадіон у Києві, як відомо, обійшовся більш як на 50% дорожче початкового кошторису. Проте Є.Кисельов жодних гострих і неприємних запитань Б.Колеснікову не ставив. Хіба що лише запитання про можливі заклики опозиції до бойкоту Євро-2012 у разі реального ув’язнення Ю.Тимошенко. Замість відповіді пан Колесніков почав таврувати підсудну Родіона Кірєєва, заявляючи про незаконність газових домовленостей 2009 року. А проголошення Південно-Східної Української Автономної Республіки (ПіСУАР) 2004 року було законним? Здається, тоді пан Колесніков, м’яко кажучи, співчував цій ідеї? Не треба всує чіпати закон...
Посилаючись на газету «Московский комсомолец», Є.Кисельов розповів, що нібито в Москві В.Ф. Янукович «по-чоловічому» поговорив зі своїми візаві В.В. Путіним і Д.А. Медведєвим, мовляв, на газовий шантаж не піддамося, боротимемося й вистоїмо. Сумніваюся я... Надто вже це не схоже не лише на Віктора Федоровича, а й на всіх його попередників на посаді №1 в Україні. У наших президентів твердості вистачає лише для внутрішнього вжитку, та й то не завжди...
МВС ГЕНЕРАЛІВ
Ну, а на «Шустер Live» цього разу все було в межах пристойності. Жодних звинувачень українському народові в жахливих злочинах ведучий більше не закидав. Шустер запросив шефа МВС генерал-полковника Анатолія Могильова розповісти про інцидент в Одесі, де міліції довелося досить довго й шумно ліквідовувати двох бандитів (третій втік). Господар студії розсудливо не дозволив опозиційним нардепам ставити панові Могильову запитання, давши їм можливість висловитися вже після того, як міністр пішов. У своєму звичайному стилі, нічого до пуття не пояснивши публіці, Шустер запропонував негайно проголосувати питання: «Чи готові ви платити за ефективну роботу міліції?». У формі податків, наприклад, додав ведучий. При цьому чомусь не стали обговорювати питання, наскільки ефективно використовуються кошти, що виділяються бюджетом сьогодні. Адже жодна бюрократична структура ніколи не скаже, що її фінансують бездоганно й що їй більше не треба. Грошей ніколи не буває надто багато... Можна викинути значні ресурси на зовсім необов’язкові придбання, знехтувавши гостро необхідним, можна утримувати купи чиновників у штабах замість співробітників, які реально протистоять злочинності. Але навіщо Савіку Шустеру так глибоко рити?
Могильов скаржився (у найкращих традиціях Партії регіонів) на своїх попередників, мовляв, щось даремно розформували, чогось не зробили. Але ж за півтора року перебування на чолі відомства можна було все відновити й виправити. Якщо працювати багато й добре... Міністр і сам зізнався, що він чекає від публіки саме таких звинувачень.
Керівник МВС не сказав, чому в очолюваній ним структурі скоюють багато злочинів проти громадян, застосовують тортури, вбивають людей і так далі, унаслідок чого громадяни часто бояться міліції більше, ніж бандитів, не довіряють МВС, ставляться до нього з підозрою. У студії прозвучали дані соціологічних опитувань, з яких випливало, що рівень громадської недовіри до МВС становить 74%. Про цифри можна дискутувати, але важке неблагополуччя в системі МВС навряд чи може бути оскаржене. А на виході вельми низький професіоналізм, що найяскравішим чином продемонстрували події в Одесі, де ще не відомо, скільки тривав би штурм і до скількох жертв це все призвело б, якби не допомога спецформувань СБУ.
