На початку року в польському Лодзі відкрився надсучасний Центр науки і техніки. Як розповіли в українській службі Польського радіо, він розташовується у відреставрованій історичній електростанції, має понад 150 інтерактивних і мультимедійних пристроїв та виставок. Взагалі Польща може похизуватися центрами науки. Чого вартує «Коперник», в який автору цих рядків якось не вдалось потрапити через величезні черги.

«Технічні музеї належать до категорії музеїв, яких в Україні немає», — говорить директорка Державного політехнічного музею Наталія Писаревська. Парадоксальна ситуація для країни, чиї інженери змінювали світ. Сам музей входить до структури університету «КПІ імені Ігоря Сікорського», створений у 1998 році силами керівництва вишу, вчених НАН України та за участю великих підприємств країни. В його колекції — понад 17 тисяч експонатів! «У нас є всі символи ХХ століття», — додає Наталія Писаревська. Тут і радіоприймач 1917 року, й один із перших персональних комп’ютерів «Нейрон», і спускний апарат космічного корабля «Восток-4». Причому, у розробці багатьох із цих речей брали участь студенти і викладачі  КПІ.

Наталія Володимирівна є фанатом своєї справи. Вона захоплено розповідає про технічні музеї інших країн і те, як, попри складнощі, хоче змінювати київський. А ще пояснює, чому технічні музеї часто з’являються у депресивні часи та як вони допомагають змінювати суспільство. Далі — пряма мова Наталії Писаревської.

«ПЕРШИЙ ТЕХНІЧНИЙ МУЗЕЙ З’ЯВИВСЯ В ПАРИЖІ ПІД ЧАС ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

— Традиційно технічні музеї створювались після виставок, де демонстрували світові досягнення в техніці. Перший музей, заснований за таким принципом, після Великої виставки промислових робіт усіх народів 1851 року, знаходиться в Лондоні. Його поява спростувала те, що музеї — для обраних, для багатих. Раптом у цей музей почала ломитися звичайна публіка, людей це зацікавило.

Взагалі перший технічний музей відкрили у Парижі, під час Французької революції, як і Лувр. Майже 230 років тому, розвиваючи ідеї філософа, математика та фізика Декарта, абат Грегуар запропонував створити своєрідну енциклопедію, яка зможе діяти згідно з ідеями Просвітництва: «Треба просвітити незнання, яке не знає, і бідність, яка не має достатньо грошей знати». Сьогодні це Музей мистецтв і ремесел у колишньому монастирі Сен-Мартен-де-Шан в Парижі. Як тільки суспільство хоче просвітити своїх громадян, воно відкриває такі музеї.

НАЙГАМІРНІШИЙ МУЗЕЙ СВІТУ

— Політехнічні музеї спростували упередження, що музей може слугувати тільки для естетичного задоволення. Другий технічний музей, важливий з точки зору організації та цікавості публіки, знаходиться в Мюнхені. Він має довгу назву, але в усьому світі його називають Німецьким музеєм. Його довжина становить 19 кілометрів, він створений інженером-електриком Оскаром фон Міллером у 1906 році як Музей шедеврів природничих наук і техніки, досі є одним із найпопулярніших у світі.

Після музею в Мюнхені згадаю чиказький. Його побудували в роки Великої депресії, після візиту американського підприємця Розенвальда до Мюнхена. Як не дивно, політехнічні музеї виникають у дуже важкі для держави роки, коли люди хочуть, щоб у країні змінювалось життя. У Чикаго Розенвальд дав на музей три мільйони доларів з єдиною умовою — щоб у ньому можна було всього торкатися і шуміти. Зараз його називають найгамірнішим музеєм.

Наука розвивається дуже стрімко, і багато людей не розуміють, як це відбувається. Френк Оппенгеймер, брат одного з розробників атомної бомби, після війни створює в Сполучених Штатах ще один технічний музей — «Експлораторіум» у Сан-Франциско. Його засновують, щоб знати можливості науки і не боятися її. Там завжди гамірно та є черги, можна отримати знання у ненав’язливій формі. Дитина, яка з’їде з гірки по гіпотенузі, назавжди запам’ятає, що це. А у Музеї науки та техніки в Сан-Хосе можна за допомогою комп’ютерної програми спроектувати будинок, який встоїть при землетрусі.

