Про страх, сміх і свято
На мою думку, з подій 24 серпня в Києві можна зробити кілька висновків, і хороших, і поганих.
Почнімо з поганих.
У Києві немає мера. Олександр Попов, який наразі виконує його функції, не просто виказав зневагу до городян своїм позовом про заборону їхньої акції, а ще й сам опинився в надзвичайно принизливому становищі: обіцяв, що демонстрація може пройти вулицею Володимирською, однак великі дяді з Адміністрації Президента показали, чого варті його обіцянки і хто насправді керує столицею, перепинивши протестну ходу вже через кілька метрів.
Влада аніскільки не соромиться. Навіть Кучмі з його впертістю і владолюбством вистачало розуму не влаштовувати прямої конфронтації у подібних випадках. Вулиці в центрі належали демонстрантам. Уся міліція концентрувалася навколо Банкової, захищала тільки Адміністрацію.
Те, що вчинили «регіональні» можновладці, вийшло далеко за межі пристойності. Маніфестація зупинилася біля залізного бар’єру — такі стояли довкола Банкової за часів помаранчевої революції. За сірою огорожею — кількасот омонівців у повному екіпіруванні, а за ними ще й автобуси й автозаки. Мало того, таким же чином було перегороджено ВСІ вулиці поблизу місця проведення мітингу. По суті, на кілька годин помітну частину київської території без будь-яких підстав перевели в облоговий стан. Ба більше, цього владі здалося не досить, бо ще й кримінальну справу завели проти організаторів та учасників мітингу й зараз тягають людей на допити. Вочевидь, «регіонали» не зупиняються перед застосуванням сили — і новий Майдан (а його ймовірність зростає з кожним днем) буде, на жаль, далеко не такий мирний, як 7 років тому.
Не врахували одного: з киянами так НЕ МОЖНА. І це вже погана новина для Банкової. Котра не вчиться навіть на власних помилках.
Зрештою невеселий висновок щодо лідерів опозиції. Вони вчитися так само не бажають. Здається, що Турчинов та інші застряли на початку 2000-х. Знаючи, як діятиме режим, вони не спромоглися запропонувати людям, що їм довірилися, бодай мінімально нестандартні рішення.
Тепер про тих самих дійових осіб з іншого погляду.
На минулому тижні всі зусилля Банкової з розкручування своєї людини як нового столичного мера пішли нанівець. Попов власноруч поховав навіть примарні можливості перемогти на муніципальних виборах.
Нагнавши легіони озброєних правоохоронців у центр столиці, влада показала свій страх — панічний, параноїдальний. Страх — поганий порадник. Керуючись ним, режим ухвалюватиме й надалі все більш хибні рішення, успішно знищуючи рештки довіри до себе
Опозиція довела, що вміє об’єднуватися, хоча б перед розстрілом. Це дивовижно: на мітинг прийшли лідери всіх раніше ворогуючих сил, їхні промови сповнилися впевненості, їхні наміри були одностайні. Це дало зримий результат — наймасовішу акцію з часу проголошення Януковича президентом: за різними оцінками, від 5000 до 10000 учасників.
Насамкінець. Коли маніфестанти невеличкими групами покидали оточений район через вузенький прохід у залізному бар’єрі, то мусили минати довжелезну шеренгу омонівців у повному спорядженні — щити, шоломи, кийки, весь набір, потрібний для того, щоб ефективно й безкарно лупцювати власних співгромадян. Останні не скупилися на прокльони на адресу уніформістів. Ті стояли незворушно. Я ж, проходячи повз цю когорту потішних «космонавтів», зааплодував у білоруському стилі. «Космонавти» розсміялися.
Добре сміється той, хто сміється останній.