Міністр звично скаржився на погане фінансування, хоча його вже можна порівняти з фінансуванням Збройних сил, при тому, що МВС не потребує такої кількості дорогої військової техніки, як армія й флот. Але Могильов і сам визнав, що в його міністерстві генералів «як грибів після дощу», проте не назвав їхню кількість, мабуть, щоб не шокувати публіку. Можу собі уявити. У моєму рідному місті за радянського режиму місцеве УВС очолював начальник у званні полковника (у Севастополі менш як 400 тисяч населення). У незалежній Україні, вперше за 200 (з гаком) років міської історії, УВС Севастополя очолив... генерал-лейтенант. Нині в системі МВС України, за словами Анатолія Могильова, функціонують 16 (шістнадцять) вишів. В УРСР кадрові інтереси МВС (плюс і МВС Молдавії) успішно обслуговувала одна Київська вища школа міліції. Ну, може, бюджету ФРН або Франції на всі ці задоволення й вистачило б, але бюджету України явно бракує. Ведучий поцікавився у міністра, як він ставиться до долі свого попередника Юрія Луценка. Могильов відреагував дуже різко й добрих слів для в’язня не знайшов. Зокрема, звинуватив його в незаконному присвоєнні звання підполковника своєму водієві й назвав це «плювком» в обличчя всім ветеранам МВС. На жаль, діячі Партії регіонів, її могутні кадри часто забувають англійську мудрість — «нехай не жбурляє каменів той, хто сам живе в скляному будинку». Сам пан Могильов за півтора року зробив стрімку кар’єру від генерал-майора до генерал-полковника за більш ніж скромних успіхів у підпорядкованій йому структурі. Так швидко не хапали генеральських зірок навіть удачливі командарми Другої світової війни.
В.В. Путін на чолі ФСБ РФ (де штатний розклад передбачає звання генерала армії) залишався підполковником, хоча мав дещо більше підстав претендувати на генеральське звання, ніж пан Хорошковський. Люди все життя служать у силових структурах і вважають кар’єру вдалою, якщо отримують полковницькі погони, коли йдуть у запас. Отже, щодо плювка в обличчя всім ветеранам пан Могильов дуже задушевно сказав... От тільки на тлі кадрової політики Партії регіонів усі кадрові «злочини» Луценка виглядають вельми жалюгідно.
На досить темному тлі обговорення в студії світлою плямою виявився телеміст з Тбілісі, де про ситуацію в своїй країні розповів грузинський колега А. Могильова Вано Мерабішвілі. У Грузії провели радикальну реформу МВС, повне оновлення кадрового складу, як керівного, так і низового. Результат: якщо до реформи рейтинг довіри до поліції в грузинському суспільстві становив 10%, то після реформи — 87%.
Шустер запитав про те, що буде 11 жовтня біля Печерського суду під час оголошення Родіоном Кірєєвим вироку Юлії Тимошенко? Могильов закликав поважати будь-яке рішення суду, розповівши при цьому страшну історію, як опозиція готується, сплативши по 100 дол. кожному, завезти під Печерський суд злочинців.
Дуже шкода, що Шустер не запросив до студії представників меджлісу кримськотатарського народу, які могли б поставити генералові Могильову чимало цікавих запитань, та й розповісти багато цікавого про «бойове минуле» фігуранта, коли він керував Головним управлінням МВС у Автономній Республіці Крим, де вирізнився «сміливими» публічними висловлюваннями на адресу кримських татар, та й діями...
Коли Могильова в студії вже не було, опозиційні депутати дали собі волю, вправлялися в критиці, сарказмі, іронії. Але про що подумав: чи запитували вони самі себе: а чим займалися у владі переможці 2004 року? Що вони зробили в МВС, армії, спецслужбах? Жодної ефективної реформи! Надто багато уваги приділяли вирішенню своїх особистих питань, фінансових і кар’єрних. А в будь-якій країні — яка влада, така й поліція, й армія, й спецслужби. Та й нинішньому режиму варто було б затямити, що нічого він не зможе змінити на краще, не змінюючись сам. Якщо він узагалі щось збирається міняти на краще...
