«Зло — это отсутствие добра»

Папа Иван Павел II принадлежит к той немногочисленной категории исторических личностей, в которых люди во все времена страстно нуждаются и которых часто недостает. Речь идет о людях, уважаемых всеми — даже их заклятыми врагами. У нашего поколения была привилегия не только жить в одно время, хотя и в разных мирах, именно с таким человеком — поляком Каролем Войтылой, но и принимать его в своей стране как почетного гостя. Что стало еще одним шагом Украины в сторону демократии, открытости, толерантности — шагом за пределы старых и новых суеверий.

Недавно вышел в свет украинский перевод с итальянского последней книги Римского папы Иоанна Павла II «Пам’ять і ідентичність. Бесіди на зламі століть» (Летопись, 2005 и Украинский католический университет). По словам Верховного архиепископа Киево-Галицкого Любомира Гузара, «получили книгу, в которой можем узнать мысли того Великого Папы, в делах, которые, безусловно, имеют и религиозный аспект, но содержат также очень много близкого интересам рядового человека, ищущего свое место в Европе, в современном мире». Профессор Итальянского института культуры в Украине Никола Франко Баллони в предисловии пишет, что «Иоанн Павел II тут рассуждает над природой человеческого зла, достигшего своего апогея в прошлом веке, в частности в тоталитарных идеологиях нацизма и коммунизма». Книгу «Пам’ять і ідентичність», как и большинство произведений автора, отличает редкая черта сочетания глубокой философской трактовки сложных проблем, стоящих сегодня перед человечеством, и простоты языка и образов, которая делает ее доступной для всех.

В своей последней книге Иоанн Павел II останавливается, в частности, на теме идентичности, которая во времена, так сказать, «глобальной глобализации» становится в мире все более актуальной. Речь идет об идентичности общества, народа, личности. Автор книги «Пам’ять і ідентичність» утверждает, что «лучший вклад стран в создание единой Европы — защита, сохранение собственной идентичности». Он хорошо понимает, что сегодня многим странам угрожает опасность «затмения» и даже потери их идентичности, и что борьба за ее сохранение очень часто является борьбой за выживание народа, как такового.

Особенно актуальны проблемы идентичности для тех стран, которые до сих пор окончательно не определились с собственной тождественностью и колеблются между Востоком и Западом, между прошлым и будущим, между горькой правдой сегодняшнего дня и сладкой ложью вчерашнего. Украина принадлежит к этим странам. Многие наши острые общественные проблемы объясняются, точнее сказать, генерируются именно тем, что разные прослойки общества, разные регионы и поколения неодинаково воспринимают мир и по-разному отвечают на фатальные вопросы: «Кто мы? Откуда мы? Кто наши предки? Чем мы отличаемся от других? Что нас объединяет? Чего мы хотим? Что мы ценим, кого наследуем?».

Иоанн Павел II пишет, что идентичность является основой, формирующей мысли, стремления, вкусы народа, а ее формирование и поддержка остаются всегда актуальны для государства, особенно в странах Восточной Европы. Если вернуться к Украине, то можно прийти к пессимистическому выводу, что до формирования собственной тождественности нам еще далеко — многие люди до сих пор идентифицируют себя то с московской основой, то с советской, то с трипольской культурой. А такая важная категория формирования тождественности народа, как система ценностей, иногда не имеет ничего общего с действительно украинской основой, с историческими реалиями, с нашей культурой («важнейшими ценностями» для значительной части украинцев все еще остаются солдафонские порядки и демагогия советских времен). Тогда как действительная идентичность может сформироваться только на фоне действительных значимых ценностей человеческой жизни — отчизны, истории, верховенства закона, природы, ближних, обязанностей гражданина и др. В общем — на фоне собственной культуры.

Согласно Иоанну Павлу II, память и забвение — две важные противостоящие силы, действующие как в человеке, так и в человеческих сообществах. В нашем обществе память народа часто стирается или искажается — чтобы людям некем было гордиться, ни с кем себя идентифицировать. До сих пор есть «геростраты», готовые сжечь, уничтожить, умалить самые большие народные святыни, лишить человека его исторического наследия. А забвение приводит к чему угодно: манипулирование информацией и СМИ могут сформировать «идентичности» на фоне любых фальшивых ценностей прошлого и современного («затьмарити тотожність», как пишет Иван Павел II).

Ниже приводим некоторые цитаты из книги Иоанна Павла II «Пам’ять і ідентичність».