Певно, усі ці технічні музеї у чомусь можна порівняти з нашим, бо вони створювалися вченими за допомогою університетських викладачів і студентів.

«ЕКСПОНАТАМИ СТАЮТЬ ТЕХНОЛОГІЇ»

— Сьогодні з’являються музеї, де колекції у звичному нам вигляді немає, там представляють технології. Це стосується, наприклад, китайських музеїв. Можливо, це буде наступним етапом розвитку таких установ.

Також є заклади, які, скоріше, мають статус наукових центрів. Там розповідають про науку, але не мають своєї колекції. Ось як «Експериментаніум» і Водно-інформаційний центр у Києві.

Але й у технічних музеях, зроблених після виставок, експонати з часом застарівають. Оскільки прогрес рухається колосальним темпом, ці речі дуже швидко стають музейними експонатами. В японському «Міраікані», який ще називають Музеєм майбутнього науки, швидко стають експонатами найсучасніші роботи.

МУЗЕЙ «ІДЕ В НАРОД»

— Технічні музеї потрібні для руху вперед. У розвиненій Австралії теж вважають, що населення треба просвіщати. Там є спеціально оснащена машина, щоб можна було поїхати у найбільш глухі кутки країни і розповісти про різні науки: про хімію, фізику, астрономію. Подібні проекти є в Малайзії та Таїланді.

З прикладів країн, що розвиваються. У Непалі створили музей у «Боїнгу», який першим сів на місцевому аеродромі. Ми мало знаємо про Іран — а там астрофізики роблять чудову обсерваторію. Прекрасний публічний музей-обсерваторія є в Мексиці, там взагалі сильні музеї. Місцевий музей антропології в Такубайя, а це район нетрів Мехіко, де живе 43 тисячі людей, серед яких багато неписьменних і безробітних, допомагає вирішувати соціальні проблеми, наприклад, щодо насильства в родинах, навчання дітей.

«ДЛЯ КУРАЖУ ПОТРІБНІ МІСЦЕ, УМОВИ І КОШТИ»

— Наш музей є університетським, плюс — єдиним технічним. Ним не займались художники-проектувальники, чия участь є дуже важливою, приклад тому — Музей космонавтики у Житомирі і київський музей «Чорнобиль». У нас, скоріше, відкриті фонди. Бо для куражу в музеї потрібні місце, умови і кошти. Але я не жаліюсь, бо музею 20 років, його створили у складний час і без підтримки держави — волею КПІ та Національної академії наук. І ані першу обчислювальну машину, ані ламповий приймач під номером «1», виготовлений 1917 року, ніде, крім як у нас, побачити не можна.

Оскільки ми є підрозділом університету, то виконуємо науково-дослідницькі задачі. Працюємо з науковими темами, розповідаємо про КПІ, за рік через нас проходить до 75 делегацій із різних країн світу. До нас приходять студенти перших курсів, школярі. Відмінність нашого музею від інших, заснованих при університетах, — його доступність. Ми відкриті і безкоштовні. Єдине, працюємо за режимом університету: загалом відкриті у будні, а у вихідні відкриваємось, тільки якщо є замовлення на екскурсії.

ФЕСТИВАЛЬ СТІМПАНКУ І ТОК-ШОУ

— Ми намагаємося контактувати з усіма, хто цього хоче. Торік у нас проходив великий фестиваль стімпанку KyivSteamCon. Збирались люди, які полюбляють вікторіанську епоху, це тривало цілий день. Були різні ігри, виступали письменники-фантасти і творці коміксів, музей проводив лекції про літальні шари, азбуку Морзе, історію плівки тощо. У нас тричі проходила конференція TEDxKPI, зараз у форматі ток-шоу «Відкриті діалоги» відбуваються зустрічі інтелектуального клубу «ОСА», на яких виступають цікаві люди. Тож не маючи можливості створити кураж у сенсі експозиції, ми намагаємося приваблювати аудиторію інакше — через спілкування про нове з непересічними особистостями.