ДО ТЕМИ ПРО ХВОРУ ДЕМОКРАТІЮ
Програма «РесПубліка» на «5-му каналі» вирішила привернути нашу увагу все до тієї ж болісної теми демократії. А в ролі головних диспутантів запросили нардепів Коновалюка й Катеринчука. Побачивши на екрані ці два «К», хотів було перемкнутися на інший канал, оскільки все, що можуть сказати ці панове, давно й добре відомо. Але пані Безулик з упертістю, гідною кращого застосування, змінювати склад учасників не квапиться. Тому в студії розмірено й зосереджено товкли воду в ступі. Зокрема, міркували про те, чи можливим є діалог між виборцями та політиками в перервах між виборами. Питання однозначно риторичне. Десь можливий, але в нинішній Україні — ні. Суть нашої політичної системи в тому, щоб раз на енну кількість років відібрати у виборця його голос і спокійно ним розпоряджатися, як своїм власним, геть забувши про його власника до наступної виборчої кампанії. Кому він потрібен у міжвиборний період, щоб вести з ним діалог? Тим паче в наш чудовий політичний період, коли Закон — це не Конституція, а Партія регіонів. А діалог з нею настільки ж можливий і плідний, як діалог з О.Лукашенком, з Н. Назарбаєвим, з Г. Бердимухаммедовим. Але в студії треба було поговорити, зобразити в міру палку суперечку, боротьбу ідей. Зобразили. Звісно, Партія регіонів іще дозволяє відкривати рот, поки їй не набридло. Набридне — прикриє. На жаль, немає вищого закону, який би височів і над владою, і над опозицією, і над лівими, і над правими, і над народом, і над верхівкою, який би всіма визнавався (принаймні більшістю) як верховний авторитет у країні. Після непристойних маніпуляцій з Конституцією України, в яких брали участь і президенти, і прем’єри, і депутати, й, що найсумніше, Конституційний Суд, навряд чи можливо покладати на неї подібну місію. Дивитися й слухати міркування в студії, незважаючи на бадьорий тон і професійну енергійність Ганни Безулик, було доволі нудно. Говорили про давно переговорене, пережовували сотні разів пережоване. Жодної креативності не спостерігалося. Але ж реальні й гострі теми є. Наприклад, чим на практиці у нас обертається розширення прав місцевого самоврядування, яке є насправді (дуже часто) розширенням ділових можливостей місцевих депутатів, особливо в земельних і майнових питаннях, що не використовується на користь громади. А нерідко це взагалі перетворюється на безмежне свавілля маленьких провінційних тиранів. І говорити про це треба не взагалі, а з демонстрацією конкретних кричущих сюжетів. А то все якось дуже абстрактно, відчужено й суперобережно.
Аніскільки не була обережною, мабуть, лише соціолог Ірина Бекешкіна, називаючи речі своїми іменами. Вона ще раз звернула увагу на те жалюгідне становище, в якому сьогодні перебуває в Україні парламент, що перетворився на канцелярію Банкової, яка штампує побажання вищої влади. Верховна Рада очевидно не виконує своїх функцій бути головним місцем обговорення проблем країни й ухвалення стратегічних рішень. А якщо парламент — не місце для дискусій, своє слово починає говорити вулиця. Зрозуміло, не лише Банкова своїм ставленням до ВР дискредитує її, а й самі депутати, котрі явно не страждають через недоїдання, не соромляться брати по 35 тисяч гривень матеріальної допомоги, обділяючи інвалідів і пенсіонерів.
Там, де царює безкарна безсоромність, де немає елементарних уявлень про гідність, на що позитивне можна розраховувати? Утім і самі виборці у нас не без гріха, і, як справедливо зазначив журналіст Сергій Рахманін, якщо ти дозволяєш на виборах купувати себе за дві сотні гривень, то чому ти обурюєшся, коли хтось дозволяє купувати себе за два мільйони.
