Сукні, розшиті перлами і дрібним бісером, на які йшли метри шовку, атласу та мережива, підбиті лебединим пухом, затьмарюють уяву. Розкішне вбрання буквально «диктувало» своїм власникам, як жити. У турнюрі і корсеті дамі було важко ходити, сидіти, стояти, інколи – і дихати. А величезні рахунки за одяг могли розорити навіть заможне сімейство. 

У музеї «Будинок митрополита» Національного заповідника «Софія Київська» відкрилась масштабна виставка «Шедеври світового вбрання XVIII – XX століть. Сімейні традиції». На ній представили близько 300 експонатів з усієї Європи: сукні – прогулянкові, ділові, концертні, весільні, а ще сумочки, капелюшки, прикраси, віяла, парасольки. Всі скарби – з «Музею історії моди Марини Іванової». Понад 30 років Марина збирає свою колекцію. Одяг з її зібрання періодично показують на виставках, але цього разу чимало експонатів демонструють загалу вперше. Про них, зокрема, Марина Іванова розповіла на екскурсії у день відкриття виставки.

«ЩОБ ТАЛІЯ БУЛА, ЯК ШИЯ КАВАЛЕРА»

Чотири найстаріші костюми створені у період романтизму – у 1830 – 1838 роках, і виставляються вперше. «У моїй колекції чимало дитячого вбрання, - розповідає Марина Іванова. – Отримати до колекції такі речі – це як виграти у лотерею. Дітей у родинах було багато, вони доношували одяг один за одним, тому його збереглося мало».

Костюм на дівчинку трьох-чотирьох років за фасоном – як дорослий, з немаленьким декольте. «Цей костюм носився з корсетом і криноліном. У той час на дівчаток надягали корсети вже з трьох років. Привчали їх до того, щоб у 12-13 років вони були готові затягнутися, щоб талія була, як шия кавалера», - каже Марина.

ЧОМУ ВЕСІЛЬНІ СУКНІ РІДКО БУВАЛИ СНІЖНО-БІЛИМИ

У залі, де колись була домашня церква митрополитів, представили весільні і бальні сукні. Для весільних суконь використовували тканини теплих кольорів: відтінків чайної троянди, шампань, пряженого молока. «Білосніжні сукні тих часів взагалі зустрінеш рідко. Дами не засмагали, їх обличчя були білосніжні. Тому в основному вбрання робили бежевих, жовтих відтінків – вони добре підходили до білих облич», - пояснює Марина Іванова.

До речі, у ХІХ столітті обов’язковим атрибутом нареченої, яка виходила заміж вперше, були бутони і квіти флердоранжу, тобто померанцевого дерева. Жінки, які одружувались вдруге або до цього встигли овдовіти, вбирались у вінки з конвалій, маргариток та інших дрібних квітів.

Поруч – бальна сукня, пошита у 1895 році у Франції. Вона виставляється вперше і прикметна тим, що імовірно її створив знаменитий дизайнер Чарльз Фредерік Ворт. «На цій сукні етикетку зрізали, але така сама модель, зроблена Чарльзом Вортом, виставляється в американському Музеї мистецтва Метрополітен. Там така сама тканина, така сама вишивка у вигляді колосків… - говорить колекціонерка. – На цій сукні шовк трохи потріскався, бо чомусь раніше атлас і шовк обробляли солями важких металів. Тільки потім дізналися, що це дуже шкідливо і для здоров’я, і для тканини, і відмовились від такої технології».

ДАМИ ВДЯГАЛИ ДО 12 ВИДІВ СПІДНЬОГО

На виставці показують каркас для пишних суконь – турнюри і криноліни. Турнюр увійшов у моду у другій половині ХІХ століття, за словами Марини, його винайшов якраз Чарльз Ворт. Це частина одягу, яка підкладалася під сукню нижче талії, щоб зробити спідницю об’ємною, відповідно – створити пишний силует. Турнюри робили з залізних обручів, дроту тощо, додавали «подушку» з металу чи набиту соломою. Знов-таки, робили турнюри і для дітей. «Інколи вивертаєш сукню, а там – ціла архітектурна конструкція!», - усміхається Марина Іванова.

