Про мистецтво бути першим

Справжньою окрасою нинішнього вакаційного сезону столичної філармонії став концерт Національного камерного ансамблю «Київські солісти» під промовистою назвою «Симфонія кохання», що відбувся в рамках фестивалю «Літні музичні промені», присвяченого 20-річчю Незалежності України. Лірична й пристрасна музика популярних класичних творів П. Чайковського, Е. Гріга, Г. Венявського, Дж. Пуччині, Е. Елгара та інших композиторів романтичним серпанком чарівних мелодій оповила публіку, яка прийшла до Колонного залу ім. М. Лисенка. Віртуозна гра музикантів захопила присутніх бездоганною ансамблевою злагодженістю, фантастичним багатством тембрової палітри, вишуканістю й художньою довершеністю виконання. Здається, слухачі ніби й забули, що на сцені відсутня центральна фігура — диригент. А, власне, головним диригентом цього чудового колективу від початку року є знаний музикант, Шевченківський лауреат Володимир Сіренко (він поєднує цю роботу з художнім керівництвом іще одного славетного колективу — Національного симфонічного оркестру України) — видатний майстер сучасного диригентського «цеху». На моє запитання з цього приводу маестро відповів, що в репертуарі очолюваного ним колективу є кілька програм, які не передбачають присутності на сцені диригента. З одного боку, це засвідчує надзвичайно високий професіоналізм музикантів і, разом із тим, — цілковиту довіру до них диригента, яку вони сповна виправдовують... Одночасно мимоволі виникла думка, а чи завжди спокійним, майже таким ідилічним, як згаданий концерт, є творче життя диригента загалом? У розмові з Володимиром Сіренком поступово відкривалися цікаві й, водночас, контрастні сторінки цієї надзвичайно складної, елітної професії.

КОНЦЕРТНИЙ... ЕКСТРИМ

— У житті будь-якого концертуючого музиканта трапляється чимало як курйозних, так і більш серйозних випадків. Бувало, що і наш оркестр (маю на увазі Національний симфонічний оркестр України, очолюваний мною з 1995 року) потрапляв у екстрим: так, у 2005 році 9 травня впродовж урочистостей з нагоди святкування 60-ої річниці Перемоги у Мінську під час нашого виступу просто неба час від часу пускався дощ, і всім, кому був небайдужим стан музичних інструментів (не кажучи, звичайно, вже про самих музикантів), нічого не залишалося як періодично напинати плащ-палатки й розправляти парасольки, — згадує В. СІРЕНКО. — Бувало, що й з наміченого гастрольного маршруту збивалися, або після тривалих переїздів доводилося грати що називається «з коліс». Пригадую й більш серйозне випробування на міцність. Це був дійсно найекстремальніший випадок у моїй диригентській біографії. В Національному палаці «Україна» 21 червня 2006 року відбувалася зустріч ветеранів Другої світової війни (окрім воїнів УПА), присвячена 65-й річниці Великої Вітчизняної війни. Програма включала демонстрацію «Синемафонії» на музику Д. Шостаковича, прем’єра якої, до речі, відбулася 2005 р. у Королівському Альберт-холі Лондона. (Синемафонія — новий жанр мистецтва, де симфонічний твір поєднується з відеорядом. Використання кадрів історичної хроніки має забезпечувати достовірність авторського задуму. Зануренням у синемафонію досягається новий психологічний стан людини, яка стає свідком і віртуальним співучасником історичних подій, тобто жива музика і кадри кінохроніки утворюють єдине ціле — і зорове, і слухове сприйняття тут вступають, за свідченням науковців, у 90-відсотковий резонанс). Отже, на екрані відбувалася демонстрація документальних кадрів кінохроніки із жахіттями Другої світової війни і тоталітарної пори сталінізму. Під час перегляду в залі виник спалах протесту, агресивні вигуки з боку деяких ветеранів, які відстоювали право сталінізму на життя. Невдовзі зчинилася справжня бійка! Частина ветеранів пішла із зали, та залишилися люди, яким небайдуже було дивитися правдиву історію й співпереживати страхіття Голодомору, знищення цілих народів, трагедію війни... Після концерту до мене підійшла одна жіночка й почала вибачатися за негідну поведінку декого з присутніх, які, на її думку, не мали нічого спільного зі справжніми ветеранами... Чесно скажу, виступати було важко, бо ми мусили не зупиняючись, не зважаючи на «розбирайлівки» публіки у залі, грати, — і наші музиканти витримали це непросте випробування... Можливо, сама музика допомогла нашим оркестрантам вистояти.