Ще й іще раз переконуюся, що поки влада буде зборами ділків (тепер говорять бізнесменів), там відбуватиметься нескінченна боротьба за бізнес-інтереси, а не за інтереси суспільства та держави. І відбуватиметься це (як і зараз відбувається), зокрема, й у формі зради національних інтересів України й торгівлі ними. Треба, щоб ділові люди сиділи в офісах своїх фірм, а не в парламенті, який вони перетворюють на фінансово-політичну біржу. А 450 депутатів ВР — це надто багато. Адже реально працюють, готують і подають законопроекти, активно беруть участь у їхньому обговоренні відсотків 30 народних обранців (і це найоптимістичніший варіант). Отже, цілком можна було б залишити 250 депутатів. Величезна була б економія, та й атмосфера чистіша.
Але соціолог Є. Копатько та політолог О. Гарань виступили на користь збереження депутатської недоторканності, яка є в нас однією з істотних складових корупції (політичної, економічної тощо). Верховній Раді буде дуже складно боротися з корупцією доти, доки вона сама буде нею обтяжена. Депутатів слід поставити в однакове становище з їхніми виборцями. Нічого не зміниться на краще, поки депутати житимуть в особливій, не схожій на нашу Україну країні. Я розумію, коли нардеп Катеринчук виступає на захист недоторканності, він захищає себе, але колега Гарань мене розчарував, адже каста недоторканних в Україні тримається саме на нерівності громадян перед Законом. А ілюзії про те, що цей імунітет захищає опозицію від репресій... Уявімо собі на хвилину, що Тимошенко 2011 року була б народним депутатом. То хіба Партія регіонів у Верховній Раді не зібрала б простої більшості для санкцій? Маестро Чечетов змахнув би диригентською рукою, й 226, 230, 240 голосів (скільки треба) було б віддано. А Ганні Безулик треба щось шукати, інакше її програму дивитимуться здебільшого телеоглядачі й політологи. За службовим обов’язком...
НА ЗАВЕРШЕННЯ ДИСКУСІЇ
І насамкінець повідомляю читачів, що в №175-176 «Дня» (30 вересня — 1 жовтня 2011 р.) я отримав пропозицію від колеги Володимира Лєсного припинити нашу з ним дискусію про нібито підтримку Юлії Тимошенко на виборах 2010 року Володимиром Путіним. Пропозицію приймаю, оскільки важко вести дискусію з опонентом, який вперто ігнорує головне в твоїх аргументах, але охоче хапається за побіжне.
Тезу пана Лєсного про те, що українським діячам, які ведуть будь-які переговори з Росією, абсолютно ні до чого знати, з ким вони мають справу, вважаю щонайменше спірною. Саме дотримання цієї «мудрості» й призводить до того, що наші керівники постійно наступають на багатовікові, проте дуже ефективні для Кремля «граблі» й продовжують це захопливе заняття трохи менш як 400 років. Та й західні політики, котрі укладають з Росією вигідніші, ніж Україна, економічні угоди, через те ж таки росієзнавче неуцтво, багато програють з погляду великої політичної стратегії. А наївність деяких українських політиків у розумінні Росії просто приголомшує. У період подій на Тузлі один відомий наш діяч сказав, що все можна вирішити, розпивши разом з росіянами «пляшку горілки» й закусивши українським салом.
В. Лєсной критикує мене за те, що я навожу багато прикладів з російської та радянської історії. Але більшість наших читачів значну частину свого життя прожили в СРСР і багато чого з того, про що я пишу, відчули, що називається, на власній шкурі. Тому такі приклади є найяскравішими й найдохідливішими. Звинувачення ж В. Лєсного в тому, що цими прикладами я «радянізую» й «русифікую» українську молодь, спростовувати навіть якось незручно. Залишаю їх совісті та здоровому глузду опонента. Заклики ж до «українського» та «європейського» дискурсу щодо Печерського суду й процесу над Ю. Тимошенко просто комічні. Цей процес цілком укладається якраз у російсько-радянську традицію.
Дискусію з В. Лєсним припиняю з почуттям глибокого задоволення, оскільки вона дійсно безглузда й безплідна. А щоб її не провокувати, шановному Володимиру Лєсному не слід на сторінках «Дня» називати «сліпими» й «глухими» всіх тих, хто не поділяє його «єдино правильну» точку зору.
А історія нас розсудить.
