Дискурс, ідеологія – це поняття достатньо абстрактні, принаймні звучать так. За ними найчастіше не видно їхніх носіїв такими, які вони є, не видно й не чути багатьох речей, які ці ідеї дуже наглядно ілюструють.

Дата, коли деякі абстракції постають у плоті й крові – це 8 березня. День, коли в Києві проходить феміністичний марш –а кція, присвячена боротьби жінок за рівні права, гідну оплату праці, проти гендерно обумовленого насильства й сексизму – одне слово, проти того всього, чого в Україні вистачає з головою.

Феміністки збиралися на Михайлівській площі. Там же, за кордоном поліції, розгорнулася й удесятеро менша контракція – малочисельний, але гучний пікет ультраправих і просто відвертих нацистів. Гучним він був за рахунок машини з потужними динаміками, які вивергали (іншого слова не добереш) потік свідомості оратора, який сидів у кабіні. Те, що він ніс – це окрема тема (щось там про вбивць, Сатану, приходьте до нас, ми вас вилікуємо тощо), але важила інтонація. Здавалося, в цієї людини напад гострої істерики, яка ось-ось перейде в напад епілептичний. Він навіть не кричав – він гарчав. Ще трохи – і загавкає. Картину доповнювали похмурі хлопці в непроникно чорному одязі з плакатами “Ми проти абортів”. Так і хотілося спитати: “По кому жалоба?”

З другого ж боку буяв правдивий карнавал. Справжнє, а не олів’є-мімозно-тюльпанне свято весни. Сотні, якщо не тисячі веселих і відкритих молодих людей – дівчат і хлопців, інколи дуже винахідливих у костюмах і гаслах. Окремо тішила око ціла жіноча бригада, озброєна рожевими мітлами, в рожевих мантіях і гостроверхих капелюхах – вони очолили колону з метою вимести сексизм з вулиць.

У феміністок теж була своя машина зі звуком, і окрім гасел, з неї лунав чудовий рок-репертуар, а кульмінацією цього концерту стала пісня на всі часи – I will survive Глорії Гейнор.

Музична, яскрава й весела маніфестація пройшла центром, завершившись на Поштовій площі. Це були дві години того 8 березня, яким воно має бути.

Ось вам і зіткнення ідеологій: жвава й радісна вимога своїх прав – і піна на губах дурнів.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”