Місця позбавлення волі є доволі закритими структурами, і Прилуцька виховна колонія ще до поїздки туди здивувала активною сторінкою в «Фейсбуці». Насамперед там розповідають про конкурси, концерти та інші події, в яких беруть участь вихованці. Ми і самі приїхали до колонії, бо там вирішили показати деякі світлини ХІХ Міжнародного фотоконкурсу «Дня», поки в міському будинку культури триває наша велика виставка.

«ЧАС ТУТ МОЖНА ВИКОРИСТАТИ З ВЕЛИКОЮ КОРИСТЮ»

Нині в колонії відбувають покарання 40 хлопців із усієї країни, їхній вік — від 16 років. Сама колонія розташовується наприкінці довжелезної вулиці Київської. Її утворили 1963 року на базі місцевої тюрми. Колючий дріт, важкі й шумні двері — очікуваний пейзаж. За огорожею стоять будівлі, схожі на гуртожитки радянських часів. Працівники колонії, які займаються бібліотекою, школою, гуртками, в розмові зауважують — усе це тут, як на волі.

Спочатку заходимо до школи, де в класі етики триває наша виставка. Вихованці навчаються в двох класах — 10-му та 11-му, мають звичайну програму, готуються до ЗНО і здають його. Заступник начальника з соціально-виховної роботи колонії Дмитро Жайворонко розповідає, що чотири вихованці дистанційно навчаються в Ніжинському державному університеті на соціальних робітників.

ВИХОВАНЦІ ПРИЛУЦЬКОЇ КОЛОНІЇ ДИВЛЯТЬСЯ МІНІ-ВИСТАВКУ «ДНЯ», ЯКА ТРИВАЄ ТУТ ДО 20 КВІТНЯ, ПАРАЛЕЛЬНО З ВЕЛИКОЮ У МІСЬКОМУ БУДИНКУ КУЛЬТУРИ. «ТУТ КОЖНЕ ФОТО ТРЕБА ОСМИСЛЮВАТИ», — ДІЛИВСЯ ВРАЖЕННЯМИ ВІД ЕКСПОЗИЦІЇ ДМИТРО ЖАЙВОРОНКО

У класі етики проводять семінари, лекції та інтерактивні заняття. «Ми широко застосовуємо тренінгові програми за європейськими методиками, — каже Дмитро. — Наша установа бере участь у пілотному проекті Ради Європи «Подальша підтримка реформи пенітенціарної системи в Україні». В межах нього втілюються різні реабілітаційні програми і методики. Одна з них стосується здобуття соціальних навичок. Вчимо вихованців спілкуватися з рідними і друзями, вчимо, як бути корисним співробітником, як отримати максимальну вигоду від часу в ув’язненні. Насправді цей час можна використати з великою користю. Можна просто просидіти від початку строку і до кінця, а можна займатися спортом, самоосвітою, вивчати іноземні мови, читати тощо».

Дмитро зауважує, що тренінги будують так, щоб вихованці вчилися у свого роду рольовій грі, один у одного, й самостійно робили висновки.

СТАРОВИННІ ПРЯДКА І СТУПА

У школі навіть є невеличкий музей, сформований зусиллями вчителів. Взагалі це кабінет народознавства, обставлений, як полтавська хата ХІХ століття. Полтавська — бо до 1923 року Прилуки входили до Полтавської губернії, а тоді стали частиною Чернігівської області.

«Цю світлицю зробили за ескізами, віднайденими в історичній літературі. Зробили ще до того, як я прийшов сюди працювати, — зазначає Сергій Чернижевський, директор школи №15 при Прилуцькій виховній колонії. — Відтворена піч у розмірі один до одного, є стилізовані вікна. Всі речі автентичні, збирали їх усім колективом. Ось прядка, не скажу, коли зроблена, але даю гарантію, що точно ХІХ століття. Ось чесало для шерсті. І все це — щоб робити, наприклад, такі домоткані доріжки, як на підлозі».

Пан Сергій показує, як товкли мак у колісній ступі теж, певно, ХІХ століття. Схоже на тренажер: берешся за ручки з обох боків дерев’яного круга й котиш його вперед-назад. «У нас працювала учителька української мови, то в її мами в селі збереглося. Такі засоби малої механізації», — сміється Сергій.

«БУВАЄ, ВЧИМО З ХЛОПЦЯМИ ЛІТЕРИ»

Коли заходимо до бібліотеки, що в адміністративному корпусі, одразу бачимо стенд із портретами Антона Макаренка. До речі, свою систему дитячо-підліткового виховання він розробляв неподалік, працюючи спочатку в колонії під Полтавою, а потім — поблизу Харкова.

«Це вихованці малювали до дня народження Макаренка, — пояснює Марина Капштик, завідувачка бібліотеки колонії. — Тут малюнки не тільки дітей, які відбувають покарання зараз. Працюю в колонії 15-й рік, і це найкращі роботи, які зібрала за цей час».

Пані Марина займається не лише видачею книжок, а й організовує різні заходи. «Буквально нещодавно влаштували інтелектуальне шоу «Хлопці + дівчата». Запросили дівчат із прилуцького педколеджу, наші хлопці теж брали участь. Перемогла дружба. А до дня народження Шевченка провели літературний флешмоб, знімали відео», — перераховує керівниця бібліотеки.