«МИ УВІЙШЛИ ВЖЕ У ПОСТАВАНГАРДНУ СМУГУ»

— Володимире Федоровичу, ви очолюєте два найкращі музичних колективи нашої країни. Як вам працюється на посаді головного диригента ансамблю «Київські солісти»?

— Мені надзвичайно цікаво працювати з цим колективом справжніх професіоналів, однодумців і талановитих музикантів. Найближчим часом ми плануємо разом реалізувати найрізноманітніші концертні проекти. Так, із програмою «Бранденбурзьких концертів» Й.С. Баха у нас диригуватиме Кирило Карабиць. Невдовзі, в рамках цьогорічного «КиївМузикФесту», Сергій Протопопов із нашим колективом презентуватиме музику сучасних українських авторів. Змістовна програма приурочена спеціально до відзначення 70-річчя Богодара Которовича (видатного скрипаля, диригента, педагога і засновника ансамблю «Київські солісти», який, на жаль, раптово пішов із життя в липні 2009 року). Найближчим часом заплановано дві поїздки на фестивалі до Львова, а також до Донецька. Ми із задоволенням прийняли запрошення заграти у Полтаві, де нас завжди радо зустрічають меломани. Програми наших виступів є дуже різноплановими: тут і «Вечір серенад» із музикою Б. Бріттена, В. Сильвестрова, А. Дворжака, П. Чайковського, і виконання «серйозних» творів класиків ХХ сторіччя: Музика для струнних, ударних і челести Б. Бартока, Друга симфонія А. Онеггера тощо.

— А яке місце у ваших програмах посідає вітчизняний музичний авангард 1960-х років, інтерес до якого нині в Україні помітно зростає?

— Знаєте, зараз ми увійшли вже у, так би мовити, поставангардну музичну смугу. Зрозуміло, це доволі умовне визначення, проте, твори, що з’являються сьогодні, пишуться композиторами вже не в такому гострому авангардному ключі. Тому моє ставлення до музики авангарду 1960-х доволі спокійне. Наразі ж нікому невідомо, якими шляхами розвиватиметься музичне мистецтво в майбутньому...

«СУЧАСНИЙ СВІТОВИЙ РИНОК — ДОВОЛІ АГРЕСИВНИЙ»

— Пригадую ваші яскраві, видовищні виступи з Національним симфонічним оркестром України у популярній телепрограмі «Classic-прем’єр»...

— О, то, мабуть, були кращі часи на телебаченні! В цьому проекті тележурналістці Тетяні Міленіній вдавалося зосередити найкращі молоді виконавські сили України. Всі учасники того нестандартного шоу розуміли, для чого створено цю програму. Нагадаю, довгий час на ТБ замість реклами якихось продуктів «крутили» невеличкі ролики — фрагменти з цих концертів із популярною музичною класикою...

— Складається враження, що ви — універсальний диригент, якому до вподоби всі жанри — і опера, і симфонічна музика, і з неменшою емоційною віддачею ви акомпануєте співакам, скрипалям, піаністам тощо. Проте історія диригування знає чимало прикладів, коли диригент обирав собі якийсь пріоритет і саме з ним входив «в аннали історії». Чи існують в цій сфері у вас якісь пріоритети?

— Я вважаю, що професійний диригент з однаковим інтересом і успіхом диригуватиме і симфонічним концертом, і оперним, і балетним спектаклем, або акомпануватиме піаністу чи скрипалю. Наприклад, мене цікавить моя робота в Оперній студії Національної музичної академії, де молоді співаки вже мають достатньо високий рівень професіоналізму. Вважаю цю грань своєї праці своєрідним хобі. Водночас мені надзвичайно подобається «акомпанувати» талановитим солістам.

— А як ви можете прокоментувати такі сучасні проекти постмодерністської доби, як виступи великих симфонічних оркестрів із поп-зірками?

— Скажу відверто: ставлюся до таких речей доволі індиферентно. Національний симфонічний оркестр акомпанував (без моєї участі) і «Scorpions», і Стінгу, проте такі суто комерційні експерименти не перебувають у фокусі моїх професійних інтересів...

— Розкажіть, яке місце у вашій виконавській діяльності відведено українській музиці?