Наряди берегли, тому прали їх рідко. Бруд приймала на себе спідня білизна, якої дами вдягали до 12 видів. Марина перераховує: «Під корсетом обов’язково був ліф, а закривав корсет парадний ліф. Ще надягали панталони, нижні спідниці, турнюр, кілька верхніх спідниць». Корсет, попри складності у носінні, давав переваги: міг підняти груди, створити красивий контур стегон, сховати живіт. Щоправда, ці хитрощі могли зіграти злий жарт з кавалером: траплялося, після одруження чоловік бачив, що без цих «обладунків» кохана менш приваблива.

СУМОЧКА З ЖАБИ І КРИЛА ПТАХА В КАПЕЛЮСІ

Дами не цуралися прикрас з опудал і крил птахів. На виставці є ціла вітрина таких аксесуарів. «З 1890 по 1900 рік, а у деяких країнах і довше, було прийнято прикрашати себе, сукню, капелюхи пір’ями. Використовувалося близько 400 видів екзотичних птахів: страуси, райські птахи, папуги. А оця пташка – наша, рибалочка, найяскравіший птах, якого можна зустріти в Україні, - показує Марина. – Ці птахи знищувалися у величезних кількостях, на такі потреби їх везли вагонами. А деякі дами йшли далі – прикрашали себе жуками, метеликами. Тут представлена сумочка, яку купила недавно, зроблена зі справжньої африканської жаби. Не дуже люблю таке, але вразило, як жінки могли себе прикрашати. Ще бачила шматок тканини, розшитий крильцями жуків».

Сусідня вітрина – з сумочками з бісеру. Подекуди він настільки дрібний, що важко уявити, якою голкою треба було його нашивати. Що там голка – виявляється, часом для такої вишивки використовували не звичайні нитки, а кінське волосся. Марина додає, що колись в Ермітажі їй розповідали, як інколи кріпосні нашивали бісер людським волоссям.

ЗАКРИТІСТЬ ЗАРАДИ БЕЗПЕКИ

Смугастий костюм для прогулянок у місті, створений у 1902 – 1904 роках у Німеччині, мабуть, носила дама у віці – він наглухо закриває тіло. «Але власниці цього вбрання хотілося носити декольте. Тому мереживо тілесного кольору імітує відкрите декольте. Коли жінка йшла, здалеку здавалося, що у неї є декольте, а насправді все було закрито», - зауважує Марина.

Обов’язковою деталлю туалету були рукавички – без них на вулицю не виходили ніколи. Це було питанням не тільки краси, а й гігієни. У ті часи було легко підхопити купу хвороб: тиф, якусь кишкову інфекцію тощо. І рукавички могли захистити від небезпеки.

КРАСА З НІЧОГО

Манто з сірого оксамиту, пошите у 1910 році, виставляється вперше. Воно зроблене у японському стилі, великий комір нагадує подушку, вільний крий створював відчуття комфорту. «Це дуже рідкісна річ», - запевняє Марина. Японія довго була закритою країною, і коли наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть все японське хлинуло до Європи, дизайнери нерідко надихались тамтешніми мотивами. Мішкуватий силует, м’які об’ємні коміри дуже подобалися дамам, особливо після доби жорстких корсетів.

Та, певно, найбільш зворушливий експонат на виставці – візитний костюм з України, створений у 1914 – 1916 роках, тобто коли тривала Перша світова війна. Він пошитий з вовни низької якості, вишивка у стилі арт-деко зроблена з простих чорних ниток. «Тоді життя жінок дуже змінилося. До цього вони ніколи не працювали, не носили сумки, і тут втратили не тільки своїх чоловіків і братів на війні, але і статки: заводи, готелі. На прикладі цього костюму можемо бачити: жінці хотілося бути красивою, хоча якісні матеріали не були доступні, - констатує Марина. – Взагалі тоді жінок закликали відмовитися від довгих спідниць, не нашивати на сукні по 25 ґудзиків і 45 гачків. І дами жертвували собою, на всьому економили, йшли працювати».

Колекція старовинного одягу Марини Іванової найбільша в Україні – тільки костюмів у ній близько 200. Марина давно мріє про окремий музей, тим більше експонати справді цінні, але все не може домогтися для нього приміщення. Поки зберігає раритетні наряди на власному складі. 

А зараз побачити костюми та аксесуари, які є справжніми витворами мистецтва, можна у «Будинку митрополита». Виставка «Шедеври світового вбрання XVIII – XX століть. Сімейні традиції» триває до 26 вересня.