Те, що ми постійно контактуємо з молоддю, додає оптимізму. Бо вчитися у КПІ важко, але той, хто проходить перший-другий курси, примудряється далі і працювати, і бути активним. Приклад тому — у конкурсі громадського бюджету Києва багато проектів-переможців розробили студенти КПІ. Наш музей теж подавав проект на громадський бюджет, але ми не виграли. Проте багато зрозуміли, тому зробимо це ще. Будемо подавати проект, щоб оснастити музей інтерактивним обладнанням.

«НАМ БАГАТО ПРИНОСЯТЬ ЛЮДИ»

— За 20 років існування музею сформувались продумані колекції. Наприклад, радіоприймачів, фототехніки, телевізійного обладнання, апаратів військового зв’язку, авіатехніки. Ми не можемо закупати експонати, але нам багато приносять люди. І ми, як ніхто, бачимо, як змінюється світ.

До речі, наш відділ космонавтики — це дещо унікальне. Ця колекція зібрана руками ветеранів космодромів Байконур, Плесецьк і Капустин Яр. Ці люди віддали життя такій роботі. Зараз виникає новий виток цікавості до теми космосу. І наш відділ космонавтики має вражаючі експонати. Завідувач цього відділу Олександр Болтенко — колишній начальник відділу підготовки космонавтів на Байконурі, він 20 років проводжав космонавтів у політ.

«ІНОЗЕМНІ МУЗЕЇ ТЕЖ НАДСИЛАЮТЬ СИГНАЛИ SOS»

— КПІ не має права нас фінансувати. Музей перевели під управління КМДА, де платять нам лише зарплату, оскільки ми є відокремленим структурним підрозділом КПІ. А КПІ не може нічого нам виділити, бо ми вважаємось закладом культури. Ця складність триває три роки. Треба займатися фандрайзингом, шукати кошти. Але така тенденція стосується не лише нас. Бачу, що час від часу іноземні колеги надсилають сигнали SOS. Наприклад, американський Метрополітен-музей вводить фіксовану вхідну плату.

Наступає час, коли, якщо ти не потрібен суспільству, то існувати не будеш. Те, що відбувається з технічними музеями в Україні, — повний непорядок. У нас понад 17 тисяч експонатів. Площа — понад 1200 метрів квадратних. Але ми є вузівським музеєм, а великого державного немає. У тому самому Китаї такі музеї утримуються усіма разом: міською владою, вишами, громадами, меценатами, потужними донорами і великим бізнесом.

Зараз у Києві починається проект зі створення музею науки у «тарілці» на «Либідський». Мати справу з приватним бізнесом складно, але будемо сподіватися на краще.

МІСІЯ — РОЗПОВІСТИ ПРО ІНЖЕНЕРА

— На фестиваль «Книжковий Арсенал» ми передали сім томів по наукових читаннях, які проходять у нас багато років. Там ідеться про 54 людини, які змінювали технічну історію... І цікавості до цих видань не було. Як у 1990-ті роки, у нас все забито криміналом, маю великі запитання до роботи журналістів.

Зараз ми у музеї підходимо до теми, як розповісти про інженера. Ці люди у страшному ХХ столітті з репресіями, голодом і війнами були переможцями. Наші українські політичні діячі, на жаль, — лузери. Коли розмовляємо зі студентами, нам важко пояснити, чому, скажімо, Петлюра, є героєм. У нього зрештою нічого не вийшло. І є ціла плеяда людей, в яких, попри обставини, все вийшло і це принесло користь людству. Один із них — Юрій Кондратюк, чию могилу досі не можуть знайти. Завдяки його розробкам американці змогли скласти траєкторію польоту навколо Місяця. Або механік Степан Тимошенко. У КПІ приїхали президенти всіх відділів компанії «Боїнг» і до грудей притискали книжки Тимошенка російською та англійською. Казали, що якби не він, їх «Боїнги» не літали б. Спочатку Степан Тимошенко вчився у Москві, потім був наймолодшим професором КПІ. Він поїхав звідси у страшні часи. Шукав себе непросто, усюди. І зрештою залишив Америці плеяду успішних учнів.

Також ці люди могли змінювати себе. Вони знали, що у будь-якому віці можна бути успішною людиною, займатися тим, що подобається. Євген Патон до 60 з чимось років проектував мости, а потім зайнявся зварюванням. Міст Патона — прекрасний рукотворний пам’ятник йому.

