Володимир ПАНЧЕНКО: Довелося побувати в кількох іпостасях!
Сьогодні у відомого літературознавця, письменника, професора Києво-Могилянської академії, натхненника «ЛітАкценту» та постійного автора «Дня» Володимира ПАНЧЕНКА — день народження! Щиро вітаємо іменинника! І надалі бажаємо того невичерпного оптимізму, завзятості, динамізму й цікавості до життя, яке у Володимира Євгеновича є. А ось кілька слів про певні підсумки і плани, якими він поділився з нами напередодні.
— Коли наближається день народження, з’являється меланхолійно-мінорний настрій. Напевно тому, що це — нагадування про плинність часу. А нагадування про плинність часу завжди провокує філософський внутрішній стан. Однак цього року мої уродини мають важливу особливість: учора пішла в перший клас онука Ганнуся, що зі своїми батьками живе в Кіровограді. У свої шість з половиною років вона дуже кмітлива, динамічна дівчинка. З нею цікаво розмовляти на будь-які теми. Ця подія, певною мірою, змінює вже традиційний у такі дні настрій на більш мажорний.
А так я надалі в житті намагаюся дотримуватися трьох принципів: «Під лежачий камінь вода не біжить», «Не ховати камінь у пазусі», «Вода камінь довба».
— Володимире Євгеновичу, а з усвідомленням плинності часу хіба не приходить відчуття, що рік у рік усе-таки вдається багато зробити?
— Про це особливо не думав. Справді, за останні роки доводилося побувати в кількох іпостасях! З кінця 1980-х років, був активно долучений до громадсько-політичних процесів у Кіровограді. 1990-го став народним депутатом Верховної Ради. 1991-го голосував за українську незалежність, що вважаю однією з головних перемог у своїй дорослій біографії. Потім — викладання й літературна робота. Вряди-годи життя в сучасній Україні змушувало ставати публічним: писав експертні висновки щодо поганого законопроекту про мови, брав участь в різних проектах... Мабуть, ще деякий період інтелігенція працюватиме не тільки за фахом, а й вестиме подібну громадську роботу.
— Дозвольте до цього «послужного списку» додати й те, що фактично ви стали засновником популярної рубрики «Дня» «Малі-великі міста/села України», перші маршрути якої пролягали через Ніжин (Чернігівщина), Сквиру (Київщина), Верхівню (Житомирщина)... До речі, за вашої безпосередньої участі.
— Чудово пам’ятаю наші подорожі! Між іншим, ідея мандрів як особливості людського життя закладено у біблійних притчах. Мандрівки Україною дають мені велику втіху! Можливо, у цьому є щось гоголівське, тому що найбільш проникливі слова про дорогу написав Микола Васильович: «Мне бы дорога теперь, да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света». Гадаю, магія дороги тією чи іншою мірою живе у багатьох людях. У будь-якому разі, у собі її відчуваю. До слова, у відомому київському видавництві «Темпора» має вийти друком моя книжка подорожей «Сонячний годинник». (Сподіваюся, ще цьогоріч.) До неї увійшло двадцять чотири розповіді. Очевидно, видання — підсумкове. У тому сенсі, що в ньому віддзеркалено більше десятка років мого життя. Там — велика географія. Окрім своєї степової України, люблю Чернігівщину (надзвичайно розмаїта на історико-культурні постаті). У чернігівському краї багато де побував, починаючи від Качанівки, Тростянця, Батурина, Новгорода-Сіверського... Торік, у переддень Дня Незалежності, і на саме свято вирішив повторити маршрути Івана Мазепи, коли він ухвалив для себе остаточне рішення приєднатися до Карла ХІІ. Проїхав тим шляхом, який гетьман долав упродовж трьох днів із зупинками, хоч відстань і не дуже велика — приблизно 150 кілометрів: через Борзну, Батурин, через Сейм перейшов і зрештою поблизу Новгорода-Сіверського приєднався до шведського короля. А перед тим я роз’їжджав Брянщиною. Зокрема, заїжджав у Стародуб. Це теперішня Брянська область, а колись — частина Гетьманщини. До того ж, у Стародубі було написано літопис Самовидця — одну з найвидатніших історіографічних пам’яток і одне з найдостовірніших історичних джерел XVII століття, самобутню й оригінальну пам’ятку української мови та літератури. Між іншим, там жив такий чолов’яга, як Олександр Рубець, колоритну постать якого використав Ілля Рєпін у знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (товстун і реготун із правого боку). Я вам скажу: Україна — загадковий пазл, який приємно відкривати.
Якщо говорити про зовсім «свіжі» події з мого життя, то одна з них тісно пов’язана із «Днем». Я написав статтю про роман «Диво» Павла Загребельного для нової книжки з Бібліотеки газети, яка ось уже буде презентована на Форумі видавців у Львові.
Завжди любив читати Загребельного. А «Диво» взагалі вважаю одним із найкращих творів письменника. Може, навіть найкращим. На мою думку, роман дуже актуальний і сьогодні. Крізь нього проходить думка про те, що українці — спадкоємці Київської Русі. І коли нині Дмитро Медведєв підписує указ про відзначення 1150-ї річниці російської держави, то зрозуміло, що це агітаційно-політична акція. Тому моя стаття — спроба поєднати свій погляд на роман із фрагментом інтерв’ю, яке мені довелося якось зробити.
— Днями в інформаційних агентствах з’явилося анонсування звільнення Дмитра Табачника. Добре, звісно, якщо намір буде реалізовано. Однак постає питання: справа ж, очевидно, не тільки в персонах, а й в самій системі освіти. А ви як гадаєте, Володимире Євгеновичу?
— Правильно ви кажете про систему. Але системи творять люди. Ті чи інші системи функціонують коштом людського ресурсу. Через це я буду втішений, коли така відставка відбудеться. Її вважатиму закономірною подією. Перебування Дмитра Табачника на посаді міністра освіти і науки — приниження українського суспільства, зрештою, самої влади. Свої думки з цього приводу оприлюднив у матеріалі «Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?», опублікованому в «Дні» (див. №29-30 за 18 лютого 2011 р.). Табачник — російський націоналіст та ідеолог «Русского мира». То, звичайно, його право як людини. Але використовувати міністерську посаду для пропагування «Русского мира», а точніше, брутального нав’язування відповідної ідеології, — неприпустимо! Отож нам не варто влаштовувати параду з приводу звільнення Дмитра Володимировича, яке, сподіваюся, таки станеться. Як і не варто заспокоюватися. Демократія і свобода — не одномоментний акт завоювання. Демократія і свобода вимагають постійних зусиль, роботи (особливо інтелектуальної) і боротьби.