«Україна — межа та двері між Сходом і Заходом… Вона є перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу й Заходу…

Бог дав нацизмові 12 років і потім ця система впала. То була міра, яку Боже провидіння визначило цьому божевіллю. Те, що діялось в роки фашизму та комунізму, — це жахливі речі. Однієї з ознак того зла було те, що воно було приховане від людського ока. Дійсний вимір зла, яке лютувало у Європі, відчули не всі навіть серед тих, хто перебував у епіцентрі того виру. Бо і нацисти під час війни, і згодом комуністи в Східній Європі намагалися приховати від світової думки те, що вони робили. Тривалий час Захід не хотів повірити у винищення євреїв. Навіть у Польщі не знали всього того, що було заподіяне полякам нацистами, ні того, що совіти заподіяли польським офіцерам у Катині. А трагічні події депортації офіцерів і сьогодні відомі лише почасти…

Після перемоги над нацистами у Другій світовій війні комуністи відчули піднесення і нахабно налаштувалися заволодіти світом чи принаймні Європою… Вони діяли насамперед ідеологічним вторгненням і політичною пропагандою не лише в Європі, а й у інших частинах світу. Комунізм врешті-решт зазнав краху з причини соціально-економічної недостатності свого устрою. Але це не означає, що його було справді відкинуто як ідеологію і філософію. У деяких колах Заходу його занепад досі вважають втратою і вболівають за його зникненням…

Спосіб, у який на здоровому ґрунті добра росте й розвивається зло, залишається тайною. Тайною залишається й та частина добра, якої зло не змогло знищити і яка поширюється і зростає на тому самому терені, де панує зло. Iншими словами, не тільки зло існує поряд із добром, але й добро здатне зростати поряд із ним — на тому грунті, яким є людська природа…

В деяких конкретних ситуаціях зло буває навіть корисне, бо створює нагоду чинити добро. Апостол Павло сказав: «Перемагай зло добром». Йдеться про моральне зло, про гріх — закорінений у людині нахил радше до зла, ніж добра. Тому усе життя людей і одиничне і громадське являє собою наче постійну боротьбу, повну драматичності, між злом і добром, між світлом і темрявою. До кінця часів триватиме боротьба між гріхом, який людство успадкувало від прабатьків, і спасенною благодаттю, принесеною Христом…

Коли після падіння тоталітарних режимів спільноти почулися вільними, негайно виникла ще одна засаднича проблема — проблема використання свободи. Проблема ця має як індивідуальний, так і колективний вимір, і в певному сенсі вона все ще очікує системного розв’язання. Специфічна концепція свободи, яка має широкий відгук у громадській думці, відвертає увагу людини від етичної відповідальності. Бо наголос робиться на самій свободі. Нам твердять: «Важливо, щоб ми були вільні, цілком позбавлені гальм і зобов’язань, щоби ми могли вільно діяти відповідно до власних суджень». Однак інколи ці судження — тільки примхи, а подібний лібералізм — примітивний і потенційно нищівний… Ще з часів Просвітництва мислителі визнавали потребу в критерії, який регулював би використання свободи. Людина, вільна у своїх вчинках, повинна нести за них відповідальність, а також — за власний вибір. Творець дає свободу людині як дар і водночас як завдання…

Категоричний імператив Еммануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе, як до мети і ніколи — лише як до засобу». Кант також говорив, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…

В деякі періоди спостерігалося (у Польщі) послаблення готовності до жертв на вівтар вітчизни. Такими були моменти, коли на перешкоді ставали особисті вигода і традиційний польський індивідуалізм. Але навіть тоді, коли поляків було позбавлено території, а націю спустошено, їм не бракувало відчуття духовної спадщини, культури, одержаної від предків. Більше того, ці почуття динамічно розвивалися. Відомо, що ХIХ ст. (Польща входила тоді до складу царської Росії) було в деякому сенсі вершиною польської культури. У жоден інший період польська нація не дала стільки геніальних письменників, композиторів, художників, акторів. Цей період культурної зрілості ХIХ ст. підготував поляків до того великого зусилля, яке привело нас до відновлення незалежності країни. Хоча царська Росія прагнула не лише знищення Печі Посполитої, а й тих вартостей, які вона виражала.

Кожна нація живе витворами своєї культури — нація існує «через» культуру і «завдяки» культурі, яка є її ідентичністю. Культура — це засіб, за допомогою якого людина стає ще більше людиною. Вона виховує в людей поняття спільноти. Польський народ зберіг свою тотожність і — попри поділи та чужоземне загарбання — зберіг свою національну суверенність, спираючись на культуру. Ця культура мала більшу потугу, ніж інші сили…

Світ змінюється, сильнішає імпульс до створення наднаціональних структур. Проте схоже, що, родина, а також нація і батьківщина залишаються речами, які ніщо не може замінити».

Закінчимо такими прекрасними словами Iвана Павла II: «Патріотизм означає любов до всього, що творить батьківщину: до її історії, традицій, до її мови, навіть до її краєвидів. Ця любов поширюється також на твори співвітчизників і плоди їхнього генія. Будь-яка небезпека стає нагодою для перевірки цієї любові. Батьківщина — це добро, спільне для всіх громадян; воно є великим обов’язком».