Не треба!..

Не втримався, аби не проілюструвати думку професора Кульчицького про допомогу влади голодній Україні фактом із історії родини. Мого діда, Тимофія Осієвського, який однією рукою давав раду семи десятинам землі, до Сибіру не спровадили й залишили б дещо, коли б категорично не відмовився вступати до колгоспу. А по його смерті бабуся із старшими дітьми стали членами цього новоутворення, їх допустили до громадських мисок. Про це розповідала мені бабуся — між казками й народними піснями. Про це йдеться в моєму вірші — його подаю нижче. Дякую панові професору за багаторічні дослідження цієї болісної теми, а його опонентам скажу: тему Голодомору неможливо приватизувати! Як і тему Великої Вітчизняної війни — вона у нашій крові. Той, хто заперечує першу й підтверджує другу — блюзнірствує в намаганні переписати історію.

«ПОСИВІЛЕ МОВЧАННЯ»

(Пам’яті мого діда, інваліда Першої світової)

На долині примовкли зозулі,
Скрушно стало і їм від біди.
В небі зорі, мов мрії поснулі,
Під шатрами страшної орди.
Ще недавно у щедрій стодолі
Пахло втіхи добірним зерном,
А тепер тільки закутки голі
І безсилля прогіркле вино.
Ще недавно, як добрі гостинці,
Клав покоси з одної руки.
Однорукість печалить ординців,
Бо дворуких беруть Соловки.
А ординцям від радості тісно.
Награбоване ділять. Проте
Першим голод винищував пісню
І веселі усмішки дітей.
Діти, діти, — боліло питання, —
Хто ж вам нині надійна рідня?
А зозуль посивіле мовчання
Не залишило дідові й дня.