Фонд бібліотеки великий, тільки художньої літератури тут понад шість тисяч примірників, ще є навчальна, журнали. Багато дарують благодійники. «Є вихованці, які взагалі не відвідують бібліотеку. Ми живемо в час, коли більш популярні електронні книжки. До нас приходять різні хлопці, і ми намагаємося прищепити їм любов до книги, — зауважує Марина Капштик. — Приходять навіть діти, які не вміють читати. За освітою я вчителька початкових класів, тож починаю з букваря. Буває, вчимо з хлопцями літери».

Вихованці часто беруть книжки Пауло Коельйо, люблять класику: «Майстра і Маргариту» Булгакова, твори Льва Толстого, Селінджера. Багато хто цікавиться садівництвом. «Питають журнали на кшталт «Дім. Сад. Город». Тут інтернету немає, то мені доводиться сидіти в інтернеті вдома, скачувати їм якусь літературу та приносити. Ми дивимося різні ролики, наприклад, про те, як доглядати за трояндами. Ще вихованці просять інформацію про автомобільні новинки. Теж скачую журнали і показую тут на комп’ютері, бо наразі ми не спроможні це купувати», — додає Марина.

«ПЕВНО, В ЦЕРКВІ ВИХОВАНЦІ БАЧАТЬ ЯКУСЬ НАДІЮ»

В адміністративній будівлі є кабінет, де дивляться фільми. Колонія має домовленість із організаторами фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, вони дають фільми зі своєї програми на перегляд. Після показів зазвичай обговорюють стрічки.

Інколи вихованці самі стають героями фільмів. Наприкінці березня Українська греко-католицька церква влаштувала тут показ стрічки про колишнього вихованця колонії. «Цей фільм знімали кілька років, починаючи від життя хлопця в колонії — є кадри, як він тут учився, працював, відвідував гуртки, співав на сцені. Також фільм розповідає про його життя після звільнення. Пройшов майже рік, і показано, як він зміг закріпитися на волі», — каже Дмитро Жайворонко.

Взагалі в колонії бачимо чимало ікон, біля ліжок вихованців нерідко лежить Біблія, власне, тут активно готуються до Великодня. А 31 березня майбутні священики УГКЦ провели в установі моління Хресної дороги.

«Ми співпрацюємо з православною церквою, з греко-католицькою церквою, різними конфесіями протестантів, — коментує Дмитро Жайворонко. — Представники церков постійно приїжджають до нас і займаються з вихованцями. Це відбувається на добровільних засадах, ніхто нікого не змушує. Можливо, вихованці бачать у цьому якусь надію, допомогу. Тим паче різні церкви допомагають одягом, із вирішенням комунальних і побутових питань. Багато вихованців отримують допомогу від них і після звільнення».

ТВОРЧІСТЬ І ПОБУТ

Коли заходимо до гуртка творчих робіт, на нас втуплюються велетенські гіпсові голови, які використовують як моделі при малюванні. На столі серед ниток, олівців і фарб стоїть клітка з колесом для хом’яка. Але замість гризуна в ній спить кажан. Заслаблу тварину нещодавно підібрали і тепер дбають про неї.

А взагалі тут дуже строкато: кошик із синьо-білими писанками, малюнки в різних техніках, паперові лебеді, величезний монастир із сірників і багато-багато вишивки, хрестиком і бісером. Двоє вихованців, які прийшли до кімнати позайматися, соромляться розповідати про свої роботи, тож їхні малюнки і вишивки показує керівниця гуртка Ольга Муляр.

Ще є клуб, де вихованці танцюють і співають, також вони займаються спортом — у коридорах адмінкорпусу стоять різні кубки з цих змагань. Розвішані світлини з різних подій, наприклад, з вистав, які готують хлопці.

У кімнатах на шість осіб, де живуть вихованці, теж чимало фото — майже біля кожного ліжка. Часом вони однакові — з якихось спільних подій, подаровані благодійниками. Побут скромний, але тут охайно.

«ЗЛОЧИНИ СКОЮЮТЬ ПЕРЕВАЖНО НЕ ВІД ГАРНОГО ЖИТТЯ»

«Два роки тому нас відвідували монітори ЮНІСЕФ, організації при ООН. Також нещодавно при Міністерстві юстиції створили відділ інспектування дотримання прав людини, і його представники періодично приїздять до нас, перевіряють дотримання прав, — каже Дмитро Жайворонко. — Якщо виникають скарги з боку засуджених чи їхніх родичів, правозахисників, інші суперечливі моменти — вони тримають руку на пульсі. Але від наших вихованців та їхніх батьків останні кілька років скарги не надходили».

Ми йдемо на вихід. Виявляється, зсередини стіна біля КПП розмальована: сходинки в траві, веселка, птахи. «Люди, зокрема неповнолітні, скоюють злочини переважно не від гарного життя. Десь вони соціально занедбані, в деяких родинах застосовувалось насилля, ще є алкоголь, наркотики, сумнівні компанії, кримінальна романтика. Все це складається докупи — і виходить таке, — розмірковує Дмитро Жайворонко. — Але кожен може звільнитися раніше і показати, яким він тепер став. Можливо, кращим».