— Повірте, вона знаходиться не на останньому місці і в моїй душі, й у моїх виконавських планах. У нас багатющі поклади симфонічної музики, однак сама наша держава не дбає належним чином про пропаганду національної культури. Якщо в Україні ми спостерігаємо плідну працю культурних інституцій різних європейських країн (Франції, Німеччини, Італії, Швейцарії тощо), то з боку України ініціатива наслідувати ці традиції в інших державах світу поки що відсутня. Натомість, сучасний світовий музичний ринок є доволі агресивним і доводиться відповідати на його запити. Водночас мушу визнати, що у нас держава не опікується навіть створенням елементарних технічних умов для продуктивного функціонування симфонічних колективів. Оркестранти й досі грають за рукописними нотами, про що на Заході давним-давно вже забули.

— Складається враження, що таке насичене подіями й творчими планами життя — це своєрідне відлуння вашого минулорічного ювілею, який резонансно відзначався по Україні. Інколи говорять жартома, що, мовляв, для людини лише перші 50 років є важкими, а далі буде все набагато легше. Чи можна це спостерігати у вашому диригентському поприщі?

— Дійсно, ювілейний рік виявився для мене надзвичайно наповненим. Удалося реалізувати серйозні масштабні задуми: виконати П’яту симфонію Д. Шостаковича, «Персефону» І. Стравінського, «Пісню про землю» і Третю симфонію Г. Малера, «Пасіони за Іоанном» Й.С. Баха (разом із Камерним хоровим ансамблем ім. Б. Лятошинського Національного будинку камерної та органної музики), Третю симфонію С. Прокоф’єва, Симфонію «Данте» Ф. Ліста. Отож, продовжуючи нарощувати виконавський потенціал і у постювілейний час, зазначу, що в моїх найближчих творчих планах — виконання всіх п’яти симфоній Б. Лятошинського, причому це будуть своєрідні стильові паралелі: музика Б. Лятошинського звучатиме поруч із творами П. Чайковського, О. Скрябіна, Д. Шостаковича, Є. Станковича, В. Сильвестрова. Вважаю це даниною пошани нашому великому співвітчизнику. Також мали гастролі по Україні: в Черкасах, Сумах, Житомирі, Полтаві, де нас приймали просто «на ура». Ми до цього ставимося дуже серйозно, адже наша публіка безперечно заслуговує на світові «стандарти» виконавства.

«НЕ ДОЗВОЛЯЮ НІКОМУ «СІДАТИ СОБІ НА ГОЛОВУ»

— Неодноразово спостерігаючи за вами під час концертних виступів, можна зробити припущення, що ви не є диктатором у своєму колективі. Натомість, диригент, як керівник великого творчого колективу, можливо, має право на певний диктат?

— Скоріше тут можна говорити про диригентську волю, яка обов’язково має бути у керівника оркестру. Я не дозволяю нікому «сідати собі на голову», проте у нас в колективі мова може йти лише про партнерські стосунки. І мені приємно констатувати, що я й досі не розчарований своїми колегами. Сподіваюся, що і оркестранти так само не розчаровані мною.

— Сам стиль вашого диригування свідчить про те, що ви не переймаєтеся суто зовнішніми візуальними ефектами, які часом дехто із диригентів залюбки демонструє під час виступу: ефектні пози, різноманітна міміка обличчя, надмірна жестикуляція тощо. Як ви оцінюєте такі додаткові засоби «впливу на публіку», чи потрібні вони у такій серйозній справі як симфонічне диригування?

— Ці ефекти я відношу до категорії «естетики диригування», ставлюся до них досить прохолодно і вважаю їх недоречними у диригентській справі. Згадаємо, хоча б, всесвітньо відомого Герберта фон Караяна, який більшість симфонічних партитур диригував узагалі із заплющеними очима! Вся музика була, що називається, у нього в руках. Викладаючи в Національній музичній академії ім. П.І. Чайковського симфонічне диригування, намагаюся своїм студентам прищепити гарний смак і відвернути їх від надмірного самозамилування й позування. Знаєте, про одного з відомого диригентів навіть ходили легенди, що його особисті примірники симфонічних партитур рясніли зробленими ним самим ремарками типу: «посміхнутись контрабасам», «насупити брови» та іншими подібними «вказівками». Проте, гадаю, вся сценічна поведінка диригента має визначатися самою музикою і тоді слухач-глядач буде насолоджуватися саме музикою, а не відвертати уваги на рухи тіла диригента. Не слід забувати, що диригент завжди залишається посередником між композитором і слухачем, і донести до публіки достовірну версію композиторського задуму — то почесна і відповідальна місія для серйозного митця.