«ДВІ ТРЕТИНИ СВІТУ ОРАЛИ НА ТРАКТОРАХ КОНСТРУКЦІЇ НАШОГО ВИПУСКНИКА»

— На нашій території є пам’ятник математику Михайлу Кравчуку. Взагалі українська математична школа є надзвичайно цікавою і такої гарної української мови, якою говорять наші математики, ви не почуєте ніде. Це ціла культура мови. Кравчук вивів Україну в математичному сенсі на рівень міжнародних конференцій. Він був схожий на франтів 1930-х років: у білих брюках, у білому парусиновому піджаку. Побачив талант Сергія Корольова, коли він був нашим студентом. Михайло Кравчук багатьом дав дорогу в життя. Наприклад, Архипу Люльці, пам’ятник якому теж у нас стоїть. Це був зовсім простий хлопець з Богуславського району Київської області. І він створив такі авіаційні мотори! У Росії 40 тисяч людей працювали на заводах, які робили такі мотори. І конструкторське бюро Архипа Люльки після його смерті не зробило нічого.

А Кравчука у 1938 році арештували за доносами. За нього заступилися його аспіранти. Вченого відправили на лісоповал на Колимі, там він важко працював. Його могила невідомо де. І я не можу сказати, що він не переможець. Він вивів Україну на певний рівень, і це залишилось у математичній культурі світу.

Дві третини світу орали, боронили, збирали врожаї на тракторах конструкції нашого випускника Івана Дронга. Мінський тракторний завод працює на цих конструкціях. Таких імен дуже багато, і ми про них розповідаємо, але у суспільства немає до цього цікавості. Доля негативу мене дивує.

Сьогодні однозначних героїв для усіх частин України немає, крім, певно, Шевченка і козаків. І дуже погано, що на противагу цьому не говорять про технічну еліту України. Ці люди зробили багато, вони були успішними, і ніхто не буде проти ані моста Патона, ані трактора.

«В УКРАЇНІ ПОРУШЕНО БАЛАНС, ЩО ДОЗВОЛЯЄ ЗБЕРЕГТИ ГІДНІСТЬ»

— За останні роки в Україні фактично заборонено створення музеїв. Хіба що планується побудувати музей Майдану — нічого не маю проти, мені подобаються люди, які його створюють — щоб було місце, де можна згадати і пережити минуле. А зробити такий музей дуже складно, бо процес іде, і те, що відбувається зараз, важко оцінити конкретно. Музей пам’яті — так. У своєму житті особисто я не знаю більш страшного і прекрасного часу. Але якщо ми хочемо розвиватися, то маємо поплакати один раз і йти далі.

Вражає небажання показати нашому суспільству, в якому яскравому світі ми живемо, як туди вписані, чим можемо пишатися і куди рухаємось. У Китаї, наприклад, технічні та природничі музеї існують і для того, щоб зацікавити молодь і виявити найталановитіших, дати їм можливість вчитися. У нашій країні порушений баланс, що дозволяє зберегти гідність у такий складний час. Суспільство потребує такої протиотрути саме в темні часи, тому створення музеїв не політичних, а просвітницьких є закономірним. Прикро, що це не в пріоритеті у нашої держави.

«ТЕХНІЧНІ МУЗЕЇ ПОВЕРТАЮТЬ РІВНОВАГУ»

— Нині виникає багато приватних музеїв, пов’язаних із технікою, цікавість до таких речей є. Публічний технічний музей дуже потрібен Україні. У багатьох країнах кажуть, що дуже поважають нашу інженерну школу, що ми дали світу неймовірно багато. А ми не можемо показати це, як треба.

Найважча задача зараз — в історичних музеїв. Сучасну історію трактувати з одної точки зору неправильно, а з кількох — не виходить. У Сербії та Франції немає музеїв, де б розповідали про сучасну історію. І треба знати дуже багато, щоб сприймати інформацію у такому музеї, бо без своєї точки зору можеш перейняти чужу. А людині треба на щось опертися. Тому технічні музеї повертають рівновагу.

До 20-річчя будемо все змінювати. Наші задачі: розробити стратегію і навчитися заробляти гроші. Думаю, розповідатимемо про майбутнє. Оптимізм є — відсотків на 50. Будемо рухатися вперед.