У стінах Національного музею історії України у Другій світовій війні ти не можеш не відчувати болю, розуміючи скільки мільйонів людей загинуло в ті роки. Та справді страшно стає, коли переглядаючи фотографії бійців, українські прапори та розламані БТРи, ти розумієш, скільки гине прямо зараз на сході нашої країни...

Цей проект було реалізовано в рамках інформаційної кампанії «Український схід» спільно з інститутом Національної пам’яті. «Літо 2014 року стало періодом звільнення попередньо захоплених територій України від агресора, — розповідає виконуюча обов’язки голови інституту Аліна ШПАК. — На знак шани до всіх людей, котрі жертвували собою, а це були тоді переважно добровольці, було запроваджено ідею цієї кампанії. Від початку війни кожен мій ранок, як і ранок мільйонів інших українців, починається з того, що я, перегортаючи стрічку новин, ставлю собі два запитання: «Чи стріляли сьогодні й чи вбили когось?» Я розумію, наскільки ненормальним є те, що відбувається зараз на сході. У ХХІ столітті в центрі Європи триває війна! Уже п’ять років. Війна, яка забрала життя тисяч людей, яка позбавила півтора мільйона людей житла, майбутнього, сьогодення, спокою. Коли 2014 року російські війська спочатку анексували Крим, а потім захопили східні території України, — саме український народ сказав «ні» загарбникам! Не ми почали цю війну, це був не наш гріх, але наш вибір — не бути рабами! Тоді сотні українських хлопців пішли добровольцями, багато волонтерів мобілізувалися й почали збирати найнеобхідніші речі для воїнів. Український народ сказав своє категоричне слово, і, фактично, негайно почалося звільнення українських територій».

Доказами порятунку Краматорська, Слов’янська, Маріуполя, Лисичанська, Свердловська та ще десятка населених пунктів стали 42 фотографії, які висвітлили хронологію подій героїчного визволення міст, які представлені в експозиції. Поруч зі мною ці світлини розглядав Дмитро Краслянський, котрий став бійцем 72-ї Білоцерківської бригади саме на початку війни. Це людина-легенда. Він дістав тяжкі поранення, втратив ногу, шанси вижити у нього були мінімальні, але лікарі казали: «Якщо Діма виживе, то Україна переможе...» І він зміг. Сьогодні, хоч і експонати навіюють йому різні спогади, боєць переконаний: такі проекти потрібні для того, щоб довести: війна — це не іграшка, вона йде по-справжньому, і напала на нас саме Російська Федерація, а не таємничі «чоловічки в зеленому». Під час реабілітації Дмитро мріяв одружитися — зараз поруч з ним стоїть його красуня-жінка. Тепер хлопець планує зайнятися бізнесом — відкрити власну піцерію. Дуже сподіваюся, що йому і це вдасться.

Не можна не звернути уваги на українські прапори — свідоцтво перемоги над агресором у часи, коли вона здавалася ледь можливою. Затримуючи свій погляд на них, у голові постають імовірні картини того, що відбувалося. «Назва експозиції дуже гарна, адже клаптик за клаптиком, сантиметр за сантиметром ми повинні повертати своє. Це має стати спільною справою для всіх: ЗМІ, спецслужби, політики — вся держава повинна працювати на повернення свого! — коментує кавалер орденів Богдана Хмельницького та Данила Галицького, полковник Олександр ЩЕРБИНА. — На 80 відсотків усе залежить від суспільства, а не військових. Більшість цих хлопців я знаю, он моє фото висить... 2014 рік — той період, коли ми по п’ять, по десять кілометрів просувалися вперед, потім, після «першого Мінська» пішла повзуча тактика: якщо десь якийсь кілометр повернули — це вже щастя! 2016 року було взято стратегічну висоту під Горлівкою, населений пункт Зайцево: це ми з хлопцями взяли цю висоту і горді від того, що хоч трошки, хоч якийсь кілометр, змогли повернути Батьківщині. Дуже добре, що відбуваються такі виставки, що ми пам’ятаємо і знаємо про війну. Дай Боже, щоб вона швидше закінчилася, бажано, не клацанням затвору, а дипломатичним шляхом...»

Крім артефактів із зони бойових дій, у музеї було представлено чотири предмети живопису графічної серії «Чорний календар» авторства художників Сергія Друзяки та Сергія Литвинова, свідків окупації Краматорська. Мистецтво — один із найсильніших важелів впливу на суспільство, тому не дивно, що директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Іван КОВАЛЬЧУК зазначив: «У цих стінах раніше був вільний зал — тут стояв і бюст Леніна, і солдат-переможець... Колектив музею вирішив віддати це приміщення під експозицію українсько-російської війни. Ми виграли грант і будемо продовжувати роботу над проектом «Український схід» тут, у цьому просторі. Нині маємо понад десять тисяч артефактів. Щороку до нас приходять майже мільйон відвідувачів, серед них понад 50% — іноземці, хай вони знають правду про цю війну!

Слухаючи промову матері одного із загиблих героїв, наверталися сльози... Надовго мені запам’ятаються слова «кіборга», котрий захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014 року в складі 79-ї аеромобільної бригади Олександра Терещенка: «Війна змінила моє життя: вона повністю перевернула мій світогляд, розуміння світу, ставлення до країни. Після 1991 року ми здобули незалежність і не дуже її цінували. Зараз, під час війни, я не можу без сліз дивитися на ці прапори. Ніколи не забуду того моменту, коли я відчув себе чоловіком, відповідальним не лише за свою родину, а й за долю країни загалом. Пригадую, як сидячи в БТРі з синьо-жовтим прапором, їдеш у село на передовій: бабусі виходять, хрестячи нас услід. Тоді ти розумієш: уряд, Верховна Рада — все воно в Києві, людям ні на кого розраховувати, крім як на нас. Я знаю, що багато моїх побратимів віддали за це життя, але в мене немає постійного відчуття скорботи, я одночасно гордий, що ми захистили ці українські міста, незважаючи на підступного ворога. Жодної миті не жалкував, що пішов боронити рідну землю, попри те, що зі мною сталося (боєць втратив на фронті обидві руки. — А. П.). Ці міста, які ми повернули, є славними віхами нашої новітньої історії. Я впевнений: мине небагато часу, коли українські прапори нарешті замайорять над Донецьком, Луганськом, Севастополем!»

Пан Терещенко зараз працює радником міністра у справах ветеранів, займаючись розбудовою цього руху по всій країні. Він також планує більше займатися суспільною діяльністю і заснувати власну громадську організацію.

Виставка справляє дуже сильне враження — кожен експонат має свою, неймовірну, часто страшну історію. Та не варто дивитися на ці події виключно як на скорботні, бо кожна світлина, кожен артефакт, привезений із зони бойових дій, — згадка про героїчні перемоги наших воїнів, і це потрібно пам’ятати.

Завершити хотілося б словами радника міністра з питань тимчасово окупованих територій Олександра ЛЕВЧЕНКА: «Ми захищали і повертали цю територію, тепер настав час її реінтегрувати. Велика подяка героям, бійцям, які витримали, і шана їхнім сім’ям!»