Вкотре ми говоримо про пам’ять жертвам Голодомору і вкотре наче звіряємо свої годинники з часом Істини. Третина українців загинули від голоду 1932-1933-го років. Голоду, який згодом справедливо почали називали Голодомор. Бо морили. Саме морили, душили, нищили, вичавлювали, заганяли в «п’ятий кут», де людина перетворюється в тварину, де не до національної пам’яті, не до слів «я – українець» і тим більше не до політичних міркувань... В куті, де мозок, що висихає, пульсує однією думкою – їсти, їсти, їсти... крихту, шматочок...

Когось зараз, в повному комфорті, купують «через шлунок» за «гречку». Мало того, хтось дозволяє собі говорити про «голомодор» в цей час, мовляв, а що ціни на газ – це не «голодомор»? Тема вбивства мільйонів українців стала темою політичних маніпуляцій, спекуляцій, а іноді – злочинних дурниць.

Для того, щоб вшанувати пам'ять загиблих, не обов'язково бути вдома і чекати трансляцію чи спеціально ходити до меморіалів. Для цього не треба бути пафосним «патріотом» із синдромом громадського діяча та вічного «революціонера», і зовсім не важливо бути чиновником, який в цей день робить театралізовано скорботне обличчя. Щоб пам'ятати, просто треба бути народом. Як бабця зі свічкою, якій вже давно нічого не треба... Бабця, яка вкотре прийшла до Меморіалу ПІСЛЯ УРОЧИСТОСТЕЙ. Так саме в Ізраїлі існує хвилина, коли життя в країні на цю мить завмирає. Саме така шана має бути у нас. І це не формальність. Це необхідність. Як дитина вчить вірш, повторюючи його, українці мають повторювати свою історію і свої біді в голові, що усвідомлювати головне – хто є джерелом біді для нас.

Щоб по-справжньому пам’ятати, треба усвідомлювати джерело небезпеки. Чітко усвідомлювати. І таким джерелом небезпеки для нас є Москва.

В цей день оприлюднено відео, де злочинець і колаборант з українським прізвищем Марочко, телефонує матері нашого бійця зі словами «ваш син загинув». І маніакально смакує розпач і біль української матері на відео, яке сам і оприлюднив… Смакує, як це робили ті ж самі представники КПУ.  Вже за часи незалежності вони розповідали, що в день вшанування пам’яті заморених голодом українців вони «смажили шашлички» в Луганську. Ще до війни! Хтось зробив з цього висновки? Вони і після того перебували в Раді. Більш того, вони й досі не викреслені із реєстрів Міністерства юстиції навіть після заборони!

Кінець тижня… День скорботи.

Тут не потрібні формальності. І сльозливі очі Президента насправді ні про що не кажуть, адже всі знають – зло не покаране.

Проте Петро Порошенко в своїй промові провів дуже важливу аналогію з Голокостом. Досі пам’ятаю його слова на 75-тій річниці Бабиного Яру... Він говорив щиро і проникливо. І тепер нагадав:

«Геноцид, за всіма ознаками, як їх визначено в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року, - сказав Порошенко цього дня. -  Щоб на всіх континентах усвідомили, що не визнавати Голодомор – так само аморально, як і заперечувати Голокост».

Слова Президента не просто справедливі і очевидні. Вони є докором до всіх тих, хто досі не усвідомлює кордони зла. А зло поруч. І воно живе. Але цих слів дуже мало. Та й визначення – «аморально» - теж дуже в’яле, кволе. Це не просто аморально. Це ЗЛОЧИННО. І всі ті, хто нищив український народ лише за те, що він себе ідентифікує як нація, як суб’єкт, мають бути засуджені!

«Я просто хворію, коли чую як гинуть наші хлопці, - говорить мені жінка похилого віку зі свічечкою в руках. - Я з Харківщини, але більшість життя прожила в Києві. Пам’ятаю розповіді мами. Батько загинув дуже рано. І я сама пам’ятаю той час, але дуже смутно. Просто відчуваю страх».

Бабця назвала себе Оленою. Без по-батькові і прізвища. Страх горить в її посічених зморшками долонях. Виявляється, вона не знала, що стела над Дніпром – це не просто пам’ятник з музеєм.  Під нею знаходиться ціла «база даних» прізвищ жертв Голодомору. Серед яких в тому числі і мешканці Слобожанщини. Вона щось чула про це… Але не знала. І ходить сюди вкотре по поклику серця і душі.

Скорботна субота. Київ в темряві і в вогнях супермаркетів та ресторацій. В цьому немає нічого дивного і нема чого дорікати тим, хто працює в цей день. Працювати – це нормально. Як і пам’ятати. Та хто пам’ятає і хто усвідомлює важливість цього дня, який не є просто черговим числом на календарі?

Бабці зі свічками помітні після урочистостей. Щоразу, коли я потрапляю до меморіалу Жертв Голодомору, я бачу цих жінок, які прийшли подивитись не на Президента і не вчинити ритуальний жест. Вони зі свічками в тремтячих руках, які обпікає віск, пам’ятають... Пам’ятають – зло, злочин, смерть.

Патріотизм – це не формальні заяви. Патріотизм – це продукт інстинкту самозбереження без якого нас будуть нищити. Нищити цинічно і при цьому говорити, що був «просто неврожай» або «они просто не любили родину».

Так само як це відбувається і зараз. В цей час, коли ми бачимо статистику загиблих, поранених та полонених щодня, за якою стражденні очі українців.

З їхніх очей почався цей черговий день скорботи. З очей полоненого хлопця і з паскудних слів колаборанта Марочко, який смакував стражданням української матері. Він ще раз довів – поки існує така Росія, доти існує загроза для нашого народу.